Дипломат і письменник Антельм Відо розповідає про свою нову книжку «Cine-Ukraine, hstoire(s) d’indépendence», внесок українського кіно в розвиток світового кінематографа й феномен українського режисера Сергія Лозниці.
— Як ви відкрили для себе українське кіно?
— Я жив і працював в Україні дев’ять років. Спочатку був аташе з питань аудіовізуальних мистецтв у Французькому інституті в Україні з 2011 по 2013 рік, де відповідав за кінематографічну співпрацю між Францією та Україною. Потім, 2014 року, долучився до роботи Одеського фестивалю — спочатку програмним координатором, а потім програмним директором — до 2020-го. За ці роки я став свідком разючого ренесансу українського кіно та його життєздатності в усіх форматах: короткометражному, документальному, анімаційному, ігровому.
Завдяки своїй роботі я мав змогу бачити велику кількість фільмів: на Одеському фестивалі ми отримували до 200 українських стрічок на рік, повнометражних і короткометражних. Конкурс, присвячений національному кіно, зростав з року в рік як за обсягом, так і за якістю, та ми допомогли вивести цю нову хвилю на перший план. Коли в жовтні 2020 року я поїхав з України, то подумав, що важливо зберегти цей досвід. Я почав записувати інтерв’ю з різними українськими режисерами на відстані. Зібраний матеріал був захопливим, він дав змогу змалювати яскравий портрет українського кіно, показати його зв’язок з мистецтвом, а також із суспільством, політикою, війною… Ідея книжки виникла цілком природно.
— Як довго ви працювали над цією книжкою?
— Загалом два повні роки. Перше інтерв’ю відбулося в лютому 2021 року, а фінальний рукопис здав у квітні 2023-го. На початку писав доволі нерегулярно: я робив це передусім для себе, не думаючи про можливу публікацію. Коли почалося повномасштабне вторгнення, подумав, що важливо закінчити книжку, і почав активно шукати видавця. У вересні 2022 року я звернувся до видавництва WARM — невеликої незалежної структури на заході Франції, якою керують два ентузіасти — Віллі Дюран та Армель Пейн. Вони попросили мене надіслати їм повний рукопис. Це пришвидшило процес написання, «змусивши» мене завершити книжку. Я хотів би дуже подякувати їм за довіру й підтримку впродовж усього проєкту.
— Ви зазначаєте в книжці, що до 2022 року українське кіно у Франції мало хто знав. Чому, на вашу думку, так сталося?
— По-перше, після розпаду СРСР українське кіно пережило серйозну кризу, рівень виробництва різко впав. Фільмів майже не випускали. Коли на початку 2010-х кіноіндустрія знову почала підійматися, українські стрічки все ще рідко можна було побачити у Франції за деякими винятками, такими як доробок Сергія Лозниці, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького (2014), «На землі Криму» Нарімана Алієва (2019)…
Але загалом Україна залишалася terra incognita для французької публіки, її мало ідентифікували як таку й надто часто плутали з Росією. Українське кіно за радянських часів створило кілька шедеврів, але мало хто у Франції знає, що вони були зняті на українських студіях у Києві й Одесі.
Те саме відбувається з літературою: навіть сьогодні Гоголь майже в усіх французьких книгарнях указаний як російський автор. З 2022 року відбулися зміни, і люди зрозуміли, що існує окрема українська культура. Але ще є, над чим працювати.
— Яким є, на вашу думку, найбільший внесок українського кіно в розвиток світового кінематографа?
— Україна — велика країна кіно. Деякі з українських фільмів, знятих за радянських часів, є одними з найкращих в історії сьомого мистецтва: «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова (1929), «Земля» Олександра Довженка (1930), «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1965)… Інші великі режисери працювали на українських студіях: Марк Донськой, Юрій Іллєнко, Кіра Муратова, Роман Балаян… Цікаво, що всі ці режисери не обов’язково були українцями, але всі вони знайшли в Україні міцну виробничу систему (Київська й Одеська студії — одні з найперших, що почали працювати в СРСР) і більшу творчу свободу, ніж у Москві, навіть якщо цензура була цілком реальною. Усі ці фільми мали світовий вплив. Чаплін вважав «Землю» одним зі своїх улюблених фільмів. Експерименти Вертова вплинули на найвидатніших режисерів — від Жана-Люка Годара до Кріса Маркера. Параджанов є важливим джерелом для всіх кіноманів.
— Як ви оцінюєте доробок досить суперечливого українського режисера Сергія Лозниці?
— Лозниця — талановитий режисер, який уперше зробив собі ім’я завдяки документальним стрічкам, часто заснованим на архівних монтажах. Його фільми — це роздуми про пам’ять і роль зображень у її конструюванні. Він є громадянином України, але не живе там уже понад двадцять років. Більшість його фільмів є європейськими співпродукціями. За останні десять років він зняв низку фільмів про Україну: «Майдан» (2014), «Донбас» (2018), «Бабин Яр. Контекст» (2021)…
На міжнародному рівні він є дуже шанованим режисером, який регулярно бере участь у Каннському кінофестивалі, починаючи з його першого повнометражного фільму 2010 року «Радість моя». В Україні його також цінували й визнали принаймні до 2021 року. Наприклад, фільм «Донбас» отримав кілька нагород Української кіноакадемії. Проте імідж Лозниці затьмарили декілька його постулатів. Фільм «Бабин Яр. Контекст», який пройшов відбір у Каннах 2021 року, сприйняли як стрічку, що вводить в оману щодо позиції українців під час масових убивств, учинених нацистами під час Другої світової війни. У ньому Лозниця припускає, що населення беззастережно підтримало Третій Райх — це твердження заперечують історичні джерела. Потім, на початку вторгнення в Україну 2022 року, він висловився проти будь-якого критичного погляду на російську культуру й розкритикував своїх українських колег, які заповзялися це робити, хоча війна, яку веде Росія, відбувається також і в культурному просторі. Багато хто в Україні засудив цю його позицію.
— У книжці ви окреслюєте політичну відмінність між українцями й росіянами в контексті ставлення до влади. Як ви описали б мистецькі розбіжності в стилістиці фільмів, і наскільки вони очевидні й упізнавані для вас?
— Я не знаю, чи можна одразу визначити національну приналежність фільму за його стилем, адже кожен режисер має свій власний всесвіт. Гадаю, ситуація в українському кіно сильно змінилася після Революції гідності 2013–2014 років. До того часу й від здобуття незалежності воно все ще перебувало під сильним впливом радянського та російського кінематографів. Фільми Андрєя Тарковського були еталоном для будь-якого режисера-початківця, а фільми сучасних російських режисерів, таких як Андрєй Звяґінцев, Алєксандр Сокуров та Алєксєй Ґєрман, діставали високу оцінку. Зв’язки між українськими й російськими кінопрофесіоналами залишалися міцними, деякі українські режисери стажувалися в Росії, наприклад Мирослав Слабошпицький та Катерина Горностай. Але після Майдану відбулася повна зміна орієнтирів. Замість радянського й російського кіно українці дивляться не лише європейські та північноамериканські, а й також азійські та латиноамериканські фільми. Наприклад, такий режисер, як уродженець Криму Наріман Алієв, надихається незалежним американським режисером Ґаса Ван Сента, а також турецьким кіно Нурі Більге Джейлана й іранським режисером Асгара Фархаді. Сьогодні, коли ви дивитеся сучасну українську стрічку, ви бачите набагато менше пострадянської естетики, ніж у російському фільмі.
— Як ви пояснюєте успіх стрічки «Мавка. Лісова пісня» на французьких екранах? Напевне, це той український фільм, який французи найбільше подивилися?
— Анімаційні фільми — популярний жанр у Франції, і «Мавка» виграла від успішної стратегії дистрибуції. Оскільки стрічка зорієнтована на дітей, її відразу дублювали французькою мовою, що зробило її доступнішою для широкої аудиторії, ніж була б оригінальна версія із субтитрами. Схоже, французькі глядачі вподобали оригінальний усесвіт, натхненний твором Лесі Українки «Лісова пісня». На ринку, де домінує стандартизована американська продукція, таке кіно є ковтком свіжого повітря. Окрім Франції, «Мавка» також має величезний успіх в Україні й у всьому світі та є найкасовішим українським фільмом за роки незалежності.
— Наскільки продуктивною та перспективною є франко-українська співпраця в кіноіндустрії?
— Ця співпраця існує на кількох рівнях. На інституційному рівні 2011 року між Францією та Україною підписали угоду про спільне кіновиробництво, яка сприяє фінансуванню й розвитку спільних проєктів. У співпродукції з Францією знято низку українських фільмів, зокрема «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука (2022) та «Ми не зникнемо» Аліси Коваленко (2023). На академічному рівні між двома країнами також відбуваються інтенсивні обміни: українські кінематографісти приїжджають на навчання до французьких кіношкіл або беруть участь у мистецьких резиденціях для роботи над сценаріями чи монтажем. Щодо дистрибуції: в Україні французьке кіно має велику популярність серед глядачів, французькі стрічки часто демонструються в кінотеатрах. У Києві є щонайменше два дуже популярні фестивалі, присвячені французькому кіно. А найбільші фестивалі країни — «Молодість», Одеський та Docudays — відводять французьким стрічкам почесне місце. Фонд європейської солідарності допомагає фінансувати українські проєкти. А програма Génération Ukraine, яку підтримує телеканал Arte, створює документальні фільми зі свідченнями про війну.
— Як війна впливає на кіномистецтво? Наскільки неминучою є «політизація» митців у контексті російської збройної агресії?
— Вплив війни значний. Перехід до воєнної економіки означає, що державне фінансування кіновиробництва припинилося. Документальні стрічки знімають і далі незалежно, але нині в Україні дуже складно виробляти художні фільми. Що стосується митців, то багато з них пішло до війська, зокрема режисери (Олег Сенцов, Аліса Коваленко й Олена Максьом), а також інші кінопрофесіонали: актори, продюсери, сценаристи, монтажери, оператори тощо. Дехто опинився безпосередньо на фронті, деякі були поранені, інші потрапили в полон, а ще хтось загинув. Як і все суспільство, українське кіно заплатило високу ціну за російське вторгнення.
Окрім тих, хто воює, є й ті, хто з камерою в руках стає свідком воєнних злочинів, скоєних Росією. Найяскравіший приклад — «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова (2023), який показує жах облоги міста російською армією. Цей фільм здобув премію «Оскар» за найкращий документальний фільм.
Промова Чернова на офіційній церемонії багато каже про стан українського кіно: такої стрічки не мало бути («я волів би, щоб мені не довелося знімати цей фільм»), але кіно потрібне, щоб ми ніколи не забували, що сталося («кіно формує пам’ять, а пам’ять формує історію»).
— Чи здатне мистецтво зробити світ кращим?
— Це питання неоднозначне. У випадку України немає жодних сумнівів, що мистецтво є невіддільною складовою ідентичності країни. Якою була б Україна без Шевченка, без Лесі Українки, без Довженка? Руйнівну природу російської війни не можна повністю зрозуміти без її бажання стерти всі сліди української ідентичності, яка висловлює себе через мову й культуру. Те, що Росія завдає ударів по друкарнях, наприклад по найбільшій у країні, яка була зруйнована в Харкові, не є випадковим: саме існування книжок українською мовою для Росії є нестерпним. Від початку тотального вторгнення багато митців та особливо українських кінематографістів ставлять собі страшні запитання: чи є сенс творити в країні, якій загрожує знищення? Чи варто міняти камеру на кулемет? Чи не втрачає мистецтво сенс перед прямою загрозою потенційного геноциду? Відповідь у кожного своя. Хтось іде на фронт, хтось знімає далі. Особисто я вважаю, що опір України відбуватиметься через мистецтво, так само як і через зброю. Я не знаю, чи може воно зробити світ кращим, але в будь-якому випадку дає змогу Україні показати світові, що вона живе далі.