Це ніякий не расизм і навіть не націоналізм, хоча в націоналізмі як такому я не бачу нічого хибного, а за поточних обставин і поготів. Просто хочу поміркувати про українців.
Знову-таки, хто такі українці – ті, які з діда-прадіда? Тяглість, як у моїй Малютянці під Києвом, де писав свої «малоросійські» картини Пимоненко, а я сьогодні на зупинці бачу ті самі обличчя, буквально ті самі, що й у Нацмузеї? Те саме в Білках на Закарпатті, де біля церкви хрест зі списком парохів без перерв і пропусків аж до XVII століття? Або, тисячу разів перепрошую, на Донеччині, де не лише села, а й у міста аж до 30-х років минулого століття були на 90 відсотків україномовними? Напевно, бо етнічний стрижень, хай би яким він був синтетичним в анамнезі, ніхто не скасував. Але також і наші одноплемінники з вірменськими, грузинськими, єврейськими, російськими й тюркськими прізвищами, які не вчора перейшли безкомпромісно на державну (або ще не до кінця перейшли, питання часу) й живуть, дихають в унісон без надмірних вагань і рефлексій. Серед них і я, многогрішний. Українці, крапка.
Я тут днями давав інтерв’ю одному французькому журналісту, й він прямо мене запитав: «А чи не здається вам, що як для країни в стані війни люди тут надто веселі й безтурботні?» Слід додати, що ми розмовляємо в модній піцерії, власник якої був на фронті з 14-го й у лютому 22-го повернувся на фронт, але журналіст цього ще не знає. А питає він мене, бо всередину заходить декілька жвавих усміхнених людей, які життєрадісно роблять замовлення, як вони би це робили в Неаполі або Палєрмо. Й мені доводиться пояснити колезі, що, по-перше, вони би справді могли це робити як у Болоньї, так і в Стокґольмі або Бостоні, бо вони всі в цьому саме товаристві або професори-гуманітарії з міжнародним реноме, або літератори з перекладами на декілька європейських мов… А ось у цього сивого пана два місяці тому вбили єдиного сина, й він усміхається – ні, не сміється, але усміхається.
Навмисно не називаю імен, бо не хочу в цій електричній атмосфері зробити комусь зайвий раз боляче, але люди реальні, й дитина реальна, я пам’ятаю того хлопчика, двадцять п’ять років тому батьки брали його з собою на роботу в компанію, де ми разом працювали, бо не було з ким залишити, й він такий жвавий, цікавий, дотепний, нас усіх зачаровував своїми запитаннями… У мене в ближньому колі є декілька загиблих героїв, яких я знав буквально з дитинства, я досі є, а їх нема. Батьки їхні теж є, я не знаю й боюся знати, що в них усередині, але в зовнішньому, так би сказати, обігу вони зібрані, привітні, енергійні, й роблять кожен свою справу, хтось зранку до ночі збирає на аптечки, автівки, дрони, супутники, хтось на своєму робочому місці, де без них нічого взагалі б не було.
Читайте також: Кавові війська
І те, до речі, що українці сьогодні не зачухані, не жалюгідні, на них приємно дивитися навіть у тих місцях, де прилітає регулярно, — це теж, що не кажіть, фактор безпеки. А також те, що Україна не посипалася… Слухайте, пошта працює (обидві, державна й приватна), поліклініки працюють, соцзахист працює, супермаркети не припинили доставляти й продавати устриці. Не знаю, як сьогодні кайфувати від устриць, але це я́ не знаю, а для когось, може, це фактор безпеки, хтозна? Психологічний! Як державний механізм, так і бізнеси, від корпорацій до дрібної майстереньки, роблять свою справу. Ні, про шашлики й розмінування ніхто не забув, не сподівайтеся, але тут і тепер усі розмови про failed state просто смішні. Цілком зрозуміло, що без суто військової підтримки, без регулярних грошових субвенцій Україна не встояла б, але ми закономірно сприймаємо це як плату за власну безпеку Першого світу, яка передусім українською стійкістю, а потім уже зброєю й розвідданими.
Це якась дивовижна українська біологія/антропологія! Зазвичай воля до життя не пов’язана з цінностями, у когось із народів більша, в когось менша. Фіни, скажімо, певний час були чемпіонами Європи з кількості самогубств. А кубинці за будь-якої нагоди танцюють, і так шістдесят років. Але конкретно саме сьогодні, зараз українська воля до життя — це феномен! Воля до ладу, до порядку в суто вжитковому, побутовому розумінні слова, воля до відновлення зруйнованого, побитого й спаленого. Воля жити, коли ані можливостей, ані приводів жити далі, здається, й не залишилося. Воля залишатися собою й чинити опір — хтось безпосередньо нелюдям, хтось руйнуванню й хаосу, хтось відносно комфортній, але попри все невизначеності.
Дивлюся в мирному, звісно, відносно мирному Києві на гарно вдягнених людей, на красивих жінок, чоловіків і надто дітей — діти чомусь у нас особливо красиві, напевно, завжди були, але зараз це впадає у вічі, — й розумію, що з цим людським матеріалом марно намагатися щось зробити, марно мріяти його знищити, тим більше тупою силою. Ті самі мої односельці, яким у довоєнному житті можна було багато в чому дорікнути, у запропонованих умовах тут і тепер бездоганні. «Односельці» — це так, умовно.
Є, щоправда, інший бік та інша частина співвітчизників, не така звитяжна, але про це поговоримо наступного разу.