Чим особлива класична музика, яку часто вважають мудрованою та незрозумілою?
— Унікальність класичної музики в тому, що вона поєднує раціональне й емоційне. З одного боку, її написано за канонами та правилами, які йдуть від раціо, від інтелектуального начала — і якщо ви професійний музикант та знаєтеся, наприклад, на композиції чи оркеструванні, то можете насолоджуватися красою самої структури. А з іншого — навіть не знаючи елементарно нот, музику можна сприймати через власний емоційний світ. У цьому й полягає її краса. А також запорука того, що музика живе, вона цікава різній аудиторії, а не лише підготовленій та професійній. Музика здатна вражати емоційністю та драматизмом, тим, чим вона влучає в наші переживання, притаманні абсолютно кожній людині. Тобто цей чуттєвий світ музики і є тим фактором, що робить її популярною та живучою.
Чи можете розповісти, наскільки українська публіка цікавиться класичною музикою та відвідує концерти?
— В Україні вже є й далі формується аудиторія. На відміну від низки західних країн, у яких культура слухання музики дуже довга, тобто традиція не переривалася століттями, в Україні ситуація інша, тому деякі речі ще формуються або на шляху до того, щоб почати формуватися. Проте, безумовно, у нас є люди, які цікавляться класичною музикою, ходять на концерти та оперні вистави, подорожують за кордон, щоб «споживати» музичне мистецтво. Якщо представляти нові незвичні програми, то можна ще підвищити зацікавленість публіки. В Україні є тенденція до певної репертуарної обмеженості. Це стосується й симфонічного, й оперного репертуару. Тому коли українська публіка перебуває в нашій країні, то, на жаль, не має доступу до всієї палітри музичної історії, бо в постійному українському репертуарі представлено не всі епохи. Це саме стосується й музичного театру. Ми тільки починаємо освоювати бароковий репертуар у його якісному аутентичному, так званому історично-поінформованому виконанні. Ми ще не маємо на філармонійних та оперних афішах стійкої присутності музики кінця ХХ–ХХІ століття. Якщо відкривати цей репертуар, виконувати й обов’язково пояснювати його специфіку та місце в загальній музичній історії, можна зацікавлювати публіку, яка прагне чогось нового й невідомого. Це невідоме варто пропонувати й так заохочувати нову аудиторію.
Як ви визначили б напрям, у якому рухається українська музична індустрія?
— Спершу скажу кілька слів про те, що зараз відбувається у світі. Ми перебуваємо на дуже цікавому етапі, бо до пандемії можна було б відповісти на це запитання так, що музична індустрія рухалася в бік діджиталізації, експериментів з онлайн-форматами. Пандемійні умови парадоксально показали важливість живих форматів. Те, яким життєво необхідним для всіх учасників процесу — і для музикантів, і для інституцій, і для публіки — є можливість живої присутності в концертному залі. Ось такий момент переосмислення ми переживаємо. Звісно, онлайн-формати — це круто, вони розширюють охоплення, бо з будь-якої точки світу ви можете дивитися і слухати стріми Берлінської філармонії чи Віденської опери, але водночас закриття театрів і філармоній під час пандемії довело, що реальне переживання під час фізичної присутності на концерті ніколи не вдасться замінити на технологічні речі.
Щодо України, то хочеться вірити, що ми рухаємося до якості виконання й продуманіших програм, як це відбувається в музично розвинутих країнах, а також рухаємося до того, щоб музичний менеджмент ставав дедалі професійнішим, адже від нього багато залежить, як у будь-якій іншій сфері. Коли до управління музичними інституціями приходитимуть професіонали, фахівці з міжнародним досвідом, які водночас розуміють українську специфіку, тоді справді можна буде говорити про рух. Зараз навіть важко однозначно відповісти на запитання «Куди ми рухаємося?», бо поки що в Україні немає музичної індустрії як такої. Немає спільного поля, на якому всі гравці разом ішли б уперед. Усе, що відбувається, — це окремі «спалахи» митців, колективів і менеджерів, які намагаються робити зрушення шляхом титанічних зусиль.
Класична музика є елементом багатьох національних брендів. Як цю культуру вивести на вищий рівень в Україні? Чи можливо це взагалі?
— Це дуже влучне формулювання, що класична музика є елементом національних брендів, усе абсолютно так. Багато країн використовують (у хорошому сенсі) класичну музику у своїх іміджевих цілях, для власного позиціонування у світі. Україні доведеться ще пройти великий шлях, щоб видимість нашої музичної культури справді була в одному ряду, не кажу навіть про Німеччину чи Францію, а хоча з Росією й тим, як вона позиціонує себе у світі, зокрема й через класичну музику. Яка потужна присутність Росії на світових музичних фестивалях, які величезні бюджети вона виділяє на свій міжнародний імідж через посередництво культури, зокрема й музичної!
Як Україні пройти цей шлях? Тут є дві логічні відповіді: по-перше, грамотний менеджмент, який розуміє, що слід робити, а по-друге — фінансування. Культура загалом і музика зокрема — це завжди дорого, а якщо ми хочемо говорити про вагоме місце на великій міжнародній арені, то можемо множити ще на кілька порядків. Треба розуміти, що культура й музика — це частина присутності будь-якої країни на світовій мапі. І на цьому не можна економити.
Читайте також: Іван Марчук: «Я бунтар від народження, ще з утроби матері»
Ви створюєте музичні проєкти. Чи могли б детальніше розповісти про деякі з них? Хотілося б дізнатися про особливості роботи вашої роботи.
— Я є виконавчою директоркою Kyiv Symphony Orchestra й артистичною директоркою громадської ініціативи «Відкрита музика міста». З наших найгучніших нещодавніх проєктів назву перше в історії незалежної України виконання музичної драми Ріхарда Ваґнера «Трістан та Ізольда». Оркестром, який брав участь у цьому проєкті, був Kyiv Symphony Orchestra, а солістами — лише українські співаки, і це була принципова позиція. Прем’єра відбулася 15 вересня в Національній опері України напередодні наших гастролей до Німеччини, де ми виконували цей твір уже у сценічній версії на оперному фестивалі в баварському Фюссені. Раніше я вже згадувала про репертуарну обмеженість на українській сцені, і одним з таких прикладів є те, що в Україні майже не виконують творів Ваґнера. У репертуарі Львівської опери є «Лоенґрін», що з’явився у 2019 році, а також фестивальні концертні та semi-staged постановки опер Ваґнера в Одеській національній оперопері. Але загалом Ваґнер і німецький репертуар — досі малорозвинена історія в сучасній українській музичній культурі.
Серед проєктів, який ми нещодавно втілили з «Відкритою музикою міста», я назвала б спецпроєкт «Опера в місті», який започаткували цього літа. Це продовження серії Classic Picnic, безплатних концертів у парку Шевченка. До оперних концертів ми залучали молодих українських вокалістів, зокрема студентів Національної музичної академії України імені Чайковського — ця талановита молодь уже має здобутки у світі. Наприклад, хтось з них стажувався в таких культових оперних інституціях, як Метрополітен-опера у Нью-Йорку. Одна з наших виконавиць, Валентина Плужнікова, зараз стажується в театрі «Ла Скала» в Мілані. Нам було важливо показати українському слухачеві цих чудових молодих музикантів і водночас надати самим музикантам можливість виступити вдома перед українською публікою. Бо молоді українські музиканти часто не мають доступу до публіки, адже вони не одразу стають солістами національних театрів чи інших колективів. Ми хотіли побудувати місточок між українськими виконавцями нової генерації та українською публікою, яка вже любить оперу і класичну музику або лише починає свій шлях до цього захоплення.
Ще один важливий проєкт, організований «Відкритою музикою міста», — Всеукраїнський композиторський конкурс із назвою «Українська концертна увертюра». Ідея конкурсу полягала у створенні сучасної концертної увертюри, яку виконували б на офіційних українських подіях і всередині держави, і за кордоном. Надійшло понад 40 партитур. Наше журі на чолі з Євгеном Станковичем, видатним українським композитором, обирало серед цих партитур фіналістів і переможця, яким став Богдан Кривопуст. Надзвичайно важливо, що партитури, навіть ті, які не дійшли до фіналу, вже належать до репертуару українських оркестрів. І це, як на мене, справжня перемога конкурсу: розширення репертуару українських оркестрів новим українським матеріалом.
———–
Анна Ставиченко народилася в Києві в 1985 році, закінчила Київський державний музичний ліцей імені М. В. Лисенка та Національну музичну академію України імені П. І. Чайковського у 2008 році. Проводила дослідження для кандидатської дисертації в Мюнхенському університеті Людвіга-Максиміліана та Інституті Ріхарда Штрауса в Гарміші-Партенкірхені. З 2021 року виконавча директорка Kyiv Symphony Orchestra