З ініціативи політв’язня В’ячеслава Чорновола 12 січня з 1975 року почали відзначати голодуваннями та протестами у неволі як День українського політв’язня. Це була пам’ять про арешти 1972-го, які в самвидаві назвали «великим погромом». Пам’ятали про це і в наступні роки. Так, у 1981-му учасники Київського демократичного клубу поширювали листівки такого змісту: «Співвітчизники! 12 січня — День українських політв’язнів! Підтримаймо їх!». Тоді заарештували чотирьох осіб, зокрема журналіста Сергія Набоку, який пробув в ув’язненні до 1984 року. Приводом для великого погрому — наймасовішої хвилі арештів у постсталінський період — стала справа Добоша, 25-річного бельгійського студента, члена Спілки української молоді.
Справа Добоша
Ярослава Добоша затримали 4 січня 1972 року із самвидавом на станції Чоп у потязі Москва — Прага. 7 січня Управління КГБ у Львівській області заарештувало Добоша, це дало поштовх справі «Блок», що спричинила хвилю арештів по всій Україні. 19 червня 1971 року КГБ УРСР повідомив ЦК КПУ про порушення справи групової розробки «Блок», об’єктами якої визначили 25 осіб, зокрема лідерів українського шістдесятництва Івана Світличного, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Зіновію Франко. Загалом справа «Блок» розроблялася понад 15 років. У ній було заявлено про зв’язки українських шістдесятників із дисидентами Москви, причетними до випуску «Хроніки поточних подій», «Ініціативною групою захисту громадянських прав у СРСР», «єврейськими націоналістами» та «кримськотатарськими автономістами» з метою створення в СРСР масового опозиційного руху, а також «блокування зарубіжних центрів ОУН із представниками українських націоналістів у республіці». 12–14 січня 1972 року було затримано близько 20 осіб, переважно в Києві та Львові. Загалом кількість заарештованих в Україні у 1972–1974-му, за різними підрахунками, коливалася в межах 122–193 особи.
Читайте також: Три фази комунізму
15 січня 1972 року про арешт Добоша повідомили в республіканській пресі: «Органами Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення підривної діяльності заарештовано туриста з Бельгії Ярослава Добоша. Ведеться слідство». 11 лютого газети «Радянська Україна», «Правда України» та «Вечірній Київ» написали: «Попереднім слідством встановлено, що Добош прибув для виконання злочинного завдання зарубіжного антирадянського центру ОУН, що знаходиться на утриманні імперіалістичних розвідок і використовується ними в проведенні підривної діяльності проти радянської держави. За проведення ворожої соціалістичному ладу діяльності і в зв’язку зі справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І. О., Чорновіл В. М., Сверстюк Є. О. та інші. Слідство триває».
На Заході арешт бельгійського громадянина викликав резонанс: було створено комітет щодо його звільнення, а преса інформувала громадськість про перебіг справи. Зокрема, 24 лютого 1972 року найстаріша українська газета США «Свобода» писала: «Бельгійська преса повідомляла, що у випадку Ярослава Добоша тамтешня дипломатична служба не має ніякого правного ходу проти совєтських властей, бо в СРСР Ярослава Добоша вважають совєтським громадянином». Також було надруковано заяву батька Добоша, який намагався довести, що його син не може бути радянським підданим. З цього приводу журналіст Вахтанг Кіпіані, який спілкувався з Добошем за кілька місяців до його смерті (помер у 2015 році), повідомив таку цікаву деталь: «Коли він сидів у СІЗО на Луб’янці в Москві, до нього допустили консула Бельгії і той сказав, що в них немає жодних можливостей впливу на Радянський Союз, порадив говорити все, що від нього хочуть почути. Планувалося, що після виїзду Ярослава за кордон він спростує свої слова. Так і зробив».
Шістдесятники у Львові в помешканні Стефанії Шабатури. Фото з кримінальної справи Стефанії Шабатури
Через п’ять місяців перебування в ув’язненні Добош погодився зробити публічну заяву. 2 червня 1972 року за участю працівників республіканських газет, журналів, Радіо-телеграфного агентства України (РАТАУ), радіо, телебачення, кореспондентів центральної преси було проведено прес-конференцію, де він публічно «розкаявся», почавши свій виступ словами: «Мене попросили зробити заяву наступного змісту… Виконуючи завдання закордонних частин ОУН…, я 27 грудня минулого року вилетів літаком із міста Брюсселя в Прагу й того самого дня відправився далі поїздом у Радянський Союз… Перебуваючи в Києві, я 29 і 31 грудня минулого року і 1 січня цього року з метою конспірації зв’язався з телефонів-автоматів і по паролях з Іваном Світличним, Зіновією Франко та Леонідом Селезенком…»
Онука Івана Франка Зіновія Франко про зустріч із Добошем свідчила на суді художниці Стефанії Шабатури: «У Києві 29 грудня 1971 року я зустрічалася з Ярославом Добошем перед його поїздкою до Львова. Він цікавився Морозом. Цікавився шостим номером «Українського вісника» — це позацензурне видання, самвидав. Я знала, яким каналом підуть мої вісті, і передавала їх свідомо. Ці вісті я передавала українцям, які нам співчували за кордоном, бо в цей час вважала, що в нашій країні є відхилення від лєнінської національної політики».
Читайте також: Комуністи і мораль
Згідно з протоколом допиту Івана Світличного про подробиці цієї зустрічі є такі дані: «Добош запитав у мене… чи не знаю я такі твори наших авторів, які у нас в СРСР не друкуються, зокрема так звані самвидавівські твори, які можна було б надрукувати за кордоном». Розмова відбувалася 31 січня напередодні нового 1972 року, який принесе їм обом великі випробування, і торкнулася властивого шістдесятникам святкування новорічних та різдвяних свят із забороненими в СРСР вертепом та колядниками. «Коли я спитав Добоша, де він зустрічатиме Новий рік, він відповів, що не знає, точніше, не має де. Я порадив йому вийти на Хрещатик приблизно між 6-ю і 7-ю годинами вечора й послухати колядки. Знав про це від своїх знайомих, які по телефону сповіщали мене, що прийдуть колядувати». А вже 12 січня до Світличного, як і до інших його друзів, замість різдвяного вертепу прийшли з ордером на обшук. Далі були допити, очні ставки, суд і 12 років покарання за антирадянську агітацію та пропаганду.
Самого ж Добоша після публічного покаяння відпустили, заявивши про це в пресі: «Враховуючи зізнання, покаяння і запевнення бельгійського підданого Ярослава Добоша про відмову в подальшому від антирадянської діяльності, його звільнено від кримінальної відповідальності й видворено за межі СРСР». На першій же прес-конференції він заявив, що до нього в СРСР застосовували тиск і під ним він зробив відповідну заяву. Проте справу було зроблено, й антиукраїнський погром КГБ дістав продовження, ламаючи долі молодих людей покоління шістдесятників. Важливо, що радянській владі йшлося не тільки про їх вилучення із суспільства, засудження та ув’язнення, а й про компрометування ідей та цінностей, які вони відстоювали та які становили очевидну альтернативу комуністичним ідеям.
Прикметно, що подібно до Добоша 1977-го у Львові КГБ арештував та утримував п’ять місяців 21-річного студента з Лондона Андрія Климчука, якого звинувачували в намаганні перевезти «закодовані на фільмі інструкції від українських емігрантів та велику суму грошей на фінансування підривної активності». Його також відпустили після публічного покаяння на прес-конференції, яку транслювали на телебаченні й радіо в СРСР та світі. Як писала 1 лютого 1978 року газета українців у США «Свобода», «для Москви ця чергова провокація КҐБ була потрібна для того, щоб притиснена до муру на міжнародньому форумі за дальше постійне топтання людських і національних прав, попри підписання нею Гельсінських угод, вона мала «аргумент» про «втручання у внутрішні справи СРСР», як це вже гнівно викрикують кореспонденти РАТАУ, описуючи справу Климчука».
Результати «великого погрому»
КГБ домагався публічного покаяння і від таких знакових для України постатей, як Зіновія Франко та Михайлина Коцюбинська (племінниця Михайла Коцюбинського). У результаті під тиском Франко зробила публічну заяву, яка була опублікована 2 березня 1972 року в газеті «Радянська Україна»: «Події останнього часу (я маю на увазі арешт підданого Бельгії Я. Добоша) відкрили мені очі на ряд речей… У своєму політичному засліпленні я не помітила, що стала передавати інформацію замаскованим представникам закордонних ворожих націоналістичних, пов’язаних із розвідками імперіалістичних країн. Таким виявився Ярослав Добош, що був спійманий на гарячому. Це вже був шлях, який міг привести до зради. На цьому шляху мене вчасно зупинили, за що я щиро вдячна. Я повністю розумію свою провину і глибоко засуджую всі ці свої дії, які завдали шкоди моїй Вітчизні». У такий спосіб Зіновія Франко уникла ув’язнення. Проте домогтися покаяння Михайлини Коцюбинської не вдалося. Попри всі погрози, зокрема й забрати доньку та позбавити материнських прав, а також очні ставки із Зіновією Франко, вона відмовилася робити таку заяву, і це зруйнувало план КГБ. Однак під тиском «покаялося» ще кілька осіб, серед них Іван Дзюба, Микола Холодний, Леонід Селезенко.
Читайте також: Забуті дисиденти
У листі від 2 листопада 1973 року до ЦК Компартії України голова КГБ УРСР Віталій Федорчук оцінив покаяння Івана Дзюби, автора знаменитої самвидавної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація», як таке, що «серйозно скомпрометує його перед зарубіжними центрами ОУН і націоналістичними елементами в республіці, поставить Дзюбу в стан ізоляції і недовір’я з боку націоналістичних елементів, що буде сприяти остаточному його ідейному роззброєнню, перевихованню й відриву від націоналістичного середовища».
Прикметно, що притягнутим у справі «Блоку» було інкриміновано не шпигунство чи зраду Батьківщини, а антирадянську агітацію та пропаганду, тобто судили фактично за поширення вільного слова, інформації. З цього приводу колишній перший заступник голови 5-го управління КГБ СРСР, яке займалося дисидентами, Філіпп Бобков у своїй книжці «КГБ и власть» зазначав, що «недостатнє законодавство зв’язувало нас по руках і ногах, особливо формулювання статті… де згадувалася лише одна форма покарання — антирадянська агітація і пропаганда».
Вертеп шістдесятників у Львові. Фото з кримінальної справи Стефанії Шабатури
У розкручуванні такої масштабної справи вагома роль належала Віталієві Федорчуку, який очолив КГБ 16 липня 1970 року. Вплинуло й призначення одіозного Валентина Маланчука секретарем із питань ідеології ЦК КПУ в жовтні 1972 року. За тандему Федорчука та Маланчука спостерігався небачений у жодній іншій республіці СРСР сплеск політичних репресій та руйнувань української культури. Так, у жовтні 1972-го вони розробили і внесли на розгляд політбюро ЦК КПУ пропозиції про «покращення роботи ідеологічних установ, подальше посилення боротьби з проявами ворожої антирадянської націоналістичної діяльності», що призвело до чистки наукових установ, вишів, редакцій періодичних видань, видавництв. У щоденниках першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста є така характеристика: «Федорчук займає екстремістську позицію, виявляє надто велику активність і сміливість. Безумовно, робить це все не самостійно, а із санкції та за підтримки Москви… Всі кадри КГБ переміщаються тільки із санкції Андропова. Про це доповідається Брежнєву… Не погоджуюся з тим, що партійні органи та їхні керівники поставлено під контроль КГБ». Проте у 1972 році Шелеста змістили з посади, натомість Віталія Федорчука за «успішну» роботу в Україні в 1982-му підвищили, перевівши на посаду голови КГБ СРСР. Засуджені внаслідок «великого погрому» відбували великі терміни, які зазвичай давали кримінальним злочинцям, зокрема в Пермському краї, Магадані, Мордовії: сім або п’ять років таборів суворого режиму та п’ять або три роки заслання. Каральну психіатрію застосували до Миколи Плахотнюка, Леоніда Плюща, Бориса Ковгара, Василя Рубана. Крім того, обшуками, допитами, звільненням з роботи чи навчання були залякані тисячі людей.
Виступ Ярослава Добоша на прес-конференції. 2 червня 1972 року
Такі терміни покарання не всім судилося пережити… Так, 31 березня 1979 року Іван Світличний писав із заслання в Горно-Алтайському краї в Лондон Богданові Нагайлу (псевдо Марко Сірий), який у 1978–1982 роках керував захистом політв’язнів в Amnesty International, а також був зв’язковим ПЕН-клубу: «Я був би дуже радий листуватися з вами інтенсивніше…, але стан мого здоров’я не дозволяє мені писати розлого і серйозно… по дорозі з лікарні я застудився, температурив, а кашляю й досі, а тут іще зміни клімату, і наслідки мого лікування втрачаються катастрофічно, я знову читаю і пишу мало, а епістолярні мої борги зростають і зростають…» Талановитий літературознавець і перекладач Світличний у засланні 1981 року пережив інсульт та клінічну смерть. Оскільки комісувати за станом здоров’я йому відмовили рішенням голови КГБ СРСР Федорчука, то він відбув усі 12 років. Вийшовши на волю, вже у 1989-му пережив другий інсульт, після якого аж до смерті у 1992-му був паралізований і перебував під доглядом дружини.
Випробування, які випали на долю цих інтелігентних людей, привели до змін у їхньому світогляді. Переживши школу радянських виправно-трудових установ, вони зазнали такої світоглядної еволюції, що стали безкомпромісними борцями за незалежність. Вийшовши з ув’язнення на хвилі перебудови, сприяли пробудженню активності суспільства та проголошенню незалежності України.
————–
Богдан Нагайло, історик, дипломат, журналіст:
Я народився в Англії і був ще підлітком, коли на горизонті з’явилися шістдесятники — нова хвиля національно свідомої інтелігенції постсталінської доби. Новини про арешти українських патріотів у 1965-му спричинили протести, а інформація про ще більшу хвилю репресій у січні 1972-го обурила мене. Я брав участь у протестах, організованих українськими студентами й українськими громадськими організаціями в Англії, Європі та Північній Америці, в акціях на захист політв’язнів. У 1978-му мені запропонували посаду в Міжнародній правозахисній організації Amnesty International у Лондоні, де керував захистом «в’язнів совісті» в СРСР. Через Amnesty International і журнал Index on Censorship я також установив тісні робочі відносини з Міжнародним ПЕН-центром у Лондоні.
Дізнаючись про місця, де перебували радянські політв’язні, а серед них більшість становили українці, які відбували терміни ув’язнення та заслання, ми повідомляли про це всім групам Amnesty International. Надавали їм інструкції щодо зв’язку з ними та місцевими органами влади. Я особисто писав багатьом українським «в’язням совісті» в місця їхнього заслання: Світличному, Сверстюку, Стусу, Осадчому, Ігорю та Ірині Калинцям, Романюку. Писав під псевдонімом Марко Сірий — це ім’я мого дідуся по материнській лінії. Надсилав їм політично нейтральні листи, написані на листівках зі спеціально дібраними символічними темами: соняшники Ван Гога, Дон Кіхот Дом’є тощо. А також дещо з того, що вони могли б продати місцевим і отримати бодай якісь гроші: книжки з мистецтва, особливо Далі та імпресіоністів, радянські видання, доступні на Заході, але які важко було знайти в СРСР: Мандельштама, Булґакова, Волошина тощо. Одержувачі дуже цінували цю «гуманітарну допомогу».
Ми, українські патріоти, що жили у вільніших умовах діаcпори, робили все можливе, щоб підтримати тих сміливих представників нової фази в боротьбі України за її права. Хочеться, щоб їхній внесок та героїзм були більш відомі й оцінені в сучасній незалежній Україні.
Семен Глузман, правозахисник, дисидент, політв’язень:
…Але було й інше. Страшне. Після арешту Світличного викликав до себе голова українського КГБ Федорчук. Людина з дуже важким, кривавим чекістським минулим. Хотів домовитися: Світличний іде на співпрацю зі слідством, інакше його маленького племінника здають у дитячий будинок. Оскільки мати дитини Надя Світлична, сестра Івана, вже заарештована.
Іван, м’яка, добра, інтелігентна людина, від співпраці з дияволом відмовився. Чотирирічного хлопчика відвезли до сиротинцю, не повідомляючи рідним, до якого саме. Після неймовірних зусиль дитину змогла повернути в родину Леоніда Світлична, дружина Івана. Добрий, славний Іван Олексійович мій Учитель. У таборі я був його першим учнем. Там він перекладав із французької Беранже, Бодлера, укладав словник. І був нашим наставником. Цікавився незвичайними людьми, яких у зоні було чимало. Він не був «українським буржуазним націоналістом», а був мудрим європейським інтелектуалом з українським серцем.
Немає його з нами, давно немає. Майже забутий. Тільки я один часто пишу й говорю про нього, пам’ятаю і люблю його, мого Учителя. Часто думаю: чи не в тому причина нашої сумної, невпевненої державності, що немає в Україні Івана Світличного?