У нього багато імен, іпостасей, ролей: телеведучий, театральний актор, лідер об’єднання «Союз вільних художників», шоумен та імпресаріо, культуртрегер і, зрештою, багатодітний батько. Останнім часом він зазнав чергового перевтілення і став Орестом Лютим, виконавцем гостро сатиричних переспівів на патріотичну тематику найодіозніших витворів російської попси та шансону в межах проекту «Лагідна українізація». В житті ж він дуже яскрава, весела, спостережлива та, що головне для митця, небайдужа людина. Як побудована система стосунків між його різними особистостями та як вдається поєднувати фінансовий і мистецький успіхи, Тижню розповів переважно Антін Мухарський із ледь помітними вкрапленнями всіх інших його альтер его.
Без національної самоідентифікації жодна держава не може відбутись. Але поруч завжди наш «старший брат», який чітко відстежує всі ці механізми. Щонайбільше дає поносити вишиванки, поспівати патріотичних пісеньок, погратися в інтелігентські протести. Але основної маси населення це взагалі не стосується.
Культурна експансія – один із найголовніших засобів впливу та боротьби у сучасному світі. Понад те, засобів підкорення певних територій. Глобальні конфлікти наразі точаться виключно в геополітичній та геоекономічній площинах, утім, зовнішню форму мають культурологічну. Україна перебуває в ситуації, коли більша частина її території підпадає під вплив російської масової культури. За останнє щонайменше сторіччя українська культура майже не була інтегрована у світовий культурний процес, на відміну від тієї самої радянської, яку відтворює сучасна Росія та відтак нав’язує нам. Радянських авторів знали, російських – також, позаяк їх традиційно сприймали як представників Російської імперії. Все це означає, що українському культурному продукту нині доводиться докладати вдесятеро більше зусиль для того, щоби досягнути бодай якогось успіху, порівняно з аналогічним продуктом із країни, де усвідомлюють важливість культури.
Пересічний українець живе в плоскінно-сонному стані раба, котрому взагалі байдужа якась там культур-мультур. А що, ансамбль Вірського є, Horror (з англ. «жах». – Ред.) імені Верьовки й Таїсія Повалій також. А ще ж у нас є Кобзон, Алла Пуґачова, Кіркоров – усі вони також «наші». Якої ще вам культури треба? Для такого суспільства митці, які намагаються на тоненькій ниточці виробити щось справжнє, – це маргінали, які самі для себе грають на якихось інструментах, пишуть книжечки, читають віршики. Натомість культури як такої немає, позаяк бракує традицій її підтримки та суспільного запиту. А надто немає усвідомлення сенсу та важливості сучасної культури. Для наших чиновників вона апріорі підозріла й незрозуміла.
В Україні критична маса населення є біомасою, ми – вдалий досвід її виведення. Є певний кругообіг біомаси в природі. Отже, біомаса жере, потім виробляє фекалії, котрими потім здобрюється світовий океан, із якого виростає планктон, який їсть риба, а рибу їсть біомаса. Ось цей процес і є причиною в собі та метою її існування. Нам узагалі нарешті треба визнати, що ми існуємо в країні переможної біомаси. Але при цьому можна залишатися оптимістом, мовляв, якщо ми лайно, то найкраще у світі. Ми ж країна чорноземів, родючого й плодючого гумусу, й культурного зокрема, хай навіть і не вміємо цим зазвичай користуватися.
Головна риса, що вирізняє українців, – це лютий індивідуалізм. Це саме те, з чим безуспішно боролася Російська імперія протягом трьох сторіч, бореться й нині, крім того, допомагає глобалізація. Виражається наш індивідуалізм у горезвісній дулі в кишені, мовляв, я все знаю і все одно розумніший, і хоч би що ви говорили і робили зі мною, виживу й засію свої 20 соток гречкою. Чи рапсом, позаяк так тепер вигідніше. І є ще одна риса – ми постійно живемо ілюзіями замість того, щоб просто прибрати навколо себе сміття, випрати сорочку та пофарбувати під’їзд. Моя дружина любить казати: «Перш ніж рятувати світ, нагодуй родину».
Наразі є виключно територія під назвою «Україна». Країни такої насправді немає. Хіба це та держава, про яку ми мріяли в 1990-ті чи під час Помаранчевої революції? Ні, це тупий, законсервований совок. Немає ні спільної для всіх історії, ні традицій, ні світогляду. Тому я вперше за багато років, коли лупався головою об стіну заради успіху, замислився над еміграцією, тому що не бачу тут перспективи для своїх дітей. Так набридло, що тут нікому нічого непотрібно. Я українець, хочу жити тут, боротися за цю країну, але щодня хтось мені розповідає, що мене немає, моя країна – примара й вигадка. І вражає, що більшості до цього байдуже, їм ця боротьба не треба.
НЕЗАЛЕЖНИЙ ЖЛОБ-АРТ
Проект «Лагідна українізація» завис на довгі роки. Ідея з’явилася ще в юності, під час служби в армії. Але іноді я звертався до нього, повертався такими собі поштовхами. Остаточним спусковим гачком для його втілення в життя стали сумнозвісний закон Ківалова – Колесніченка та заяви ще одного представника ПР Олени Бондаренко, яка сказала, що українська музика має боротися і конкурувати сама, без допомоги. Тоді й вирішив створити свій проект, щоб він реально конкурував із шансоном, «блатняком», попсою та іншими надбаннями «братнього російського народу».
Читайте також: Жлоб-арт: найправдивіший арт в Україні
Всі пісні народилися мало не за два тижні. Ми взагалі й не сподівалися на такий успіх. Виклали перший ролик 1 лютого, на день народження Ореста Лютого. І майже за місяць нас уже почали запрошувати на концерти. Матеріал виявився таким затребуваним, що вже можна стверджувати, що він став певним трендом, попри авангардовість. Мене не цікавить, як сприймають «Лагідну українізацію» її вороги. Я вже доволі довго працюю в царині шоу-бізнесу для того, щоб не проекціонувати на себе та свій продукт смаки чужого мені сегмента користувачів. Якщо це робити, то дуже швидко зупинишся і потонеш у нікому не потрібних рефлексіях.
Сучасний світ підлаштовано під запити жлоба. А жлобство загалом – це не справжність. Тому жлоб – це така собі штучна людина-підробка, яка не має власної суті. Такий індивід змушений постійно чимось це прикривати і натягувати на себе чужі обличчя. Наприклад, ідеологію, культуру, світогляд. Але якщо з ним поговорити, то відразу видно, що це фікція, попри начебто людську подобу. Тому митці якраз і мають допомагати людям відрізняти справжнє від підробки, хай навіть супер’якісної. Складність у тому, що жлоби завзято намагаються прикрити цю свою порожнечу брендованим одягом, крутими тачками, грошима. І щоб усе це мати, жлоб перебуває у перманентному стані «намутілова» – він постійно шукає, де можна «порєшать» і «замутіть». Але щоб так вийшло, треба дурити. Тому жлобяра повсякчас бреше, зокрема й собі. Саме звідси виростає гламур та шоу-бізнес як спосіб окозамилювання. А вищий рівень жлоба – це політика, де одні симулякри щось доводять іншим симулякрам.
«Жлоб-арт» – це проект, покликаний змінити роздратування від засилля жлобів на насмішку. Адже той, хто викликає роздратування, той вами володіє. Тож на жлобів не слід лютувати, їх треба висміювати. І в жодному разі не лікувати, бо все одно не вийде.
Мистецтво у всьому світі існує заради мистецтва. Просто у цивілізованих країнах критична частка біомаси сягає десь 80%, а культурний прошарок – це відповідно 20%. Що стосується нашої держави, то, наприклад, кількість людей, дотичних до сучасного мистецтва, того ж таки живопису, я оцінюю щонайбільше в 200 тис. Це не самі митці, а й журналісти, критики, архітектори тощо. Митців на всю країну тисяч зо п’ять, у кожного з них четверо-п’ятеро друзів, у яких, своєю чергою, стільки само своїх. Ось вам вже близько 50 тисяч – це Київ. Ще є Львів, Харків, Одеса, невеличкі групки у всіх інших містах – ось вам і ті самі 200 тисяч. Це менше ніж піввідсотка людей. Тобто, якщо те порівняти з 15–20% на Заході, дістаємо відставання в десятки разів у культурному сенсі. А отже, й у цивілізаційному. Наша культура просто не в змозі давати ні оцінку, ні відповіді речам, з якими щодня стикається, – глобалізації, науково-технічному прогресу тощо. Фактично ми не в контексті сучасної цивілізації. Ті самі українські митці, що є, наразі продукують гумус, на якому колись виросте нормальний креативний клас.
Більшість наших митців сидять у лайні, однак подумки в білому костюмі чимчикують Парижем. Вони зазвичай думають за принципом: «Всі ви тут ні фіга не розумієте, а я геній». Такий собі вічний синдром 20-річного, коли тобі здається, що навколо повна маячня і треба лишень пальчиком поворушити, як весь світ одразу зміниться. Тому «пайдьом, чувак, накатимо». А відтак минає 10 років, ти все так само за чаркою чи філіжанкою кави патякаєш про ці речі, а ті старі виродки, на яких ти вчора «гнав» і був упевнений, що якщо не сьогодні, то завтра вони таки перемруть, залишаються на тих самих місцях. Понад те, вони керують тобою, кажуть що, де і як робити, позаяк у їхніх руках всі засоби маніпуляції. Тому саме ось так наші супер’європейські, прогресивні й авангардні митці дуже швидко перетворюються на гвинтики совкового механізму цих старих пердунів.
КОМПЕНСАТОРНА ПРОФЕСІЙНІСТЬ
Свідомо обмежив свою співпрацю з усіма продуцентами масової культури. А насамперед із телебаченням як фабрикою попси. Не знімаюся в серіалах, не рекламую пральних порошків, не веду програм. От якби хтось мене запросив як Ореста Лютого, мабуть, погодився б. Але наразі немає телеканалу, що ризикнув витримати весь той шал і напруженість, якими насичений цей персонаж. Сподівання лише на інтернет, тож я відкритий до будь-яких пропозицій. Готовий навіть вкласти свої гроші лише для того, щоб був справді цікавий культурологічний проект.
Для будь-якої творчої людини дуже важливо мати компенсаторний механізм.
І він каже тобі: «Друже, тобі ж якось треба виживати в цьому поганенькому світі, годувати дітей і родину та й самому не бідувати, але ж не хочеться скурвитись». І твоя дитина не зрозуміє, якщо ти їй замість вечері й «айпаду» з іграшками почнеш торочити, що «художник має бути голодним». Тому хочеш чи не хочеш, однак мусиш існувати в матеріальному світі, у тілесному вимірі. Тому є Антон Мухарський, а є Антін. Антон – це шоумен, він організовує та веде корпоративи й весілля, загалом, заробляє гроші. А Антін Мухарський – це галерист, митець тощо. Виходить, що Антон заробляє на Антіна, який витрачає кошти на мистецтво. А є ще Орест Лютий – альтер его Антіна, яке так радикалізувалося, що може мешкати виключно в криївці і кладе на всіх із пробором.
Театр – справа молодих. Ліки проти зморшок. Усе, як у пісні «Кіно». Саме тому мене більше не тягне туди. В театрі має бути романтика, політ, натхнення – дуже часто без відповідного грошового еквівалента. Не те щоби я був таким уже старим і прагматичним, але в мене просто велика родина. Мене не забувають, постійно пропонують якісь ролі. Але працювати два місяці над однією виставою за плату, яку маю заробляти за один тиждень, не можу собі дозволити.
Справжня людина завжди на своєму місці, бо знає своє призначення і реалізує його через свою професію. Саме тому депутат чи модель – це не професія. От лікар, вчитель, повія врешті-решт – це професії, де потрібен хист, вміння, досвід. Тому я з великим пієтетом ставлюся до справжніх фахівців і ненавиджу дилетантів, у вік кого ми й живемо. Пам’ятаю історію, як дружина одного багатія мені, людині, що віддала сцені 13 років життя, заявила: «А я тоже артістка». Мовляв, зіграла якусь там роль у театрі. Я уточнив, і як з’ясувалося, чоловік прийшов, дав бабла – їй дозволили зіграти якусь прохідну роль. Але вона вже артистка. А всі ці, з дозволу сказати, співаки та співачки, що виходять на сцену за татусеві гроші – це як? А політики? Тому ми існуємо майже, як Хома Брут, що викладав магічне коло, з тією лише різницею, що опинилися за межами кола, разом з усією нечистю, брехунами, жлобами, відьмаками й упирями.