Ієрархія сміття (waste hierarchy) стосується не самих предметів, а способів поводження з ними. Британський уряд розробив і нині запроваджує програму з її застосування в тих сферах бізнесу, де твердих відходів найбільше (зокрема, влаштовує освітні заходи для промисловців). В основі програми – ідея трьох R (reduce, reuse, recycle): пріоритет промислової політики – зменшувати кількість сміття (reduce); якщо це не вдалося, користуватися знову тими самими виробами (reuse); нарешті, якщо в попередньому вигляді вони не придатні до повторного вжиття, переробляти (recycle). Ідеї британських урядовців – відображення загальноєвропейської політики, принципи якої викладено в документах Євросоюзу.
Отже, рисайклінг – не найпродуктивніше рішення: це наступна сходинка в «життєвому циклі» сировини, крок, що наближає до «загибелі» (цілковитої непридатності, а часто й забруднення ґрунту, води та повітря). Тому 1994 року Райнер Пілц із Pilz GmbH (Німеччина) назвав рисайклінг даунсайклінгом, переходом продукції на нижчий рівень. На його думку, немає потреби трощити тверді відходи і взагалі витрачати багато енергії на сміття, коли з нього і так можна зробити що-небудь корисне. Натомість апсайклінг передбачає створення якісніших продуктів тривалішого використання із сировини, яку вже зібралися викинути. Таким чином, в ієрархії і сміття, і дії з ним піднімаються «рівнем вище».
Коли переробки необхідні
Більшості відомий апсайклінг на побутовому рівні – як практика він існував багато років до того, як з’явилося поняття. Ковдра у стилі «печворк», тобто пошита з клаптиків різних тканин; іграшки з фетру; меблі, змайстровані батьками для дітей; огорожі для клумб, зроблені з пластикових пляшок, – усе це його приклади. Для деяких народних майстрів полем для експериментів може стати дача: мережа рясніє інструкціями з виготовлення колекторів сонячної енергії з пляшок або фільтрів для води із використаних пластикових труб і бочок. Там, де готових виробів немає або вони надто дорогі, теж стануть у пригоді навички з переробки: так майструють інвалідні візки для собак.
Читайте також: Не для збагачення. Перший благодійний аукціон для розвитку сучасного арту
Сергій Волков із Київміськвторресурсів вважає, що промислова утилізація відходів – справа необхідна, але не надто прибуткова без державних дотацій. Будь-яке посередництво в переробці мотлоху, нехай навіть промислового, а не побутового, обходиться недешево: потрібно створити інфраструктуру для збору сміття й доставки його на завод (контейнери, автомобілі з усіма витратами на пальне), найняти працівників для сортування та обробки сировини, докупити певні матеріали й досить дороге обладнання. Крім того, слід час від часу організовувати просвітницькі заходи з промисловцями й господарниками. Гроші, які посередник (або й сама компанія, що переробляє) отримує за сировину, не завжди покривають усі ці витрати.
Сфера діяльності Київ-міськвторресурсів – менеджмент, а не безпосередньо переробка. Що ж до компаній-клієнтів, які закуповують відсортоване сміття, то їхнє заняття правильніше назвати рисайклінгом, ніж апсайклінгом. Це переробка паперових виробів у побутову паперову, а подеколи й поліграфічну продукцію (більша частина сировини, з якою працюють у Київміськвторресурсах, – папір), виготовлення труб із подрібнених пластикових відходів тощо, тобто жодне з цих виробництв не є безвідходним і не передбачає виготовлення продукту вищого класу, ніж той, із якого утворилося сміття, та ще й без застосування додаткових матеріалів. Слушне й зауваження Сергія Волкова, що іноді складно розподілити вироби на категорії якості: скажімо, пластикову трубу, змайстровану із залишків пластикового контейнера, можна використовувати так само довго; знову ж таки вона не продукт апсайклінгу вже хоча б тому, що пластик для неї подрібнюють. Навіть якщо відходи не обробляють, а тільки сортують, у промислових масштабах це теж досить витратне заняття і його навряд чи можна уникнути. Єдине, що без вагань можна вважати апсайклінгом, – твори мистецтва: люди звикли наділяти їх вищою цінністю, ніж сировину. Тож без суттєвих змін у державній політиці або без великих інвестицій у зелений бізнес апсайклінг і далі лишатиметься прерогативою художників.
Любов до останнього пакетика
У царині мистецтва вже можна говорити про формування певного осередку апсайклінгу в Україні. Передусім це майстерня PEREDELKI, у якій працюють Аліна Копиця й Анастасія Костенко, а іноді долучаються й інші художники та учасники акцій у просторі. Аліна здобула мистецьку освіту, Настя еколог. Разом вони виготовляють лампи з пластикових пляшок, «квітучі» й «волохаті» (у формі собаки) світильники з поліетиленових пакетів, листівки з меню ресторанів (одну таку акцію майстрині апсайклінгу влаштували до дня Святого Валентина), вішаки й ляльки з картону. Зокрема, Гостинний двір на початку липня прикрасили саме ляльки, зроблені активістками PEREDELKI. Усі ці продукти апсайклінгу живуть дуже довго, і їх легко ремонтувати. Серед виробів Аліни є ужиткові речі. Наприклад, сумка у формі червоного інопланетного звірятка або підвісні лампи з пластику. Майстрині працюють і з великими конструкціями. Приміром, зробили стільці для київського кафе, а також розписали лавки в одному з міських парків.
PEREDELKI час від часу проводять безкоштовні майстер-класи, щоб заохочувати людей інакше ставитися до так званого сміття, яке насправді може виявитися ресурсом. Відбуваються вони на вулицях, у відкритих мистецьких просторах, на фестивалях. За словами Аліни, якщо в західних країнах відвідувачі таких заходів здебільшого вже мають певні уявлення про апсайклінг і йдуть на семінари, щоб навчатися конкретних технік, то українці нерідко здивовані, що таке явище існує в принципі й для них кожне заняття – відкриття.
Паперовий ліс
Мистецтво переробки, зокрема українське, цьогоріч було представлене на Arsenale. Це роботи Анни Надуди – постапокаліптичний офіс, «населений» химерними структурами з пап’є-маше, схожими на підводні рослини. Художниця зробила їх із офісного паперу, який збирала кілька місяців. «Мистецький Арсенал» – не перше місце, де виставлені ці «істоти»: до бієнале вони встигли «пожити» в галереї «365». Проект був інтерактивним у багатьох аспектах. По-перше, як розповіла Анна, в роботі вона особливо взаємодіяла з матеріалом. Для кожної зі структур основою була опала гілка певного дерева (гілки взяті переважно з лісу неподалік майстерні – це сосни, черемхи, яблуні). Обробляючи її пап’є-маше, художниця намагалася не «нав’язувати» їй певні конфігурації, а йти за вигинами самого дерева. Це дало змогу зберегти певну індивідуальність дерев, адже в кожного з них віття сплітаються по-своєму. Це також відображає загальну концепцію інсталяції «Постурбаністична романтика»: зобразити світ природи так, ніби людей більше немає на Землі. Тому «рослини» набули нових чудернацьких імен, навіть унікальних таксономічних назв (приміром, одне «дерево» зветься kiberia scandes). Що ж до «апсайклінгового» боку проекту, то дивні дерева Анни Надуди цілком можуть функціонувати в офісах, наприклад, як вішаки, що заразом попереджали би про небезпеку надуживання папером.
Читайте також: В майбутнє з мистецтвом. Філософські діалоги Олафура Еліассона
Художник-декоратор Олексій Нужний вбачає позитивні зрушення в тому, що в Україні формується певне коло митців, яких цікавлять екологічні проблеми. Крім Києва такий осередок є в Одесі, стверджує він. Апсайклінг має неабиякі перспективи в мистецтві, надто якщо зважити на те, як ця практика сміливо й просто розмиває кордони між галерейним виміром мистецтва і його активною участю в щоденному побуті, в переосмисленні повсякденних дій, із яких, по суті, складається життя.
Субкультурний вимір апсайклінгу
Поза мистецькими колами апсайклінг часто стає можливістю ствердити свою індивідуальність. Наприклад, зручно переробляти в побутові предмети відпрацьовані частини велосипедів і таким чином натякнути на свою причетність до велоспорту. У європейських країнах така практика дістала назву radical recycling (крім уже звичного upcycling). Моріс, швейцарський активіст цього напряму, виготовляє стильні портмоне, гаманці, сумки й ремені з велосипедних шин, знаряддя для жонглювання з рам і прикраси з усіляких дрібних металевих деталей. Він також проводить майстер-класи для всіх охочих на різноманітних екологічних фестивалях. В Україні серед любителів велоспорту теж побутують такі вироби. Один із найдотепніших – настінний «трофей» у вигляді телячого черепа, створений із сідла й керма велосипеда. Умільці роблять собі й стільці зі старих велосипедів.
Модні й самі велосипеди з нестандартних деталей, іноді деталей із далекого минулого. У Києві є майстерня оригінальних велосипедів Pride Kustoms. Там збирають нові унікальні велосипеди й мотоцикли зі старих і нових деталей, іноді поєднуючи їх у досить несподіваний спосіб. Володимир Чемерис, майстер Pride Kustoms, каже, що деякі деталі радянських часів набувають популярності нині й досить дорого продаються; це пов’язано радше не з якістю, а з модою, адже старі японські засоби пересування набагато надійніші від радянських. Розробити дизайн усього велосипеда під параметри старих деталей – інколи неабиякий виклик, і механічний, і художній. Деякі вироби майстерні межують просто-таки з історичною реконструкцією. Наприклад, там відновили тандем, привезений зі Львова, який замовники знайшли… на археологічних розкопках.
Звісно, велосипеди – не єдине джерело натхнення для любителів переробки. Сумки, прикраси, меблі роблять також із атрибутикою, пов’язаною з музикою, читанням, політичним активізмом (фоторамки з CD, шафи з аудіокасет, крісла з книжок, сумки з банерного пластику тощо). Загальна тенденція такого апсайклінгу – до нього вдаються не так з екологічних міркувань, як (часто) через бажання бути несхожим на інших, внести гумористичну родзинку у свій побут і світ навколо. Адже для того, щоб екологізувати двоколісний транспорт, потрібно значно більше зусиль, ніж просто переробляти деталі. Однак творча видозміна старих предметів справді роблять рутинні дії яскравішими й нагадують: не все втрачене, і те, що вчора було сміттям, сьогодні може дістати другий шанс на існування.