Антропологія

Я так давно пройнявся цією мудрістю (ще відтоді, коли на кожному розі висіли плакати про тонни чавуну, центнери збіжжя й метри тканин у подарунок черговому з’їзду КПРС), що забув її автора. Саме той афоризм остаточно дав мені змогу зрозуміти й зненавидіти імперію зла, у якій я жив. Можна було вірити чи не вірити в комуністичну утопію, схвалювати чи не схвалювати радянську експансію у світі, пишатися чи не пишатися економічною потугою (зрозуміло, фейковою), але не бачити головного продукту системи – середньозваженої радянської людини, тобто совка, – було технічно неможливо, бо він був скрізь.
Усупереч абстрактним ідеалам, конкретний радянський громадянин був носієм не вельми привабливих рис, як-от агресивність, невихованість, нетолерантність, ригідність і той складний комплекс довіри, страху, залежності й водночас зневаги до начальства, який описується містким словом «патерналізм». Звісно, люди різні, але цей спільний «габітус» тією чи іншою мірою проявлявся майже в кожній пиці, зокрема й у моїй.
Радянська людина штурхалася в чергах, сварилася в автобусах, сиділа на партійних зборах, вірила газеті «Правда», писала анонімки на сусіда, схвалювала введення війська в Чехословаччину, перевиконувала план виробництва комплектуючих для міжконтинентальних балістичних ракет і розповідала анекдоти про Брєжнєва. Почуватися належним до цієї спільноти було не вельми комфортно, але я хоча б розумів, що то не випадковість, а результат відносно довгого процесу адаптації та еволюції.
Минуло багато-багато часу, практично змінилося покоління, і ось кілька років тому з’явилося відчуття, що ми, попри зміну декорацій, повернулися в давні добрі часи: хами на дорогах, хами в ЖЕКу, хами в міліції, хами в суді, хами в телевізорі – не лише мені у хвилини відчаю стало здаватися, що реліктовий, тільки ще більш неситий і демонстративний хам є провідним типом українця, а отже, й увесь український проект, що відповідальний за домінування цього типу, приречений.
Потім був Євромайдан, далі почалася війна, і раптом я перестав упізнавати співвітчизників. Можливо, річ не в них, а в мені самому, але, хай там як, від особистої оптики не все залежить. Невідомо звідки взялися розумні, інтелігентні обличчя, люди на вулиці більше усміхаються, стали привітнішими, чемнішими й уважнішими – нічого, що я про такі дрібниці? Для мене, такого вже, даруйте, розпещеного і вразливого, все це має значення: я переконаний, що є прямий і безпосередній зв’язок між побутовими звичками й соціальною поведінкою. На Майдані до кінця лютого жодної неприємної пики не бачив. Ті, хто стояв на барикадах, готували й розносили їжу, тягали шини, збирали по місту ліки, виїздили протестувати під «Межигір’я», просто стояли біля сцени як «пікселі» (чиясь вдала метафора) – усі вони, чоловіки й жінки, мали обличчя, у які хочеться ще й ще раз вдивлятися. Складалося враження, що змінився антропологічний тип.
Я не вірю в дива й знаю, що людська натура недосконала. Не буває такого, щоб уся нація складалася зі святенників і симпатяг. Розумію, що хамло з нас нікуди не ділося. Воно або зачаїлося, або… Кожна людина має кілька облич. Залежно від настрою, життєвих обставин, стадії розвитку, стану здоров’я тощо той самий індивід має шанси проявити себе або як злобна тварюка, або як взірцевий альтруїст. По собі знаю.
Дозвольте припустити: те, чим є зараз нинішня Україна, вочевидь, сприяє демонстрації саме найкращих рис (байдуже, це результат внутрішньої роботи чи загальної атмосфери). Інакше чим пояснити таку кількість волонтерів, ті суми добровільних пожертв, потік співчуття й взаємодопомоги, готовність до взаємодії в, м’яко кажучи, не найсприятливіших умовах? Можливо, Україна повертається до себе після десятиліть мороку, а може, навпаки, буквально на наших очах перебуває в процесі творення себе нової – не так уже й важливо.
У цьому немає жодного пафосу, як немає краплі пози в словах льотчика Ан-26, якого допитували російські журналісти – підручні російських диверсантів. Услухайтеся, вчитайтеся: «Я присягнув і роблю те, після чого мені совість дасть можливість жити». Це герой, ім’я якого мені, на жаль, досі невідоме, інша героїня, якою зараз захоплюється світ, – військовополонена Надія Савченко, безліч, буквально безліч інших героїв: вояків, волонтерів, активістів, репортерів, просто гідних і мужніх людей… Вони – продукт сьогоднішньої України. Такою я її люблю.