Анексія очима проукраїнського активіста

Про захоплення військових частин

Наприкінці 2013-го не було помітно, що в Криму щось назріває. Поки був Майдан у Києві, місцеве населення сиділо по хатах і спостерігало за трансляціями. Чекали, чим скінчиться. А потім була масова акція під Верховною Радою Криму (26 лютого). Зібралося багато татар, були росіяни, україн­ці. А вже до вечора Сімферополем поповзли чутки про те, що нібито було побоїще, 20 людей вбито. Насправді постраждали лише двоє. Одна людина помер­­ла від серцевого нападу, а другу пошарпав натовп. І наступного дня після цього мітингу захопили ВР автономії.
Вже наприкінці лютого – на початку березня стало відомо, що половина військових частин заблокована незрозуміло ким. До 2 березня я був стороннім спостерігачем. А 2-го числа зателефонував одному з офіцерів і запитав: «Що відбувається?». Мені відповіли: «Краще не питай, нас захопили росіяни, нічого більше сказати не можу». Перебув із цією думкою до вечора, а о пів на другу ночі зірвався під сімферопольський прикордонний загін. На місці тиша, всюди темно. Тільки на першому поверсі світиться вікно у вартівні. Стукаю – не відповідають. Пізніше двері таки відчинили, кроку не встиг зробити – зустрічає тіло в масці зі зброєю натовського зразка, досі не зрозумів, з якою саме. Обряджений у чорну форму. Не можна сказати, російська чи українська. Ззаду підходить старший групи, ще четверо таких у передбаннику на КПП сидять. Там же переляканий вохрівець і старший прапорщик наш, український. Мене хотіли затягти всередину для «з’ясуван­­ня», але колега врятував, каже, мовляв, наш, колишній, повернувся по речі. Ми з ним вийшли поговорити. І він повідомив, що їх захопили три дні тому. У цей час на сайті прикордонної служ­­би повідомили, що військову частину контролює Україна. Було незрозуміло, хто й за кого. Як ви­явилося, сам начштабу Мельниченко відчинив ворота, дав наказ здати зброю до зброярні, яку закрили й опечатали, керівництво втекло. Сказали, що нібито у зв’я­зку з неспокійною ситуацією на територію частини прибувати­­му­­ть спецназівці. І наказав відчинити ворота. Заїхало три КамАЗи, набитих росіянами. Через кілька днів у процесі спілкування з бійцями в чорній формі з’ясувалося, що це збірна група ФСБ і ГРУ РФ. Обмундирування незрозуміле, щоб не прив’язали до Росії, якщо хтось загине.

У прикордонному загоні росіяни відчиняли кабінети, вибивали двері, мародерствували. Аж до того, що кокарди на сувеніри розтягли. Техніку знищили, систему внутрішнього зв’язку знищили або взяли під контроль. Озброєння майже відразу захопили. Один прикордонник намагався чинити опір – дістав по обличчю. На цьому спроби й закінчилися.

У прикордонному загоні росіяни відчиняли кабінети, вибивали двері, мародерствували. навіть кокарди на сувеніри розтягли

Я вирішив з’їздити в штаб берегової оборони у Сімферополі, там знайомі були. Біля входу в ніч на 3 березня стояло з 20 цивільних. З боку вулиці якісь чорти в балаклавах, з автоматами й кулеметами. З тильного боку БТР із облізлою фарбою та без розпізнавальних знаків. На периметрі світла немає. Бачу в когось із активістів синьо-жовту стрічку. Як ви­явилося, це був Тимур Шаймарданов. 26 травня він пропав безвісти на території АРК. Хлопці розповіли, що за годину до мене приходили «казакі», які хотіли активістів відтіснити. Тож група чергувала вночі. Серед активістів частково були родичі, частково небайдужі. Вдалося потрапити до вояків на КПП. Знайомий офіцер мене забрав. Казав, що ситуація провальна. На території штабу берегової оборони було управління флотської контррозвідки. Хлопці під час спроби захоплення розкрили спецпакети (секретні інструкції, відкривати які дозволено лише в окремих випадках. – Ред.). Як виявилося, у ході захоплення будівлі парламенту військові мусили самотужки проводити силову операцію зі звільнення. МВС мало поставити зовнішнє оточен­­ня, щоб роззяви не полізли. Група спецназу спільно із СБУ мали створити контртерористичний штаб і звільнити будівлю. Але проблема в тому, що на спецпакет потрібно дістати підтвердження з Генштабу й від міністра оборони. У Генштабі просили почекати. Три дні минуло після захоплення, хлопцям сказали не втручатися. Обіцяли, що Міністерство внутрішніх справ усе саме зробить. У результаті 80% МВС перебігло на бік РФ, плюс «беркутів» додалося, плюс вевешників.

Будні активістів

Почав щодня їздити під штаб: вночі чергували, удень акції влаштовували на підтримку єдиної України. Збиралися біля пам’ят­­ника Шевченкові, збиралися в центрі міста. А через чотири дні, тобто 6 березня, з’явилися «Тиг­­ри» (новітні російські броньовані машини. – Ред.). На них були по-живому здерті номери, зафарбовані розпізнавальні знаки на боках і намальований прапор Автономної Республіки Крим. Але ж це суто російська машина, і в цивільний продаж її не пускали!

Читайте також: Півострів близький і далекий

Паралельно спілкувалися із «зеленими чоловічками» біля штабу. У них форма вже російська. Розпізнавальних знаків не було, на озброєнні АК-74, АК-100, РКК. У приватних бесідах дехто казав: «Чорт знає, що ми тут робимо. Дали наказ охороняти мирних жителів від несанкціонованих дій української армії, бо тут можуть щось зачищати за наказом із Києва». Були спроби не пускати військових на службу, штабу обрізали водопровід, відімкнули електрику, їжу через паркан кидали. Іноді вдавалося домовитися про те, щоб передати харчі через КПП машиною.
Деякі «зелені чоловічки» зізнавалися, що вони з Новоросійська. Казали щось на кшталт: «Незрозуміло, що ми тут робимо. Позавчора кораблем нас доставили під Севастополь, у трюмі сиділи, не знали, де ми є. Дізналися, куди припливли, коли на берег вийшли. А потім у Сімферополь перекинули». З цими можна було говорити. А от із «самообороною» – ні. Там вінегрет був. Передпенсійного та пенсійного віку бидло. П’яні, накурені. З колорадськими стрічками. Подекуди були бойовики. І «казачєство». Кубанське, Донське, незрозуміле Кримське. Бували момен­­ти, коли до 400 тіл тих ідіотів підходило до нас. Доходило до того, що «зелені чоловічки» ставили живий заслін між нашими активістами й цим стадом. З їхнього боку була постійна невмотивована агресія.

Наші бійці скаржилися, що за останній рік здали купу озброєння, натомість нічого не отримали. Вийшло, що по автомату на двох і один-три ріжки на люди­­ну. Важкого озброєння не було. Проти броньовиків не попреш. Така ситуація зберігалася бли­зь­­ко трьох тижнів, потім був наказ на відвід, здачу частин.

Виведення військ

Виходили неорганізовано. З Перевального мали вийти 156 осіб, була призначена дата. Але за півдня до відведення нам сказали, що невідомо, як це відбуватиметься. Було розпливчасте формулювання: не маємо можливо­­сті вивезти особовий склад. Наказ ніби є, а про його забезпечення нічого не сказано. Зібралася група активістів, стали шукати автобуси. За чотири дні зібрали 35 тис. грн. Цього вистачило на фуру й автобус для особового складу. Підтримки з боку держави, відверто кажучи, у той момент не було. Колону відвели, виїхали без проблем. З іншими частинами ситуація склалася приблизно така сама.

Читайте також: Війна форматів

У Перевальному оточення було серйозніше, ніж у Сімферополі. У підліску дуже багато техніки стояло. Починаючи від КамАЗів і закінчуючи БТР та БМП. Я стільки ніколи не бачив. З активістів були сім’ї військовослужбовців, наша ініціативна група. Але масово, по 200–300 осіб, майже не збиралися. Дніпропетровські десантники звідти вийшли красиво. Вони ж прикомандировані були. Стояло питання про те, щоб хлопці залишили техніку й зброю. Ті послали росіян подалі. Сказали, що або виїжджають колоною, організовано, на своїй техніці й зі зброєю, або стрілятимуть у все, що ворушиться. Вони зрозуміли й перешкоджати не стали. І це, мабуть, єдиний підрозділ, який вийшов із Криму, гордо піднявши голову.

Я вибирався з півострова ближче до кінця квітня, після того як координатор повідомив, що ме­­не росіяни збираються подати в розшук. За півдня дістав квиток на поїзд. Їхав і боявся. Але кураж був. Одягнув камуфляж без розпізнавальних знаків. Нахабно в поїзд зайшов із великою військовою сумкою. Страшно було, коли проїжджали через Сиваш. Швидкість – 15 км за годину. Уздовж залізничного полотна кілометрів на 4–5 углиб почали траплятися вкопані БМП, танки. З розпізнавальними знаками, російськими прапорцями. Польові кухні під маскувальними сітками. Під кручею було чітко видно вкопані по узбережжю вогневі точки. Стояли дзоти. Дуже здивувало, що на українській території не побачив військових. Десяток мішків із піском і все.

Читайте також: Олексій Шубін: «Цього літа я частіше бував у ФСБ, ніж на морі»

До середини квітня росіяни з Криму пропускали людей, заплющивши очі. А потім почали пресувати, чіплятися, щоб не випустити з території, були арешти, допити. Я думав, мою сім’ю не чіпатимуть: мати хвора, родичі в Росії. Але ні. Двічі вибивали двері в квартирі, «маски-шоу» забіга­­ли. Дружина сказала, що я зібрав­­ся й поїхав незрозуміло куди і що взагалі, мовляв, ми розлучаємося. Вони порилися, пошукали, звісно, нічого не знайшли. Сім’я, до речі, теж згодом виїхала на територію України.

А потім до середини літа пішла хвиля. Усі нормальні люди покинули Крим. З адекватних лишилися переважно татари й українці, які вирішили сидіти до останнього. Але це група ризику. І досить серйозна.