Механізми формування і збереження мови, її впливи на внутрішні психічні реакції конкретного індивідуума, роль у функціонуванні масових об’єднань досліджуються, але ще є багато прогалин. І деякі з них залишаться, бо це, на мій погляд, фундаментальні, сутнісні таємниці буття.
Один мій знайомий, який народився в Росії, прожив там років 30 і ніколи не говорив по-українськи, переїхавши до Києва, вирішив опанувати мову свого роду (а предків його було вивезено до Сибіру ще в 1930-ті). Він визнавав: «Часом мені здавалося, ніби я не вивчаю мову, а згадую її». Правду сказати, подібне відчуття мав і я, коли, як і багато хто, переходив свого часу в повсякденному спілкуванні з «общепонятного» на українську. Найпоширенішою помилкою в постулюванні суспільної ролі мови є наголос на її виключно комунікативній функції, тобто лише забезпеченні порозуміння людини із собі подібною. І тому нерідко чуємо: «Главное, что говорить, а не на каком языке». Але ні, панове, залежності тут інші, глибші. Мовою думка не просто формулюється, а насамперед формується. І це запорука багатоманіття культур і неуніфікованості духовного світу. Зацікавлених можу відіслати до знаменитої статті Бенджаміна Лі Ворфа «Наука і лінгвістика» (1940).
Сьогодні ми ніби злякалися перших паростків україномислення молодого покоління, що несміливо пробивається крізь бетонові нашарування століть русифікації, байдужість, примітивізм і глобалістичні тенденції сучасного життя. Почувши у відповідь на своє українське слово «русский ответ», більшість із нас якось мало не запопадливо перескакує на російську, щоб, не дай Боже, не зарахували до «націоналістів». До речі, тим самим ми позбавляємо нашого співбесідника нагоди оволодівати державною мовою.
Державна двомовність (не плутати з особистісною двомовністю, тримовністю…) стане в Україні утвердженням і закріпленням на практиці одномовності в її колонізаторському сенсі. Ще 1905 року Іван Франко окреслив це явище показовою назвою своєї статті «Двоязичність і дволичність». Зокрема, писав про діяльність москвофілів: «Виставлювані pro foro externo поклики оборони руської народності перед полонізацією і грецького обряду перед латинізацією показуються чимраз виразніше грубо підмальованими шильдами, під якими довгі літа провадився шинок дуже нечистих інтересів […], відступництво від служби інтересам рідного народу, ішов вербунок на службу різним темним силам дома й за границею».
В історії майже всі волання про мовні утиски (до того ж мови, якій нічого не загрожує) прикривають зовсім не лінгвістичні, а насамперед політичні цілі. Кілька років тому російський придворний політолог Іґорь Андрєєв оприлюднив своє велике писання про те, що в Україні немає гуманітарних пріоритетів, досі не вироблена стратегія розвитку, але все-таки поступово відбувається відхід від російського впливу. Автор наполягав на тому, що росіянам потрібно активно втрутитися в цей процес, не просто покладатися на слабкість української політики, а агресивно протистояти їй (привіт товаришеві Путіну!). Врешті-решт, російський «інтернаціоналіст» зробив такий висновок про речі дуже небайдужі мені особисто (подаю мовою оригіналу): «В настоящее время на Украине осуществляется проект, который способен в перспективе свести на нет русское влияние в интеллектуальной сфере. Это проект Киево-Могилянской академии. Преподавание в этом ВУЗе ведется на украинском и английском языках. Качественное обучение английскому языку дает возможность в принципе не обращаться к русскому культурному фонду, что выводит развитие всех передовых дисциплин из русла развития постсоветской науки и переводит их в развитие современных интеллектуальных течений Запада». Ви звернули увагу, що не власне мови цікавлять адепта «постсоветской науки», а те, що їх носії позбавляються совковості, переходячи на вивчення «сучасних інтелектуальних течій Заходу». Ось де розгадка дискусій із метою нав’язування нам необхідності «двоязичності», «дволичності», а фактично «русскоязычности» як «узкоязычности». Бо в тому зашморзі легше окреслити поле діяльності для російських путіних, жиріновскіх, тутейших олійників, симоненків і ність їм числа…
І тоді можна буде ставити четверте запитання з того анекдота: «Як називається людина, котра не знає жодної мови?» Щоб відповісти, послухайте радіо, подивіться «ящик», почитайте деякі газети з їхньою додебілізованою так званою двомовністю…