Ми часто купуємо квитки на вистави не на офіційних сайтах театрів, а через сервіси продажу: Karabas.com, Parter.ua, Kvytky.com і так далі. Іноді саме через зручність такого втюхування до списку пропонованих подій потрапляє велика кількість халтури —вистав суто комерційних, добре розрекламованих, але не зовсім якісних. Однак театр —це продукт, і тут так само, як і в магазині, покупець має право поскаржитися, якщо етикетка не збігається з наповненням. Тому ми спробували розібратися, як відстежити театрального виробника та на що розраховувати, купуючи його видовищну продукцію.
Російська антреприза припинила свою активну гастрольну інтервенцію. На світло вийшли вітчизняні карабаси-барабаси, вони ж антрепренери, або продюсери. Ситуація справді благодатно вплинула на розвиток форм театральної власності. Тут і незалежні мистецькі проекти, і приватні театри, і антреприза. Та всі ці сценічні одиниці геть однаково записані на глядацькому квитку, тож на перший погляд і не виявиш, що це перед нами: махрова антреприза чи, умовно, бідний незалежний театр. Хто стежить, помітив, як за останні роки в Києві зчинився театральний бум. Театри з’являються мов гриби після дощу всілякі: андеграундні, незалежні, проектні. Тому нині в сервісах, що продають до них квитки, вказують переважно майданчик, на якому відбуватиметься показ. У подробиці ніхто не вдається. А завдяки появі Центру незалежного театру «Сцена 6» упевнена: окремих театральних проектів стане ще більше, до того ж в одному приміщенні.
Капітал
Передусім трішки теорії. Незалежний театр — це театр приватної форми власності, діяльність якого наближена до західних моделей антрепризи. Тобто такий, у якому продюсер чи режисер збирає трупу під окремий проект, не створюючи постійного колективу. Розрізняють театри-студії (тут ще й навчають), арт-проекти (окремі вистави, перформанси, акції) та власне незалежні —приватні театри (які не фінансуються державою). Останні можуть бути проектними (без постійного репертуару) чи на зразок державних —репертуарними.
Така класифікація хоча й видається досить структурованою, але не враховує сучасних умов і контекстів. Виходить, що PostPlayТеатр або «Дикий театр» та покази поодиноких вистав, коли орендують приміщення в опереті чи Будинку офіцерів, прирівнюються до єдиної моделі існування. На практиці ж бачимо, що за своєю суттю театри Ярослави Кравченко та Дена Гуменного репертуарні, як і комунальні, але проводять кастинг акторів для кожного проекту окремо, подібно до антрепризи. Однак це незалежні театри. А разові проекти, навіть ті, які чимало гастролюють Україною, збираючи повні зали БК, так і лишаються разовими. Лише зрозумівши цей факт, виявляємо, що, на відміну від «Дикого» (чи «Театру переселенця», PostPlayТеатру, Центру сучасного мистецтва «Дах» тощо), антреприза театром як таким і не є. Тобто якщо державний театр —це фабрика, а незалежний, скажімо, —цех, то антреприза —це ФОП, який захоче —працює, а захоче —ні.
Читайте також: "Червона Рута-97": Ворота музичного раю
В антрепризі місце концепції посідає сам факт організації театральної справи — продаж квитків та отримання прибутків. Звісно, ніхто не пише про таке на афішах і не розповідає в інтерв’ю, але, проаналізувавши історію кожного окремого театрального бренда й особливості його позиціонування на ринку, відкриваємо для себе чітку концептуальність незалежного театру та розмиті орієнтири (щодо мистецтва, а не виробництва) антрепризи.
Центральною ідеєю в незалежному театрі є концепція, провідною метою —сценічний пошук. Жоден незалежний театр не може функціонувати поза концепцією, власною мистецькою ідеологією, програмою. Так, ЦСМ «Дах» свого часу досліджував українську містику й нову драму, тепер також створює і міждисциплінарні постдраматичні проекти. «Дикий театр» називає себе театром, що провокує, та спирається на гострі соціальні тексти й епатажні постановки. PostPlayТеатр вивчає можливості перформансу, сторітелінгу й нетеатру. Pic Pic та «У захваті» досліджують імерсивний метод. «Театр переселенця» —документальний, театр свідків і так далі. Незалежні завжди намагаються реформувати сучасний «аналоговий» театр, протиставляти йому свій, принципово інший продукт. Та концептуальність —перша ознака, що відрізняє антрепризу від незалежного театру.
Маркетинг і менеджмент
Вистави незалежних театрів формують рекламну історію своїх брендів, пул режисерів і виконавців, шукають потенційного реципієнта. На своїх афішах вони завжди вказують власні логотип і назву, зазначають авторів проекту, його виконавців і продюсерів. Часто саме на афішах та іншій друкованій продукції простежується впізнаваний фірмовий стиль організації. Тут також зручно навести приклад «Дикого театру»: їхні програмки й плакати кислотних кольорів розроблені одним дизайнером. Це полегшує розпізнавання та запам’ятовування назви й бренда загалом.
Зовсім інша історія склалася з брендингом антрепризних театрів: тут значно рідше доводиться спостерігати назву організації. Зокрема, серед київських афіш не соромляться представлятися продюсерські компанії «ТЕ-АРТ» Тетяни Едемської, «Доміно-Арт» Ірини Зільберман і подекуди проект «Ампулка» Михайла Бондаренка. Інші антрепризні афіші замість продавати виставу театру продають імена акторів, у ній задіяних. Так, зокрема, пояснюється і їхнє оформлення: із великими портретами народних артистів, а не з концептуальним доповненням смислів, закладених у постановку. Фірмовий стиль і рекламна історія теж визначальна ознака незалежного театру, якої бракує антрепризі. Вже друга в нашому переліку.
Натомість відомі режисери, на відміну від професійних акторів, у списку авторів постановки трапляються не так вже й часто. Зазвичай це постановники без досвіду роботи в українських професійних театрах, які все життя займаються виключно «дорогим» театром. Тобто таким, у якому режисер працює не за місячну зарплату, а за гонорар від кожного окремого показу. Нині антрепризний театр почувається фінансово значно вільнішим порівняно з державним і незалежним, тому цілком імовірно, що й «справжні» режисери частіше спокушатимуться на його пропозиції. Шкода, що умови, у яких випускає свої проекти антреприза, не передбачають тривалої роботи над виставою, і навіть «метри» вимушені випускати «заготовки» замість вистав.
Окрім названих театральних продюсерських компаній у Києві нині працює ще кілька: RB Group В’ячеслава Жили (молодшого), «Колізей» Євгена Паперного, «Ампулка» Михайла Бондаренка та проекти Віталія Ванци й Антона Лірника. Цих імен не прочитаєш на афішах і в промо-відео, та саме вони затверджують матеріал для постановок, запрошують режисерів і виконавців, обирають майданчики й називають ціну квитка.
Читайте також: Тексти британські, сцена українська
На чолі комунального чи державного театру раніше стояли художній керівник і директор. За освітою перший, як правило, режисер, другий — «організатор театральної справи», по-новому продюсер. За новими штатними розкладами в українські театри повернулася посада «директор —художній керівник», тож тепер головним менеджером і візіонером може стати і перший, і другий.
У незалежних театрах й антрепризах на дві гонорарні статті чи зарплати не розживешся, тому хто біля керма —такий, власне, і проект виходить. Приватні проекти Тихона Тихомирова й Сергія Перекреста (обоє режисери за освітою) вирізняються серед інших саме режисурою. PostPlayТеатр очолює драматург Ден Гуменний, Pic Pic —драматурги Дмитро Левицький та Петро Армяновський, «Дикий театр» —театрознавиця Ярослава Кравченко. Виявляється, ти можеш не бути режисером, але аналітичний багаж знань про театр має стати твоєю першою і, можливо, єдиною освітою. Інші ж «голови» театрів передусім бізнесмени, театральні чи ні —десята справа. Тож шукайте театралів на афішах вистав, які купуєте, бо бізнесмени —то, за нашими підрахунками, третя риса антрепризи.
Валовий продукт
Із російською антрепризою було, здається, простіше. Приїхала вистава з не «нашими» акторами, не вказано театр —отже, антреприза. Нині, коли професійні й досить відомі актори, зареєстровані в штаті державних і комунальних театрів, опиняються на афіші вистави приватної, глядачеві стає невтямки. А за тенденцією, що розвивається, поруч із «державними» акторами з’являються й відомі режисери. Антрепренери так добре підготувалися до розподілу сил на спорожнілому ринку, що, аби потрапити на професійну й справді якісну виставу, глядач має провести мало не журналістське розслідування.
Так, чудово орієнтована в сучасному театральному контексті антрепризна продюсерка Тетяна Едемська, власниця бренда «ТЕ-АРТ», якнайкраще підготувалася до захоплення українського ринку. У її послужному списку переважно лише проекти з професійними театральними режисерами: Максимом Голенком, Владою Білозоренко, Стасом Жирковим. У списку акторів також лише найкращі: Олеся Жураковська, Катерина Кістень, Віталіна Біблів, Анна Кузіна, Дмитро Рибалевський та інші.
Її вистави, на відміну від традиції, зокрема, і за сучасною драматургією: «Хаос. Жінки на грані нервового зриву» за п’єсою режисера й колишнього художнього керівника Національного театру Фінляндії Міки Мюллюахо, а «Ілюзії» належать перу найбільш нетипового для антрепризи автора Івана Вирипаєва. Хоча продюсерка не втрачає нагоди підгодувати публіку й улюбленими комедіями. На її афішах також побачимо «Легке знайомство», одразу написане Валєнтіном Красноґоровим нібито у форматі «дешевого театру», та «модну» п’єсу Робіна Говдона «Шикарне весілля». Обидві вистави присвячені розмінній темі театрального мистецтва — стосункам чоловіка та жінки.
Читайте також: Гротеск буденної ситуації
Найпомітніший конкурент Едемської, автор бренда «Ампулка» Михайло Бондаренко теж розпізнав тенденцію до підміни понять «театр» та «антреприза» й дедалі частіше став працювати зі знаними метрами. Його обранцями стали режисери Ростислав Держипільський і знову-таки Максим Голенко. У списку акторів Олексій Вертинський, Ірма Вітовська, Олександр Ярема, Дмитро Суржиков, Ярослав Гуревич та інші. Імпресаріо, як сам себе називає Бондаренко, навіть випустив одну зі своїх вистав у копродукції з «Диким театром»: їхній спільний проект «Афродизіак» був чи не найбільшою театральною хитрістю минулого сезону. Псевдотрилер став не тільки популярним серед глядачів, а й вигідним. Розрахований на майже двохтисячну залу Національного цирку, він знову повертається на афіші столиці.
А от продюсери Слава Жила й Тихон (насправді Ігор) Тихомиров вдалися у своїй виробничо-театральній практиці до витонченішого маневру. Вони обидва очолили невеликі комунальні київські театри. Жила віднедавна головує в театрі «Актор», а Тихомиров поки що з припискою «виконувач обов’язків» —у Малій опері. Так і хоч якийсь бюджет крапає з Департаменту культури КМДА, і імідж антрепренера помітно вихолощується. Як ці взаємопроникнення антрепризи в театр і навпаки позначаться на якості продукту, буде зрозуміло трохи згодом. Нині обоє рясно дають інтерв’ю та обіцянки «відремонтувати», «покращити» й «зберегти». І, звісно, переносять потроху на сцени своїх театрів окремі антрепризні проекти.
У приватних проектах Жили й Тихомирова виступають актори, задіяні в Національному театрі імені Івана Франка, Лесі Українки, Молодому та інших: Олексій Вертинський, Лілія Ребрик, Віталій Ажнов, Андрій Кронглевський, Ксенія Вертинська, Віталіна Біблів, Дмитро Вівчарюк. А поруч із ними, і це цікавий маркетинговий прийом, виступають бізнесмени. У виставі «Ревізор» виробництва RB Group (режисер В’ячеслав Жила) зіграв Олександр Меламуд. Бізнесмен, поет і блогер виконав роль Городничого. А його бізнес-партнер і давній друг Гарік Корогодський уже двічі виступив у ролі актора в театральних проектах за власним бестселером «Як витратити мільйон, якого нема, та інші історії єврейського хлопчика». У проекті Жили-молодшого Корогодський зіграв самого себе, а в пізнішій постановці Тихомирова обрав аж дві найбільш комічні ролі: їжака в тумані та бабусі-прибиральниці. Як відмовити собі в такому видовищі?
Менш помітні, та не менш успішні антрепренери, такі як Антон Лірник, Ірина Зільберман, Євген Паперний та інші, як правило, не вагаються та не ризикують із матеріалом. Монополія комедії, народні артисти як виробничі сили на афіші, професійні сценографи й хореографи як група підтримки. Що на менші гонорари погоджуються артисти, то більша глядацька зала й що скромніших витрат вимагає сценічне оформлення, то більше заробляє імпресаріо. Ось основна стратегія існування й успіху простої української антрепризи.
Конкуренція і полюси зростання
Тим часом у незалежному насправді театрі теж хочуть заробляти. Той самий «Афродизіак», випущений цілим штатом продюсерів і підкріплений рекламною історією «Дикого театру», замислювався як потенційний прорив. Для постановки обрали парафраз сучасного автора Віктора Понізова на культовий твір Патріка Зюскінда «Парфумер», запросили головного режисера «Дикого» Максима Голенка, 50 відомих акторів з усієї країни, орендували цирк. Проте виставу не вибудували й не відточили. Але водночас де ще знайти сцену на 2 тис. місць, аби пропіарити професійного режисера всім задоволеній, як завжди в наших театрах, публіці? Тому якщо розглядати цей проект як піар для «Дикого театру» і його головного режисера, то воно того було варте.
Глобальніше в незалежних проектах останнім часом ведеться штурм драматургії Мартіна Макдонаха, Івана Вирипаєва (і тут він доречний як ніколи), української «нової драми» та інших актуальних текстів. Активізувалася останніми роками затребуваність документального методу: із ним працюють у «Театрі переселенця», у PostPlayТеатрі. З’явився навіть постдокументальний — окремі постановки Дмитра Левицького, Рози Саркісян, Андрія Мая та Павла Юрова. Розвивається перформанс й акціонізм, поступово поширюється променад, форум та імерсивний театр. Одне слово, процесів відбувається чимало, і більшість із них формотворчі, ті, які закладають основи подальших, масштабніших мистецьких змін.
Французький економіст Франсуа Перру ще в середині минулого століття розробив теорію полюсів зростання. Відповідно до неї основним принципом господарського життя стає нерівність. Він зазначав, що в соціально-економічній системі сучасного суспільства немає ніяких внутрішніх спонукань, які штовхали б її до установлення рівності. Економічний розвиток, за його теорією, є зміною структурною, такою, що спричинена зростанням нових «захопливих» галузей. Саме останні, пояснив Перру, містять у собі рушійну силу економічного розвитку та є полюсами (або точками) зростання, які спочатку ініціюють, а потім поширюють розвинення на навколишній простір.
Цю теорію можна застосувати, на наш погляд, до будь-яких економічних відносин і, як стає очевидно, до сучасного українського театру. Що більше розвивається попит на сценічне мистецтво, то більше буде його проявів на українській мапі. Найцікавіше —що більше концепцій згенерує незалежний театр (і що щільніше увійде театр як такий до списку потреб громадян), то кращою ставатиме й антреприза. Нині вже бачимо цю теорію в дії. Навіть якщо відкинути зовнішні фактори, ринок змінюється зсередини. Збільшується попит —збільшується й пропозиція. Та все-таки за цим серед великої кількості театральної продукції так чи інакше з’явиться «пересортиця», халтура. А від цього, на жаль, не застрахований жоден із продюсерів ні в незалежному театрі, ні в антрепризі.