Наприклад, ті, що стосуються самовизначення націй і територіальної цілісності держав. І теоретично, і практично ця проблема постала перед людством у період Першої світової війни та після її закінчення (хоча неявно та неусвідомлено була й раніше). Адже розвалилися Австро-Угорська, Османська та Російська імперії й треба було щось вирішувати з їхніми націями, якось легалізувати їхнє становище. Саме про це писав у посланні Конгресу президент США Вудро Вільсон 8 січня 1918 року. Він виклав у цьому документі так звані чотирнадцять пунктів. Зокрема, у 10-му йшлося про надання народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, права на автономний розвиток, а в 12-му — про надання автономії для народів Османської імперії…
Однак майже завжди в контексті самовизначення мають на увазі нації, що вже входять до складу якихось держав, а це означає, що національне самовизначення одних є втратою цілісності держави для інших. Добре, коли нації панівні й підлеглі здатні вирішити це питання мирно. Але таке буває вкрай рідко. Зазвичай усе проходить через збройні чи незбройні конфлікти, бойкоти, блокади, зрештою, війни. У сучасному світі названа вище проблематика актуалізується й загострюється, бо прикладів сепаратизму й дезінтеграції держав більшає, вибухають давно закладені «бомби» історичних несправедливостей, волюнтарно проведених кордонів, наслідки агресивних воєн й анексій. Крім того, є держави, що свідомо підтримують сепаратизм на території своїх сусідів, зробивши це важливим чинником своєї політики.
Події в Каталонії (Іспанія), Ломбардії та Венеції (Італія), на Корсиці (Франція), у Фландрії (Бельгія), Курдистані (Ірак), Джамму й Кашмірі (Індія) та багато інших змушують постійно повертатися до тієї антиномії міжнародного права, до суперечності між правом націй і правом держав. Тут водночас «нагодувати вовків і зберегти овець» практично неможливо, квадратура кола…
Справді, з одного боку, каталонська нація з її тисячолітньою історією, власною мовою, літературою, культурою та ідентичністю, безумовно, має право на самовизначення, причому значно ґрунтовніше, ніж, приміром, Косово, де «самовизначилася» частина албанської нації й нині в Європі є дві албанські держави (власне, Албанія та Косово). До речі, є також дві румунські держави (власне, Румунія та Молдова). А з другого — це де-факто поширює право на самовизначення не тільки на нації, а й на їхні частини. І це ще матиме для Європи наслідки вельми неприємні.
А для Іспанії самовизначення Каталонії означає, по-перше, втрату значної частини території та ВВП. А по-друге, Каталонія — це найбільш економічно розвинений регіон країни. Якщо каталонці підуть, то може спрацювати «ефект доміно», коли відпаде й Країна Басків, де дуже відчутні сепаратистські настрої. Національна радість для каталонців — трагедія для решти громадян Іспанії. Звісно, саме в цій країні все можна владнати мирно й навіть умовити каталонців не виходити зі складу королівства, але це дуже дорого коштуватиме Мадриду. Доведеться ґрунтовно ділитися фінансами з Барселоною.
А в Бельгії унезалежнення Фландрії — це крах бельгійської держави, адже та становить половину бельгійської території та 60% її ВВП. І це перспектива зникнення Бельгії на користь двох міні-держав: Фландрії та Валлонії.
Свій референдум про незалежність (з однозначно відомим заздалегідь результатом) провів Курдистан в Іраку. Але цей 40-мільйонний народ компактно проживає також у Туреччині, Ірані та Сирії (трохи є їх у Вірменії). Унезалежнення курдів означає для Іраку втрату понад 25–30% території, для Туреччини — 20%, для Ірану — 10% і приблизно 5–7% для Сирії. Зрозуміло, що ця перспектива не викликає захоплення в Анкарі, Тегерані, Багдаді й у Дамаску. Ізраїль, виходячи зі своїх геополітичних інтересів, доволі схвально поставився до можливого незалежного Курдистану, а США заявили, що не визнають курдський референдум. Виникає цікаве запитання: чому албанцям-косоварам у Косово можна проголошувати незалежність, а курдам у Курдистані ні? Виправдовуючи визнання незалежності Косова, на Заході кажуть про небезпеку геноциду, фізичного винищення косоварів режимом сербських шовіністів у Белграді. Ну справді, мало кого у світі так регулярно й безжально нищили, як курдів.
Ми знову наражаємося на антиномію міжнародного права. Зрозуміло, що тут зовсім не йдеться про фейки за участю іноземних військ і спецслужб на кшталт карикатурного референдуму про самовизначення примарного й нашвидкуруч сконструйованого «кримського народу» чи «народу Криму», що був проведений державою-агресором на окупованій території. Однак проблема реальна, і світова правова, і політична думки наразі навіть не почали її вирішувати.