Політична імітація не терпить та не сприймає чужого успіху. Щойно активістів паризького Євромайдану почали дедалі частіше запрошувати у прямі ефіри на радіо та телебачення, опоненти сформували контрпропозицію: регулярні мітинги «За мир в Україні» біля фонтану Безвинних. Організатори наголошують, що «місце обрано не випадково»: фонтан стоїть на місці церкви, збудованої в пам’ять про невинних немовлят, закатованих біблійським царем Іродом. Аналогія, бачимо, прозора. Невинні діти, згідно з виступами учасників заходу, помирають на Сході виключно від рук української армії та учасників українських добровольчих батальйонів.
Провідна вимога таких демонстрацій під егідою «Громадського комітету за мир в Україні» – негайне припинення бойових дій. Не важко вгадати адресата – усі звернення керуються лише до офіційного Києва. На сепаратистів, задля годиться, також часом посилаються. Але тільки не на Москву. У дискурсі борців за мир у всьому світі Росії просто нема. «Брехня – це не викривлення фактів, а вибіркове проголошення своєї позиції», – нещодавно здивував ремаркою посол РФ в Організації Об’єднаних Націй Віталій Чуркін. За таким сценарієм все і відбувається.
Читайте також: Тоталітарний рецидив
Якось не дивно, що «Громадський комітет за мир в Україні» в Парижі очолює уродженець Москви та фахівець із питань Росії Ґєоргій Шепєлєв. «Викладач паризького Інституту східних мов» – підписує він свої запрошення на мітинги. Але, як з’ясував Тиждень, у цьому престижному навчальному закладі Шепєлєв не працював і дня. Натомість відкриті джерела засвідчують його докторантом зовсім іншого університету – «Париж 8», що має репутацію інтелектуального притулку крайніх лівих. Не варто, звичайно, узагальнювати, але велика частина тамтешніх студентів та викладачів поділяють активні антиглобалістські та виразно антиамериканські погляди.
На мітингах біля фонтану Безвинних можна побачити чимало ультралівих активістів. Але не тільки. Слово беруть місцеві депутати крайнього правого Нацфронту та сувереністи з дуже специфічної радикальної організації «Континентальна єдність». Її активісти, не ховаючись, шукають добровольців до «інтернаціональних бригад» – воювати на Сході України. Відразу після ультраправих виступають комуністи. І не комизяться. Усі ці нові речники – «за негайне зупинення вогню в Україні», хоча мало хто з них бодай трохи орієнтується в українських реаліях.
«В Україні – страшне життя, – захлинається емоціями тітонька років 50-ти. – Моя сестра живе в Чернігові. Вона не може поїхати з міста, бо її силоміць мобілізували, як лікаря. Моя племінниця не ходить до школи, бо боїться…» Всі, хто був у Чернігові або в будь-якому іншому українському місті, яке не зачепила війна, знають, що до школи ходити безпечно, а цивільних лікарів ніхто на садовить на підписку про невиїзд. Але правда нікого не обходить. Перехожі реагують на істеричний тон, зупиняються, дослухаються. На щастя, мало хто з них розуміє російську.
Читайте також: Radio Silence. Чому Україна поступається Росії на закордонному інформаційному фронті
Хлопців, чия зовнішність бодай трохи нагадує слов’янську, симпатики «Континентальної єдності» обережно розпитують, чи не хотіли б вони «допомогти донбаському народу». Радять «не їхати воювати без підготовки», а звертатися до них. «Континентальна єдність» доправить до «надійних людей».
Давній знайомий, колишній вояк французького Іноземного легіону, розповів на умовах анонімності, що до нього зверталися «підозрілі типи, імовірно, з російських силовиків». Пропонували від €6 тис. до €10 тис. за «роботу на Донбасі». На боці сепаратистів (читай Росії).
Інформаційна війна проти України здійснюється, звичайно, не лише на вулиці. Телешоу дарують радість регулярних зустрічей з таким собі Дімітрієм де Кошко – головою асоціації «Франція–Урал». Квитанції на оплату її послуг були знайдені, зокрема, в документальній базі Межигір’я. Відверто промосковський дискурс озвучують економісти Жак Шапір та Еманюель Тодд, історики Марк Ферро та Джон Лафленд, журналісти Пьєр Лоррен та Александр Адлер… Все це давні опоненти самого права України на незалежну державу. В умовах війни слово ще більше стає зброєю. Воно вимагає з українського боку повноцінної, адекватної та дієвої протидії.