В Україні до 1991 року практично ніхто не бачив чогось такого, як "паспорт громадянина України". Червона Армія 1939 року увійшла не до незалежної української держави, а до заселених переважно українцями регіонів Польщі (потім – Румунії та Чехословаччини). Звісно, тамтешні українці мали несовєцький досвід, але свого – державницького – не мали. "Держава" для них означала щось цілковито чуже, а часом навіть недоброзичливе чи відверто вороже, таке ставлення вони передавали і своїм дітям. Українці добре навчилися обманювати державу, обходити її закони та правила, пристосовуватися до неї – проте не навчилися бути господарями своєї держави і своєї долі. Навіть естонцям на початку 90-х було важко перелаштуватись з режиму "красти у держави – доблесть" в режим "красти у держави – гріх", в українців про такий перехід і не йшлося.
Майже всі історичні герої (точніше – кандидати на героїв, єдності ж бо нема) в українському державницькому дискурсі – борці проти держави. Звісно, я кажу про останні століття, а не добу Русі, досвід якої мало застосовний в нинішніх історичних умовах. Таким чином, задача з самого початку була доволі непроста: переконати більшість населення проголосувати за певну команду або особу через те, що вона є одночасно патріотом і успішним менеджером, котрий здатен навести лад в українській державі; ускладнена ця задача була тим фактом, що значна частина громадян була не те що не свідома такої потреби, але й не свідома, власне, потреби мати свою державу.
Дивним чином на політичному обрії з'явилась така фігура – Віктор Ющенко, котрий з одного боку був достатньо простакуватим, щоб провінційна частина населення сприйняла його за "свого" і виглядав достатньо професійним щоб стати "своїм" для інтеліґенції. Прикро було спостерігати, як одразу після Помаранчевої революції суспільство було готове до того, щоб стати кращим – однак дуже скоро переконалось, що насправді влада не прагне жодних ґрунтовних змін, обмежуючи реформи переважно гуманітарною "обгорткою". Найприкрішим наслідком доби правління Ющенка стало, власне, розчарування більшості у власній вірі у можливість того що Україна може бути нашою державою не на словах, а насправді.
До речі, чи помітив хтось що "Наша Україна" і "Україна для людей" – це фактично одне й те саме?