Круглі історичні дати є не лише хорошим інформаційним приводом, що дає змогу науковцям поглянути по-новому на події й побачити з відстані важливі тенденції. Річниці знакових моментів в історії людства — це ще й вправний інструмент у руках політичних лідерів, що допомагає просувати дорогі серцю проекти та набувати більшої ваги в очах опонентів і союзників. Торік Емманюель Макрон вміло скористався 100-річчям від підписання Комп’єнського перемир’я, яке спинило Першу світову війну, щоб зібрати в Парижі понад 70 керівників держав та урядів. Імовірно, аналогічна дата від початку Паризької мирної конференції, яка суттєво змінила карту Європи, також стане приводом для зустрічей на найвищому рівні. Надто промовистим символом є Версальський мир, щоб Макрон дозволив собі знехтувати ним. Чіткої дати на сьогодні немає, але не виключено, що новий захід стане своєрідним продовженням Паризького форуму миру, що концептуально замислювався як щорічна подія. «Як Давос для економіки та Мюнхен для безпеки», — обіцяли прес-релізи в листопаді. Оскільки конференція завершилася аж у 1920-му, Єлисейський палац має зручне поле для маневру, щоб зібрати сильних світу цього на французькій землі.
2019-й є ще й 80-ю річницею нападу гітлерівської Німеччини на Польщу та початку Другої світової війни. До цієї дати приурочено десятки наукових колоквіумів та симпозіумів. Унаслідок найбільш смертоносного конфлікту в історії людства 70 років тому з’явилися такі різні за завданням і форматом міжнародні організації, як НАТО та Рада Європи. Обидві структури запланували з нагоди ювілею чимало урочистостей. Обидві мають славну історію та непевне майбутнє. Очевидно, і штаб-квартира Північноатлантичного Альянсу в Брюсселі, і Палац Європи в Страсбурзі спробують зібрати, кожен під своїм дахом, світовий істеблішмент. «Ювілейні саміти завжди цікаві не так передбачуваним порядком денним, як загальною атмосферою та кулуарними домовленостями, — зазначив у розмові з Тижнем український дипломат, який працював раніше в Раді Європи. — І НАТО, і Рада Європи мають проблеми не лише з фінансуванням платниками найбільших внесків, а й із відповідністю стратегії викликам. Ефективність обох структур у протидії безкарності цілої палітри агресорів, терористів, розпалювачів війни не є блискучою».
Читайте також: Die Welt: Страх на сході перед некерованістю
У 2019-му виповниться 70 років і Женевським конвенціям про захист жертв війни, цивільного населення та про поводження з військовополоненими, на яку так часто й так марно посилаються останнім часом українські правники. Безпека, демократичні цінності, людські права, стандарти міжнародного права — сьогодні вся ця лексика із засадничих повоєнних документів лунає як формальна складова пересічної політичної промови. Навіть у найуспішніших західних державах, попри зусилля політиків, військових та правників, вони цілковито не гарантовані. У країнах колишнього соціального табору і поготів.
Чому так сталося? «Чимало істориків дотримується думки, що Друга світова з огляду, зокрема, на умови Версальського миру є логічним продовженням Першої, — каже Патрісія, викладач паризького коледжу. — Відповідно два міжвоєнні десятиліття були лише довгим перемир’ям. Важливо пам’ятати, що в 2019-му виповнюється 100 років від ще двох подій, які певним чином визначили формат ХХ століття: заснування фашистської партії Муссоліні в Італії та Третього інтернаціоналу в Москві. Два види тоталітаризму, що швидко увійшли до кривавого, конкурентного конфлікту, з’явилися водночас із перемовинами в межах Паризької мирної конференції… Як на мене, цей показовий збіг ще не дістав належної оцінки істориків та політиків».
Чи є підстави сподіватися, що у 2019 році європейська спільнота зуміє скористатися численними інформаційними приводами, щоб перезавантажити колективне політичне бачення минулого? А також, що важливіше, зробити належні висновки на майбутнє та навчитися захищатися від численних зовнішніх та внутрішніх загроз? Те, що Трамп не бажає фінансувати НАТО у звичних обсягах, підштовхує Європу до пошуків стратегій, про які вона за інших умов і не починала б думати. Нахабне, відверте втручання Кремля в американські, французькі та німецькі вибори, доведене підбурювання до Brexit також змушують і ЄС, і Північноатлантичний Альянс формувати структури протидії інформаційній війні з боку Москви. Врешті, усвідомлення реальності гібридної війни не лише проти України та Грузії, а й проти прибічників свободи загалом та прихильників західного способу життя зокрема вже є непоганою передумовою для появи нової європейської свідомості. Вистачило б тільки послідовності та політичної волі…
Для охочих замислитися над майбутнім, що постало з минулого, 2019-й пропонує ще одну знакову дату: 16–19 січня виповнюється 50 років від самоспалення на знак протесту проти радянських репресій чеського студента Яна Палаха. «Цей жест мав резонанс далеко за межами Чехословаччини, — каже Клое Лепренс, журналістка радіо France Culture. — Після смерті Яна впродовж трьох місяців у Празі сталося ще сім політичних самогубств. Йозеф Главатий, Ян Заїч та інші послідовники Палаха не були з ним знайомі. Попри замовчування, протест спровокував ланцюгову реакцію. Він надихнув інших незгідних до спротиву». Палах використав своє тіло як політичний інструмент і в такий спосіб вплинув на ціле покоління, якому пізніше випало здійснити Оксамитові революції в країнах так званого соціалістичного табору.
Читайте також: Die Welt: геополітичний прогноз на 2019, нова холодна війна між Росією та США
Оксамитові революції в Центральній Європі також відзначають у 2019-му круглу дату: 30 років. 30 червня — річниця перших відносно демократичних виборів у Польщі за участю «Солідарності» Леха Валенси. 10 вересня — знакове відкриття кордону між Угорщиною та Австрією. 9 листопада — падіння Берлінського муру, що стало початком кінця радянської збройної присутності в державах Варшавського блоку, 17—22 грудня — повстання в місті Тімішоара й розстріл родини диктатора Чаушеску в Румунії… Прага й Берлін, Варшава й Будапешт, Бухарест і Братислава зуміли тоді, бодай частково, виборсатися з московських обіймів. Нині маятник хитнувся в протилежний бік. Популярність популістських партій, поширення євроскептичних настроїв, доступність еліт тим самим отруйним кремлівським впливам…
Наскільки адекватно оцінюватимуть події 30-річної давності в комплекті з нинішніми викликами лідери Польщі та Чехії, Угорщини та Румунії, збираючи в себе на ювілейні дати високих гостей? Календар урочистостей щедро сприяє тому, щоб 2019-й став для європейців роком перегляду ілюзій, якими вони спокушалися в ХХ столітті. І нехай перемогу здорового глузду нічим не гарантовано, надія, всі це знають, помирає останньою. «Якби Ян Палах ожив, йому було б невимовно соромно за нинішнього президента кремлівського друга Мілоша Земана, — каже чеська журналістка Мілана Іванчик. — Ми стоїмо перед усвідомленням, що всі ті жертви, та самоприсвята, до якої вдавалися найкращі чехи в боротьбі за майбутнє своєї країни, виявилися недостатніми».
У європейських лідерів буде нагода побачитися не лише з приводу численних ювілейних дат. Як і щороку, у січні працюватиме Всесвітній економічний форум у Давосі, у лютому — Мюнхенська безпекова конференція. 21 березня Європейський Союз збереться на свій останній саміт за участю Великої Британії: вихід цієї впливової та потужної країни з міжнародної організації вже спричиняє нестабільність і послаблює її на міжнародній арені. Перша Рада ЄС після Brexit збереться в румунському місті Сібіу 9 травня. Наскільки мирним виявиться «розлучення» та як швидко зуміє перегрупуватися ЄС? Наразі впевненості, що процес відбуватиметься безболісно, немає. Тим часом телекомпанія ВВС вже приймає дзвінки своїх глядачів, які скаржаться на негаразди з психічним станом через невідворотні політичні зміни в житті країни.
Читайте також: Die Welt: 50 років Римського клубу: що залишилося
Ще одні планові зустрічі на найвищому рівні, які здатні вплинути на політичні процеси у світі, — саміти Великої сімки у французькому Біарріці 24–26 серпня та Великої двадцятки 28–29 червня в Японії. Попри кризу, спровоковану «жовтими жилетами», дещо послаблений Емманюель Макрон сподівається підрихтувати імідж завдяки успішному головуванню своєї країни в G7. Не випадково підсумковий саміт заплановано на останні дні літа: французький лідер побажав мати якнайбільше часу після двох непростих дат: Brexit та виборів до Європейського парламенту, що відбудуться в травні.
На порядку денному французького головування — імовірність повернення Росії. «Тільки в тому випадку, якщо Москва виконає мінські домовленості», — зазначено в документах. Але хто може уявити, щоб Кремль ураз переродився й зрікся вкраденого Криму та окупованих територій Донбасу? Повернення до Великої сімки (або тоді знову Вісімки) — не такий уже й солодкий пряник, щоб відмовитися від звичного імперіалізму. Тоді для чого використовувати небезпечну риторику? Заповзявшись грати в карти з дияволом, Макрон вдає, ніби не знає, що супротивник у принципі не практикує чесної, дипломатичної гри. Вкотре дати себе використати Путіну та проросійському лобі — це продемонструвати вже не ситуативну, а системну слабкість у зовнішній політиці.
Слабкий Макрон поряд із ослабленою Меркель на тлі дезорганізованого Brexit ЄС — не така вже шикарна перспектива в новому році. Проте усвідомлені проблеми нерідко стимулюють інстинкт виживання. Саме серйозність викликів створює Євросоюзу умови для нової мобілізації найкращих інтелектуальних, політичних, економічних сил. Цінності, зокрема й світоглядні, завжди коштують дорого, коли їх доводиться захищати по-справжньому. Нинішній уклад світу неминуче змінюється. Нова доба напитує нових лідерів.