Вираз «політична теологія» дійсно ввів я.
З листа Карла Шмітта Армінові Молеру, 14.04.1952
Ми починаємо серію нових дописів, які стосуватимуться поняття «політичної теології». Але відразу варто обмовитися, що теологія, яка представлена як політична, відрізняється від того, що під теологією розуміють священники й богослови. Учення про державу — це секуляризована теологія, учить нас автор, до якого ми звернемося в цьому дописі. Тут «відпадаючи від Бога, релігії або церкви», наука, філософія, соціальні й політичні вчення не припиняють бути своєрідними теологіями. Те, що трапляється в історії, має сенс лише тоді, коли відправляє до того, що греки називали «телос» (грец. τέλος — ціль). Той телос зі свого боку поза межами фактичних подій. Якщо історія — часовий рух, то телос / ціль має існувати десь у майбутньому. Висловлюватися про сенс історії, як вважають деякі, можна лише, якщо бачимо цей самий телос. А ми на те здатні за релігійного тлумачення подій. Не маючи ж релігійного підґрунтя, не бачимо сенсу подій. Майбутнє в такому разі в темряві. Хоч як там було, з темою політичної теології ми ступаємо на мінне поле, де перетинаються релігія, філософія, право, економіка, політологія і соціологія.
Виникнення проєкту політичної теології частково пов’язано з постаттю німецького соціолога Макса Вебера (1864–1920), який в Україні відомий читачу за працею «Протестантська етика і дух капіталізму» (Київ : Наш Формат, 2018). Вебер помер 1920 року, а 1922-го вийшла книжка німецького юриста Карла Шмітта (1888–1985) «Політична теологія» (Politische Theologie) з підзаголовком «Чотири розділи вчення про суверенність». 7 квітня 2025 року було 40 років з дня смерті Карла Шмітта, видатного правого мислителя, постать і спадщина якого не дуже досліджена в українських академічних колах. Шмітт не політолог, та й загалом не працював з наукою про політику. Він юрист, або філософ історії, або й те, й інше одночасно. У 1920-ті роки Шмітт був одним з найвідоміших європейських юристів.
Сьогодні все — теологія, за винятком того, що походить від теологів…
З листа Карла Шмітта Армінові Молеру, 14.08.1959
У збірнику «Політична теологія сьогодні. 100 років після Карла Шмітта» (Political Theology Today. 100 Years after Carl Schmitt, 2023), присвяченому 100-річному ювілею книжки «Політична теологія», Шмітта називають хрещеним батьком політичної теології, Мартіном Гайдеґґером політичної теорії та німецьким Гоббсом XX століття. У 1921–1945 роках він був професором у Грайфсвальді, Бонні, Кельні, Берліні. У 1933-му очолив головну юридичну кафедру країни, отримавши місце професора в Берлінському університеті. Сьогодні його вважають найбільшим за впливом після Гайдеґґера крайнім правим, консервативним німецьким мислителем і, мабуть, найвизначнішим та найсуперечливішим класиком політичної філософії минулого століття. Шмітт відомий своєю критикою лібералізму, співпрацею з націонал-соціалізмом, членством від 1 травня 1933 року в Націонал-соціалістичній робітничій партії Німеччини, антисемітизмом і прихильністю до тоталітарної держави. У 1933–1938 роках він тісно співпрацював із нацистами, написав статтю «Фюрер захищає право» (1934), що у висновку після війни привело його на суд у Нюрнбергу й спонукало до краху його університетської кар’єри, утрати домівки та засобів для існування й конфіскації бібліотеки.
Шмітт разом з такими постатями, як Ганс Фраєр (1887–1969), Освальд Шпенґлер (1880–1936), Ернст Юнґер (1895–1998) та інші, належить до групи консервативних політологів антропологічної орієнтації, для яких політика була найвищим модусом людського існування. Шмітт — автор таких праць, як «Римо-католицизм і політична форма» (Römischer Katholizismus und politische Form, 1923), «Диктатура» (Die Diktatur, 1921), «Духовно-історичний стан сучасного парламентаризму» (Die geistesgeschichtliche Lage des heutigen Parlamentarismus, 1923), «Левіафан у теорії держави Томаса Гоббса» (Der Leviathan in der Staatslehre des Thomas Hobbes, 1938), «Номос землі» (Der Nomos der Erde, 1950). Жодної праці українською на сьогодні немає. Нині більшою мірою в Україні перекладають твори багаторічного друга Шмітта — Ернста Юнґера.
Повернімося до Макса Вебера. У 1922 році на світ з’являється велика збірка робіт Вебера під назвою «Основні проблеми соціології» (Grundprobleme der Soziologie. Erinnerungsgabe für Max Weber). У ній Шмітт публікує три (із чотирьох) розділи своєї «Політичної теології». Четвертий розділ «Про філософію держави контрреволюції» написав пізніше, улітку 1922 року. Працею Шмітта відкривається другий том і п’ята частина збірки під назвою «Структурні проблеми сучасної держави» (Strukturprobleme des modernen Staates). Інакше кажучи, Шмітт розташовує свій матеріал у збірці, яка присвячена соціологу (Веберу), робить це серед інших авторів-юристів, називає свій матеріал з трьох розділів «Соціологія поняття суверенітету й політична теологія» (Soziologie des Souveränitätsbegriffs und politische Theologie). У збірці по Шмітту Ad Carl Schmitt (1987) швейцарсько-німецький філософ, соціолог, дослідник юдаїзму, єврей Якоб Таубес (1923–1987), за життя якого друком вийшла лише його дисертація «Західна есхатологія» (Abendländische Eschatologie, 1947), писав, що Шмітт був юристом та аж ніяк не теологом. Просто, за його словами, той ступив на гарячу стежку, з якої вирішили зійти теологи. Хоч як там було, але Шмітт був глибоко католицьким мислителем.
Межа, яку проводять між духовним і світським, може бути дискусійною, та її завжди треба проводити заново (над цим політична теологія і працює постійно).
Лист Якоба Таубеса до Карла Шмітта. Париж, 18 вересня 1979 року
У своєму невеличкому провокаційному трактаті «Політична теологія» Шмітт писав про спорідненість політики й теології. У книжці його цитати яскраві й чіткі: «Усі стислі поняття сучасного вчення про державу — це секуляризовані теологічні поняття» («Alle prägnanten Begriffe der modernen Staatslehre sind säkularisierte theologische Begriffe»); «Суверен — це той, хто ухвалює рішення про надзвичайний стан» («Souverän ist, wer über den ausnahmezustand entscheidet»). У некролозі (17 квітня 1989 року) німецький політолог Ґюнтер Машке напише, що в його словах «прониклива раціональність» змішується з «апокаліптичною схвильованістю». Якоб Таубес зазначить, що Шмітта можна читати й розуміти як юриста, апокаліптика та контрреволюціонера. Цей «апокаліптик контрреволюції» 1987 року, дев’яносторічний старець, ще напише статтю про небезпеку «легальної світової політики» де, будучи повністю відірваним від сучасних йому тенденцій, і далі лякатиме світ єврокомуністами, які начебто змовилися перевернути конституційний порядок Заходу.
Сферу політичного, яка ставить на перше місце проблему надзвичайного стану, суверенного рішення, крихкості й ненадійності ліберальної парламентської демократії, Шмітт зачіпає ще в книжці «Диктатура» (1921). Але робити висновок, що той був апологетом тоталітарної диктатури й прагнув до руйнування підвалин німецького парламентаризму (Ваймарської республіки), не варто. Він радше теоретик стабільності, який визнає цінність права держави. Права, яке реалізується в державі. Для нього хиткість країни, яка зумовлена боротьбою партій, — небезпечна для права. За Шміттом, «надзвичайний стан» — не що інше, як політичний еквівалент чуда в теології, така собі раптова подія, яка порушує «природні / усталені закони». За цим принципом, усемогутній Бог стає всемогутнім законодавцем. Шмітт, як і Ляйбніц у своїй «Новій методі» (Nova Methodus), порівнює юриспруденцію з теологією.
Ми повертаємося до питання європейського раціоналізму, який, за Вебером, сформувався на Заході й лише на Заході. Цей раціоналізм має два корені. Про це пише Шмітт у своїх спогадах про період 1945–1947 років під загальною назвою «Порятунок з неволі. Пережите» (Ex Captivitate Salus: Experiences, 1950). По-перше, батько раціоналізму — це відроджене римське право, по-друге, мати — римська церква. Після кількох століть «конфесійної громадянської війни» дитина порвала зі своєю матір’ю і залишилася з батьком. Вона шукала для себе новий дім і знайшла його в такому явищі, як держава. Нові покої обставили по-королівськи. То був палац Відродження чи бароко. Юристи, зазначає Шмітт, пишалися собою і вважали, що перевершили теологів.
У «Попередніх нотатках» до другого видання (1933) своєї «Політичної теології» Шмітт пише, що без поняття секуляризації неможливо взагалі зрозуміти останні два століття історії. Потім гарвардський професор Гарві Кокс у своїй відомій книжці «Секулярний град. Секуляризація та урбанізація в теологічній перспективі» (The Secular City: Secularization and Urbanization in Theological Perspective, 1965) зазначить, що «в секулярному суспільстві саме політика виконує ту функцію, яку раніше виконувала метафізика» («in secular society politics does what metaphysics once did»). І хоча (сучасна, модерна) політична теологія, яку ми знаємо сьогодні, бере свій початок з 1922 року з праці Шмітта, вона все ж таки потребує як критики, так і оновлення у світі, де точаться дебати щодо раси, гендеру, мігрантів, екології і так далі. Тема політичної теології актуальна хоча б з тієї причини, що людство сьогодні живе за часів панівних структур влади, коли світ, переживаючи кризу ліберально-демократичного наративу, зіштовхується з агресивними проявами необмеженості влади на світовій арені, що своєю чергою втілюється в нових формах громадянських конфліктів, терору й війни.