Замість того, щоб вивчати пакет документів щодо вступу до СОТ (угоду Рада має ратифікувати до червня 2008 року), чи призначити, врешті-решт, віце-спікерів Парламенту, що мало бути зроблено вже давно, чи голосувати по законопроектах, наші депутати займаються казна-чим. Вони, бачте, протестують проти приєднання до НАТО, хоч цей процес може тривати кілька років. Вони не просто марнують свій час й викидають у повітря (перепрошую, в гелій) наші з вами, тобто, платників податків, гроші. Нагальні потреби держави відправляють під три чорти заради вдоволення своєї політичної пихи та природної схильності до байдикування.
Може, у цьому й є якийсь позитивний аспект. Принаймні, мої діти вважають телеканал «Рада» найкориснішим з-поміж інших для здоров’я. «Дивлячись 
його, люди або сміються, або засинають», – аргументує це твердження мій 12-річний син. Окрім цього, жодної іншої реальної користі для держави, а не для політиків особисто, від перетворення депутатами сесійної зали на циркову арену ані політологи, ані прості люди не бачать. Та й логіку таких дій пояснити важко. Бо, по-перше, будь-які суперечки вирішуються шляхом перемовин, а по-друге, склад нашого Парламенту й наші закони дають змогу робити це цивілізовано.
його, люди або сміються, або засинають», – аргументує це твердження мій 12-річний син. Окрім цього, жодної іншої реальної користі для держави, а не для політиків особисто, від перетворення депутатами сесійної зали на циркову арену ані політологи, ані прості люди не бачать. Та й логіку таких дій пояснити важко. Бо, по-перше, будь-які суперечки вирішуються шляхом перемовин, а по-друге, склад нашого Парламенту й наші закони дають змогу робити це цивілізовано.Хтось мені зможе закинути: якщо навіть члени Євросоюзу не можуть все спокійно владнати, то що ж казати про нас. Нещодавно Тиждень писав про італійський парламент, бійки з якого транслювалися усіма телеканалами світу. На відміну від України, в Італії до такого безладу доводить незадовільне законодавство: дві абсолютно рівноправні палати парламенту; безліч дуже дрібних партій, які потрапили до законодавчого органу з 1% голосів; більшість, яка формується з 10, а то й більше фракцій. Італійські парламентарі стверджують, що ладні змінити усе, лише б працювати спокійно і повноцінно. З часів Муссоліні єдиним прем’єром, якому парламент дав змогу протриматися весь конституційний термін – 5 років, був лише Берлусконі.
У нас же для плідної праці депутатів є все – однопалатна Рада, малофракційність, забезпечена 3-відсотковим прохідним бар’єром, ба, навіть, буфет з майже радянськими цінами. Чого їм ще потрібно?
Відповідь дуже проста: будь-що затягувати час, допоки в кулуарах влади вдасться «порєшать» кадрові питання (від кандидатур віце-спікерів до Антимонопольного комітету), а ні – то дати підстави Президенту розпустити Верховну Раду й намагатися наступного разу «відхопити» більше голосів. Ну, і принагідно трішки пограти на прихильності електорату, причому не найінтелектуальнішої його частини.