Антон Дробович: «Якщо хтось працював у каральних органах і скоював злочини, фактично здійснював репресії, і ця особа досі жива, то суспільство має про все це знати»

Суспільство
23 Лютого 2022, 10:47

Формування системної політики пам’яті мало б стати одним із державних пріоритетів ще в перші роки незалежності. Але рух у цьому напрямі виявився повільним. Чи задовільні темпи поступу сьогодні, на ваш погляд?

— Нам не варто себе з кимось порівнювати, бо говорити власне про формування національної пам’яті ми почали не так уже й давно. У кожної політичної нації свій шлях. Хтось стартує з позицій колишньої імперії, як-от Велика Британія чи Росія (а вона стартує після двох імперських досвідів — царистського та радянського), а хтось — із відновлення незалежності, як-от Польща. Історично відбувається так, що ця незалежність переривається встановленням комуністичного ладу та залежності від СРСР, а потім, після перемоги «Солідарності», знову торує свій незалежний шлях. Стартові позиції різні, умови теж, і сказати, чи в України хороший темп, чи поганий, насправді дуже складно. Відповісти на це запитання зможемо років через сто, коли хтось аналізуватиме ці шляхи, історії формування політичних націй і, відповідно, їхніх політик пам’яті.
Якщо говорити про епоху 1990-х, то в цей час зробили багато речей. Ми не завжди це цінуємо й пам’ятаємо. Мало з тодішніх напрацювань збережено в тому форматі, у якому ми звикли споживати інформацію сьогодні. І дисиденти, і політики перших скликань Верховної Ради багато що зробили, а найголовніше — багато що зробили науковці. На доробку тодішніх ентузіастів ґрунтується багато з того, що сьогодні є частиною суспільної дискусії. Піднесення суспільної свідомості в перші роки незалежності можна порівняти з тим, що ми маємо зараз у результаті російської агресії та посилення міркувань про свої ідентичність, пам’ять, про те, хто наші друзі, а хто — вороги. Але я б не сказав, що сьогодні українське суспільство глибоко переймається питаннями національної пам’яті. Так, рівень зацікавленості вищий, ніж до початку російсько-української війни, але не категорично.

На фінансування УІНП у 2022 році з державного бюджету виділили 31 млн гривень. Чи достатньо цього для ефективної діяльності очолюваної вами установи та реалізації запланованих на цей рік проєктів?

— Перш за все треба сказати, що видатки недостатні для того, щоб виконати всі завдання, які стоять перед Українським інститутом національної пам’яті (УІНП). Ми, як правило, подаємо більший бюджетний запит. Треба одразу озвучити ось яку технічну річ, що мало присутня в публічному дискурсі, але пов’язана з розподілом статей фінансування в УІНП: цього року з державного бюджету на нашу інституцію передбачено 167 мільйонів гривень. З них власне на інститут — 31 млн, а на заходи — окремо 135 млн. Конкретизую, що одна річ — це утримання апарата інституту, а інша — кошти на створення Архіву нацпам’яті, на Музей Революції гідності, видатки, на які закладено до однієї статті видатків.

Читайте також: Антон Дробович: «Важливо щонайменше не знищити досягнуте, а в ідеалі – далі розвивати музей В’ячеслава Липинського»

Тому маємо конкретизувати. Увесь бюджет ділиться щонайменше ще на три: власне видатки УІНП, фінансування Музею Революції гідності та гроші на створення Архіву національної пам’яті. На спорудження цього архіву цьогоріч виділили 100 млн гривень, велика частина цих грошей — на капітальні видатки. Їх буде спрямовано на реконструкцію будівлі на вулиці Пухівській на Троєщині, щоб створити галузевий Архів національної пам’яті, багато разів згадану в пресі Мекку совєтології та дослідження репресивних режимів. Коли цей проєкт реалізується, це буде наразі найбільший відкритий архів документів комуністично-репресивного режиму. Більший за обсягами є в Москві, але вільного доступу до того архіву немає. Загальний бюджет цього проєкту складає близько 600 млн гривень, і його реалізація розрахована на декілька років. Решту коштів, тобто близько 60 млн гривень, спрямовано на Музей Революції гідності та наш інститут. Якщо говорити про видатки на заходи УІНП, то минулого року на це було близько 5 млн гривень, а цього — 1,5 млн гривень.

Повноцінна концепція меморіалізації Бабиного Яру існує поки що тільки одна — та, яку запропонувала робоча група НАНУ. Це чесний документ, з якого стає зрозуміло, у якому напрямку відбуватиметься рух і які його концептуальні засади. Це єдиний документ, який можна серйозно обговорювати

Поговорімо про Архів національної пам’яті. Очевидно, що йдеться не лише про збирання документів під одним дахом. Що ще планується зробити та яке це зрештою матиме значення?

— Ідеться про комплексний проєкт, передусім про створення інфраструктури для дослідження документів репресивних органів комуністично-тоталітарного режиму. Це восьмиповерхова будівля на Троєщині, яку треба реконструювати, пристосувати до потреб архіву. Це перше завдання. Завдання номер два — перевезти з усіх районних управлінь СБУ, прокуратур різних областей, архіву Служби зовнішньої розвідки, архівів МВС усі матеріали до 1991 року. Тобто ті матеріали, що належали колишнім МГБ-КГБ і так далі. Відповідно, це велике організаційне та технічне завдання. Великий виклик полягає в тому, щоб матеріали, про які йшлося вище, правильно описати й каталогізувати, опрацювати, щоб люди мали до них доступ. Є ціла низка історій довкола питання зняття з них грифу «таємно», це велике архівне завдання. Коли праця, розрахована на декілька років, буде виконана, то Архів нацпам’яті стане одним із найважливіших у світі місць дослідження тоталітарних практик, вивчення того, як працюють спецслужби тоталітарних режимів, того, який у них modus operandi, яка логіка дій репресивних апаратів і так далі. Це також важливе місце для розуміння сімейних історій, де люди можуть знаходити правду про своїх родичів, які зазнали радянських репресій.

Документи радянської доби, особливо пізнішого періоду, можуть містити інформацію про все ще живих осіб, наших із вами співгромадян. І не лише тих, хто став жертвою репресій, а й тих, хто був їхнім виконавцем. Як в Архіві національної пам’яті працюватимуть із цим непростим етичним питанням?

— Про це питання думали. Є ось який нюанс: із 2015 року всі ці архіви вже відкриті в Україні для людей. Зараз вони розпорошені країною, але доступ до них уже відкритий. Дійсно, є різний досвід: Балтійських країн, Польщі, Німеччини. Моя думка полягає в тому, що потрібно спокійн­о, без емоцій, але в повному обсязі, без жодних обмежень це відкривати суспільству. Якщо хтось працював у каральних органах і скоював злочини, фактично здійснював репресії, і досі ця особа жива, то суспільство має про все це знати. Родичі закатованих, замучених людей повинні мати право прийти й подивитися в очі тому, хто це робив. Це справедливо. Так, це може викликати надмірні емоції, але йдеться про одиничні випадки. Уже шість років відритий доступ до архівів, але чи про багато таких історій ви чули? Тому коли завершиться будівництво, відкриється Архів нацпам’яті, то йтиметься ще про менше людей дуже поважного віку. Якщо ж такі дискусії будуть виникати, то будь ласка, бо це тільки допоможе оздоровити суспільство.

Під час круглого столу на тему «Українське суспільство і пам’ять про Голокост: наукові та освітні аспекти», який відбувся наприкінці січня 2022 року, ви зазначили, що Україна опиняється на передовій дуже цікавого явища — породження нової культури пам’яті про нацистський геноцид євреїв. Про які якісні зміни йдеться та чому вони відбуваються?

— Не тільки в Україні, а й у будь-якій країні, на теренах якої відбувався Голокост, питання пам’яті про цю трагедію — складна та чутлива тема. Особливо якщо ми говоримо про Східну Європу, де покарання місцевого неєврейського населення за переховування та порятунок євреїв набули екстремальних форм. Якщо хтось переховував євреїв в Україні, Польщі, Білорусі, і це викривали, то на таку особу та всю її родину чекала смертна кара. Натомість якщо така сама історія ставалася десь у Нідерландах чи Франції, це могло закінчитися для них ув’язненням чи штрафами.

Читайте також: Таня Малярчук: «Замість вшанувати вже літніх музейників за працю і зусилля, їх усувають у найпідліший спосіб»

Нова культура пам’яті про Голокост, що формується в Україні, характеризується, на мій погляд, тим, що ми більше уваги приділяємо персоналіям, намагаємося побачити не статистику, а історії конкретних родин та людей. Це виграшний підхід: він дозволяє краще зрозуміти контекст, адже розуміння тла, на якому розгорталися події Голокосту в кожній конкретній країні чи спільноті, допомагає по-справжньому осмислити те, що відбулося. Формування такої культури пам’яті — складніше завдання, ніж апеляція лише до емоцій та інстинктів, але потім така пам’ять працює, зокрема на те, щоб злочини не повторювалися. Важлива деталь: ми відкриваємо місця Голокосту, освоюємо свою історію не якимось абстрактним чином, а з прив’язуванням до конкретних локацій. Ці місця поступово, протягом 30 років незалежності, відкривають, описують, досліджують. Тільки коли постала незалежна, правова, демократична держава Україна, стало можливо говорити про злочини нацистів і комуністів відкрито, без обмежень і озирання на партію тощо.

Бабин Яр у Києві — це найвідоміше, дуже символічне місце в контексті Голокосту на теренах України, але, на жаль, не єдине. Чи існує державна концепція меморіалізації таких місць у різних куточках нашої держави? Якщо ні, то чиїми силами реалізуються такі ініціативи?

— Мені здається, що цільові державні програми щодо меморіалізації місць пам’яті існують тільки стосовно Бабиного Яру. Було рішення нашого уряду часів Гройсмана щодо концепції комплексного розвитку цієї локації. Стосовно інших місць таких документів не пригадую. Належне облаштування місць пам’яті Голокосту перебуває переважно у віданні місцевої влади. Загалом традиція та культура дослідження, привернення уваги до таких локацій склалася так, що ініціативи були місцеві, але за участю громадських організацій, зокрема загальноукраїнських, міжнародних експертів. Приклади — Дробицький Яр у Харкові, місця масових розстрілів в Одесі, Рівному або Львівське гетто. Тобто маємо горизонтальний підхід, коли суспільство, наукова спільнота випереджають державу в постановці завдань і їхній реалізації.

А як щодо Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», пов’язаного зі скандально відомим Іллею Хржановським? Як би малося на нього реагувати? Як донести до влади той факт, що цей проєкт не лише репутаційно небезпечний, а й завдає удару по українській державі?

— Повноцінної концепції проєкту Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» не існує. Натомість є декілька ідей щодо будівництва певних об’єктів на території Бабиного Яру, але на цілісну концепцію там не спромоглися. Донині це переважно розмови. Говорити про те, що вони там хочуть бачити й розповідати, дуже складно, бо, окрім базового історичного наративу та декількох візуальних скетчів, які дуже приблизно можна назвати баченням візуального рішення цього простору, цього проєкту просто не існує. Говорити, чи містить він у собі троянського коня, а чи ні, складно. Хай спочатку покажуть свою концепцію.

Пам’ятник В’ячеславу Липинському міг би стати прикладом нового, конструктивного, осмисленого освоєння нашого символічного простору. Він допоміг би розібратися, що це за постать, як він бачив Україну, резонує він сучасним громадянам та суспільним процесам чи ні

Видима загроза натомість полягає в тому, що керівники проєкту, як вони це продемонстрували своїми діями, не рахуються з громадськістю, не проводять громадських слухань, відкритих консультацій із науковцями перед тим, як ставити чергові інсталяції. Атмосфера, яка панує там усередині, і те, як ухвалюються рішення, теж підштовхують до думки, що загроз більш ніж достатньо. Певні кола українських інтелектуалів дуже наелектризовані та ведуть активну полеміку щодо проєкту в Бабиному Яру, але про масову перейнятість не йдеться. Українське суспільство досі широко не залучене до дискусії ані про меморіалізацію Голокосту, ані про пошанування місць Другої світової війни, ані тим паче про меморіальний проєкт у Бабиному Яру. Мені здається, що команда Хржановського не надто зацікавлена в такій дискусії, бо за її відсутності їй зручніше працювати кулуарно.

Потенціал до чвар у цій темі точно є. Кожна з ініціатив команди Іллі Хржановського супроводжується певними скандалами. Підтримка, яку вони мають, пов’язана з тим, що вони вміють сказати: «Ось, маємо кошти та все відкриємо до пам’ятної дати, все зробимо дорого-багато». Поряд із тим вони роблять відверто дивні проєкти, як-от Кришталеву стіну плачу, яку багато хто вважає наругою, недоречним об’єктом. Так, їхні проєкти щодо роботи з архівами, збирання фотоматеріалів про Бабин Яр досить вдалі та корисні. Тобто тут однозначності в оцінюванні немає. Але одне можна сказати напевно: некоректно намагатися приватизувати такі місця пам’яті, як Бабин Яр. Чи це свідомо робиться, а чи йдеться про хаотичний тип менеджменту — то вже інше питання.
А повноцінна концепція меморіалізації Бабиного Яру існує поки що тільки одна — та, яку запропонувала робоча група Національної академії наук України. Про неї варто говорити, бо її оприлюднили, рецензували сорок науковців із різних країн світу, декілька разів винесли на обговорення, зокрема востаннє це зробив наш інститут. Це чесний документ, з якого стає зрозуміло, у якому напрямку відбуватиметься рух і які його концептуальні засади. Це єдиний документ концептуального рівня, який можна серйозно обговорювати.

У списку ювілеїв і пам’ятних дат, які в Україні відзначатимуть цьогоріч на державному рівні, бачимо такі, що стосуються вихідців із кримськотатарської ханської родини Гераїв. Як УІНП працює з кримськотатарською тематикою та з якими проблемами на цьому шляху стикається?

— Наша позиція така, що потрібно приділяти якнайбільше уваги, досліджувати, популяризувати теми, пов’язані з історією кримських татар. Причина проста: кримські татари — корінний народ України, який, окрім неї, не має іншої Батьківщини. Відповідно, якщо наша держава не буде здійснювати ці заходи, то у світі не буде жодного політичного суб’єкта, який робитиме це. Більше немає кому. Тому потрібно говорити про історію Кримського ханства, культурні, літературні досягнення представників кримськотатарського народу. Це чесна історія, це відповідальна позиція.

Читайте також: Бабин Яр. У напрямку точки кипіння

Труднощі, які тут є, пов’язані передусім із тим, що дуже довгий час цього не робилося. Багато хто не усвідомлює тих органічних зв’язків, які існують між українцями та кримськими татарами. Оця справжня, багатовікова історія абсолютно невідома для більшості. І доволі тривалий час, принаймні у підручниках з історії, домінувало зображення татар як ворога й загрози, а не як частини історії та культури, які потрібно досліджувати. Тому труднощі ще й у тому, що нам доводиться з нуля розповідати, пояснювати багатьом, що це наше, спільне, що для українського культурного простору XVII століття кримські татари були так само органічні, як вишиванка для нас зараз. Вони — органічна частина нашого простору, а ми — їхнього. Про це треба говорити, створювати фільми, книжки, відео. Виклик у тому, що на це потрібно ресурси й постійне пояснення: українське — це не лише те, що стосується етнічних українців, а дещо значно ширше. Ми говоримо про українську політичну націю, до якої належить багато народів, і зокрема про те, що велику увагу треба приділяти корінним народам.

На цей рік припадає 140-річчя з дня народження В’ячеслава Липинського, якому, на жаль, держава досі не встановила жодного пам’ятника. Меморіальний музей Липинського в Затурцях теж опинився в центрі скандалу. Які плани УІНП має стосовно пошанування цієї дати?

— Те, що Затурцівський меморіальний музей В’ячеслава Липинського перебуває в стані загрози, — сумна історія. Також маємо такий собі парадокс: протягом багатьох років, поки область підтримувала цей музей, ніхто туди не дзвонив і не дякував за цю роботу. Коли ж музей потрапив фактично під загрозу закриття, це отримало резонанс — і це показово.

Багато історичних постатей мають особливе значення в певних регіонах, і їх там по-особливому вшановують. Очевидно, їх треба вшановувати і на національному рівні, створювати відповідні меморіали, пам’ятники. Стосовно Липинського держава отримала конкретний сигнал від суспільства, що цьому зараз треба приділити увагу. Зараз триває дискусія про пантеон українських героїв, відповідно, треба звернути увагу на те, як меморіальною мовою, мовою монументального мистецтва він міг би розповісти, зокрема, й про Липинского. Для обласної влади це сигнал, що потрібно задуматися, чи міг би регіональний туризм пожвавитися завдяки популяризації певних місць, пов’язаних з видатними постатями української історії, наприклад, якщо ці локації зробити сучасними та додати туди монументальний компонент.

Якщо говорити про плани УІНП, то зараз ведемо переговори про збільшення фінансування на заходи. З музеєм Липинського ми готові співпрацювати щодо напрацювання туристичного маршруту, щоб пожвавити інтерес, надати методичну допомогу. У другій половині 2022 року в разі отримання додаткових коштів обов’язково заплануємо проєкт, пов’язаний із постаттю Липинського, який би зміг залучити увагу суспільства до його музею, щоб більше людей його відвідали.

Є думка, що підлітки наших великих міст від’єднані від середовищ і людей, які б поговорили з ними про Революцію гідності. Серед нинішніх 16-річних багато хто не в курсі, яким був перебіг подій на зламі 2013–2014 років і що сталося потім. У який спосіб УІНП працює з юною аудиторією?

— На жаль, це правда. Музей Революції гідності провів соціологічні дослідження, зокрема серед школярів. Вони показали, що поінформованість про події зламу 2013–2014 років і близько не така, на яку хотілося б сподіватися. Це проблема, яку вербалізували та дослідили. Після того як її підтвердили соціологічно, і УІНП, і Музей Революції гідності здійснили ряд кроків. Музей випустив новий комікс про події Революції гідності, значно омолодив таргетування своєї цільової аудиторії. У них є конкурс, спрямований на молодих науковців, для того, щоб залучити дитячу та юнацьку аудиторії. Ці зусилля музею я вважаю успішними.

Інформаційні матеріали, які готує УІНП для органів влади, педагогів, ми поширюємо. Окрім того, готуємо рекомендації для Інституту модернізації змісту освіти, такої структури в системі МОН, що відповідає за зміст підручників та навчальних програм. Як правило, вони враховують наші рекомендації. Ми переважно намагаємося працювати безпосередньо з учителями, передавати матеріали. До нас надходить багато інформаційних запитів від окремих педагогів. Щойно отримаємо схвалення наших матеріалів в Інституті модернізації змісту освіти, ми зможемо поширювати їх самостійно. Один з останніх наших проєктів «Діалоги про війну» розповідає про історію російської агресії та опору України. Там чільне місце віддане Революції гідності як етапу боротьби українців за національне самоусвідомлення.

Ви згадали про задум створення пантеону українських героїв. Кому знайдеться там місце? Чи буде цей проєкт винесе­ний на широке громадське обговорення?

— Концепція створення такого пантеону була напрацьована ще за мого попередника на посаді директора УІНП Володимира В’ятровича, і це відбувалося за консультування з науковцями. Певним чином її переглянули під впливом часу та обставин. Змінилися пропозиції щодо місця його розміщення, з’явилися пропозиції щодо військово-меморіального цвинтаря. Незабаром має відбутися зустріч із прем’єр-міністром, віцепрем’єром, міністром культури та групою урядовців, які розглянуть проєкт цієї концепції. Після цього ми запропонували винести її на громадське обговорення.

Звісно, має йтися не лише про постаті військових, тому що для формування усвідомлення української політичної нації, української громади багато зробили не тільки вони, а й науковці, письменники. Вони теж мають бути показані в пантеоні. Але в який спосіб — це якраз і стане предметом широкого обговорення. Можливо, частину діячів перепоховають у якомусь визначному, спеціально обладнаному просторі, частину увічнять способами монументального мистецтва. Чи зніме це проблемні питання стосовно героїв? Очевидно, ні. Ні в кого немає безпроблемних героїв. У наших сусідів є люди, яких вони визнають героями, хоча для інших країн вони такими не є.

Є питання про те, чи будуть у цьому пантеоні Агатангел Кримський, Ізмаїл Гаспринський тощо. На мою думку, так, вони там мають бути. У Верховній Раді є відоме художнє полотно, на якому наш прапор тримають багато різних людей. Мені здається, їх має бути в рази більше, ніж там зображено. Там мають бути показані представники різних епох та різних етносів, які долучилися до формування власне того, що ми називаємо сучасною українською політичною нацією. Але знову ж таки, оскільки зараз ідеться лише про проєкт, це питання буде остаточно розв’язано лише після того, як його розгляне уряд і відбудеться громадське обговорення. Проте мені все ж таки здається, що це буде пантеон українських героїв, який відбиватиме ідею української політичної, а не етнічної нації. Дуже хотілося би вірити, що це буде меморіал, спрямований не в минуле, а в майбутнє. Наш намір саме такий.

Поряд із цим треба зрозуміти, що ми не можемо створити велетенський цвинтар, на якому перепоховати сотні видатних діячів нашої історії. Якщо йдеться про алею почесних поховань, то це буде невелика кількість осіб. Якщо ж це архітектурний комплекс, то що там має бути? Статуї, фрески, мозаїчні панно? Якщо так, то там треба зоб­разити велику кількість людей.

Спроба фальсифікації кількості жертв Голодомору, яка наприкінці минулого року спричинила гучний скандал, підштовхує до запитання: що саме наша держава може протиставити таким крокам? Яка реакція УІНП на цей випадок?

— Єдине, що такому може протиставити доросла держава, — це науковий метод, спокій, витримку, дотримання процедур. Коли до мене приходять екзальтовані патріоти й вимагають визнати якусь консенсусну цифру, мовляв, не сперечаймося про це, то хочеться їм сказати, що вони, м’яко кажучи, шарлатани. Такі речі — не справа консенсусу, а справа науки. Відповідно, нормальна наукова дискусія щодо масштабів наслідків геноциду — ознака здорового суспільства, нормального політичного середовища. Коли хтось намагається інструменталізувати науку, пам’ять для якихось ідеологічних цілей, применшити або збільшити кількість жертв, це взагалі неприпустимо. Ми закликаємо сторони, що ведуть дискусію, вести її в прийнятний науковий спосіб, з повагою одне до одного.

УІНП за дорученням міністра культури та інформаційної політики створив експертно-консультативну групу. Туди увійшли прихильники як нових експертиз, що виявили купу помилок, так і старих, які лягли в основу вироку суду. Це зробили для того, щоб розібратися, де методологічно й науково більше підстав. Можливо, кількість жертв Голодомору справді більша, ніж раніше показували науковці, але єдина підстава, на якій це можна довести, — це нові, чесні, точні дані, розрахунки. Не може бути жодного кон’юнктурного політичного рішення щодо цього питання. Якщо ж воно постане, то буде використано проти української держави та української науки, підважуватиме зусилля з дослідження та визнання Голодомору геноцидом у світі.

Декомунізація суспільної свідомості, очевидно, процес, який триває довше, ніж повалення пам’ятників радянським діячам. Як зараз відбувається ревізія символічного та публічного просторів?

— Однозначно, повалення привидів більшовизму в головах людей — це значно довший процес. Статуї та пам’ятники — це частина освоєння простору тими символами, які важливі для спільноти. Комуністичні символи для сучасної української спільноти не важливі. Вони абсолютно чужі, майже незрозумілі. Є невелика група людей, здебільшого з низьким рівнем освіти, застарілим розумінням принципів функціонування держави, системи освіти тощо, які мають сентимент до радянщини, але це маргінальна група. Не йдеться про те, що ці символи треба просто усунути. Усунення — це порожнеча. Для того, щоб спільнота мала вигоду та користь від простору навколо, вона має його символічно освоїти. Це має бути про своє, зрозуміле, що надихає. Отакі символи мають з’являтися в публічному просторі. Ось щодо цих конструктивних символів нового порядку денного зараз точиться багато дискусій. Наприклад, пам’ятник В’ячеславу Липинському міг би стати прикладом нового, конструктивного, осмисленого освоєння нашого символічного простору. Він допоміг би розібратися, що це за постать, як він бачив Україну, резонує він сучас­ним громадянам та суспільним процесам чи ні.

Другий нюанс стосується держави. Наша держава, на жаль, до 2015 року не здійснювала послідовно й цілісно процес декомунізації. Були ситуативні, фрагментарні декомунізаційні кроки стосовно символічного, публічного простору. До 2015 року держава не стояла на чолі цього процесу, відповідно, не формувала цілісних політик щодо розуміння комуністично-тоталітарного спадку, а тим паче спадку колоніально-імперського. Цей процес стартував на цілісному державному рівні тільки сім років тому. Якщо держава буде послідовно та розумно втілювати напрацьовані щодо цих питань речі, то це займе щонайменше життя одного покоління. 

————————–

Антон Дробович народився 1986 року в Києві. Випускник Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Випускник програми «Цінності та суспільство» (Aspen Institute Kyiv), а також програми «Good Governance» Школи управління Українського Католицького Університету та програми «Rethinking the culture of tolerance. Groups, Conflicts and Reconciliation» Міланського університету Бікокка. Працював в органах державної влади, державних закладах культури та освіти, зокрема на посаді радника міністра освіти і науки України, керівника служби стратегії музейного планування та розвитку НКММК «Мистецький Арсенал». Представник Кабінету Міністрів України в Опікунській раді фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» Федеративної Республіки Німеччина. 4 грудня 2019 року його призначили головою Українського інституту національної пам’яті.