Німецька благодійна організація Diakonie Katastrophenhilfe (DKH) працює в Україні з 2014 року, підтримуючи гуманітарні проєкти, спрямовані на допомогу людям, які постраждали внаслідок захоплення Росією частини Донецької, Луганської областей і Криму.
Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну в лютому 2022 року організація вирішила відкрити в Україні офіс, щоб краще підтримувати й супроводжувати партнерські організації на місцях і так допомогти в подоланні найбільшої гуманітарної кризи в Європі з часів Другої світової війни.
Про те, як гуманітарна допомога змінює життя українців, які виклики й потреби існують, як повинна трансформуватися ця допомога в майбутньому, Тиждень поспілкувався з головою українського офісу Diakonie Katastrophenhilfe Андрієм Васьковичем.
— Diakonie Katastrophenhilfe (DKH) від початку повномасштабної війни активно допомагає українцям пережити важкі часи. Що це за допомога, яку надає ваша організація, і які її масштаби?
— Завдяки масштабній акції на німецькому телебаченні вдалося зібрати кошти, що дало змогу суттєво допомогти людям, які постраждали внаслідок війни.
Навесні 2022 року Diakonie Katastrophenhilfe відновила співпрацю з двома попередніми партнерами — Child Wellbeing Fund та East SOS — і розпочала надавати гуманітарну допомогу внутрішньо переміщеним особам в Україні. Для допомоги великій кількості українських біженців у сусідніх країнах — Польщі, Румунії, Чехії, Словаччині й Молдові — DKH разом із партнерською організацією STL з Туреччини, яка була регіональним координатором допомоги, почала шукати гуманітарні й громадські організації в цих країнах.
У липні 2023 року DKH відкрила представницький офіс в Києві для кращого супроводу гуманітарних проєктів, підвищення спроможностей місцевих організацій і надання їм всебічної підтримки під час виконання проєктів — від розроблення до звітування за виконану роботу. Нині співпрацюємо з тринадцятьма партнерськими організаціями в Україні.
Окремим нашим важливим завданням є супровід і підтримка місцевих організацій, залучених до великого гуманітарного проєкту «Комплексне гуманітарне реагування для постраждалих від конфлікту українців і громадян третіх країн в Україні, Польщі, Молдові та Румунії», який фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. У ньому беруть участь три організації з України та чотири із сусідніх країн. Цей проєкт розраховувався на 2023–2024 роки, однак зусиллями офісів DKH з Берліну, Києва та Стамбула в лютому 2024 року була розроблена проєктна пропозиція на продовження його фінансування. Міністерство закордонних справ Німеччини ухвалило її та повідомило, що фінансування буде забезпечено до 2026 року. Загальна сума проєктних коштів з 2023 по 2026 роки сягає 21 мільйона євро, що є найбільшою сумою, яку DKH отримувала в межах одного проєкту від Міністерства закордонних справ за всю історію співпраці.
Спільно з нашими партнерськими організаціями нині концентруємо увагу на різних напрямках. Це, наприклад, частковий ремонт пошкоджених будинків, до якого належить відновлення дахів, вікон і дверей, зруйнованих обстрілами й вибухами. Партнерські організації проводять ці роботи за нашої підтримки часто в небезпечних районах, поблизу лінії фронту, де тривають обстріли, щоб дати людям можливість залишатися жити у своїх домівках там, де це ще можливо й безпечно.
Ще наші партнерські організації також евакуюють людей з небезпечних місцевостей, де життя стає неможливим. Вони доставляють продуктові набори в райони, де немає можливості придбати їжу. Ми також підтримуємо систему надання грошової допомоги тим, хто її потребує, щоб люди могли вижити там, де можна використати ці кошти, наприклад через банки або на місцевих ринках, якщо вони працюють.
Підтримуємо проєкти ваучерної допомоги для придбання потрібних товарів, хоча надаємо перевагу наданню готівки людям, щоб вони самі могли вирішувати, де і що їм придбати за ці кошти. Коли спілкуюся з людьми, які отримують таку допомогу, вони підкреслюють, наскільки вона важлива для них. Я розмовляв з однією родиною, яка поділилася, що без підтримки нашої організації, яка працює через партнерів, їм було б дуже важко або навіть неможливо вижити.
Фінансуємо також проєкти психосоціальної підтримки.
За оцінками експертів, 10 мільйонів людей в Україні потребують психологічної допомоги, особливо ті, хто сильно травмований воєнними діями, хто став свідком обстрілів і бойових дій. Це люди різного віку, зокрема літні люди та діти. Вони бачили насильство, знищення й пережили страшні події, які залишили глибокі травми. Мені довелося бачити дітей, які внаслідок пережитого втратили мовлення. Війна залишила на цих людях жахливий відбиток. Долати такі травми доведеться роками, а може, і десятиліттями. Багато людей зазнали тілесних ушкоджень. Лише кількість тих, хто внаслідок війни втратив кінцівки в Україні, сягає вже 30 тисяч. Багато із цих людей потребуватимуть сторонньої допомоги та психосоціальної підтримки усе своє життя.
Великий напрямок нашої діяльності — допомога на проходження зимового періоду. Вона скерована на забезпечення домогосподарств, зокрема в прифронтових регіонах, паливом на зиму, продуктовими пайками й засобами особистої гігієни. Ідеться переважно про літніх людей, які не змогли або не захотіли евакуюватися з прифронтових регіонів.
Ми також підтримуємо проєкти з обізнаності людей щодо мінної небезпеки. Це просвітницький напрямок. За нього відповідають наші партнерські організації DCA та Схід COC. За даними міжнародних організацій в Україні, територія, забруднена мінами та боєприпасами, що не вибухнули, відповідає десь половині території Німеччини. Ця цифра вражає, і це величезна проблема для України, бо на розмінування підуть роки.
Отже, ми забезпечуємо різні форми допомоги, щоб люди могли вижити й нормально жити в тих місцях, де вони перебувають.
— Як добираєте партнерські організації для співпраці?
— Для мене головним у співпраці з партнерськими організаціями є те, що вони місцеві. Вони добре знають Україну та потреби людей, бо перебувають поруч. Ці організації існували до початку війни, дуже активно працюють тепер і мають намір залишатися активними в Україні й після закінчення війни чи завершення гуманітарної кризи. Співпраця з місцевими партнерами також тісно пов’язана з одним зі стратегічних підходів нашої організації в Україні, який ми називаємо «Локалізація!». Велика перевага цього підходу полягає в тому, що місцеві організації можуть набагато ефективніше задовольняти комплексні потреби людей. Вони мають цілісний підхід до надання допомоги, бачать і розуміють, що потрібно людям для виживання й розвитку, щоб налагодити нормальне життя в умовах, у яких вони опинилися.
Основна проблема в гуманітарній сфері полягає в тому, що місцеві організації повинні відповідати всім вимогам міжнародних донорів і водночас ефективно виконувати роботу, добре розуміючи базові потреби людей і місцеву ситуацію.
Багато організацій в Україні, які нині працюють у гуманітарній сфері, створилися на основі волонтерських ініціатив. Вони звикли швидко й ефективно реагувати на потреби там, де їх бачать. Вони часто спонтанні й безпосередні у своїй допомозі. Це дуже важливо й потрібно, зокрема на початку гуманітарних криз. Коли ці організації розростаються й суттєво збільшується кількість співробітників, їм доводиться переосмислювати свою структуру, форми та підходи до роботи. Постають нові виклики: потреба чіткого планування й ефективного використання наявних ресурсів. Процеси ухвалення рішень можуть сповільнюватися, може втрачатися спонтанність і здатність негайно реагувати. Для цих організацій виникає питання, як отримати потрібні для роботи фінансові засоби, відповідаючи стандартам і принципам, встановленим міжнародною гуманітарною системою, водночас не стаючи схожими на міжнародні організації, залишаючись собою з усіма позитивними характеристиками та перевагами місцевої організації.
— DKH працює в інших країнах світу, зокрема в країнах Африки й Азії. Що, на вашу думку, відрізняє гуманітарну допомогу в Україні від допомоги там?
— Я ще не мав можливості детально вивчити підходи, які використовуються на інших континентах і місцевостях. Очевидно, що існують певні відмінності: як географічні, освітні, так і в потребах. Багато питань стосуються інфраструктури й залежать від рівня розвитку країн. І це впливає на роботу організацій у тих регіонах та в Україні. Наприклад, інфраструктура деяких сіл в Африці може суттєво відрізнятися від інфраструктури сіл в Україні, що створює різні потреби й виклики. У деяких африканських країнах проблема водопостачання може бути гострішою, ніж в Україні. Але й в Україні ця проблема також існує, особливо в тих районах, де люди залежать від водної інфраструктури. У таких випадках організаціям доводиться копати криниці в селах, від’єднаних від системи водопостачання. Отже, ми можемо побачити певні спільні виклики, які існують у різних країнах.
— Чи є якісь практики або алгоритми роботи DKH, які виявилися неефективними або непридатними для застосування в Україні?
— Так, є певні моменти. Один з таких прикладів стосується гуманітарної допомоги на початку війни. В Україну надходило багато іноземної гуманітарної допомоги, зокрема продовольчих товарів, які можна було закупити в Україні, оскільки вона є великим виробником цієї продукції. Були витрачені великі кошти на транспортування товарів до України, що не було виваженим рішенням. Мало того, це не сприяло підтримці української економіки.
Говорячи про гуманітарну та розвиткову допомогу, дуже важливо, щоб економіка України працювала навіть у складних умовах. Люди повинні мати робочі місця, можливість виробляти товари й заробляти гроші. Одяг, ковдри, постільну білизну та інші речі, потрібні для забезпечення гуманітарних потреб, зокрема для внутрішньо переселених осіб, можна виробляти в Україні.
Проєкти, спрямовані на відновлення засобів до існування й на підтримку підприємництва, дають людям змогу розвивати власну справу, створювати або розвивати бізнес, забезпечують робочі місця й вироблення продукції для гуманітарних потреб. Це підхід, який сприяє як гуманітарній допомозі, так і економічному розвитку країни.
— Чи бачите якісь зміни в потребах і, можливо, підходах надання гуманітарної допомоги? Як мала б трансформуватися підтримка українців у майбутньому з боку іноземних партнерів?
— Очевидно, що гуманітарна допомога — це передусім допомога для виживання. Підходи в наданні цієї допомоги базуються на гуманітарних принципах і базових стандартах і надаються за певними напрямками. Серед них — водопостачання й санітарно-гігієнічне забезпечення, продовольча безпека, харчування, житло й охорона здоров’я.
Допомога, що забезпечує базове виживання людини, формально відрізняється від так званої допомоги на розвиток, яка спрямована на те, щоб забезпечити інші людські потреби й гідне життя. Допомога на розвиток може містити елементи, які не передбачає гуманітарна допомога. Наприклад, можливість відбудови житла або створення соціальної інфраструктури для системи охорони здоров’я, медичної опіки над літніми людьми й людьми з інвалідністю. Це надзвичайно важливі теми інфраструктурного розвитку, які стосуються, властиво, соціального розвитку країни. Міжнародні організації дуже чітко усвідомлюють ці відмінності, місцеві ж часто-густо не розуміють потреби розрізняти ці види діяльності і в більшості випадків не ставлять лінію розмежування між гуманітарними й розвитковими проєктами.
У цьому контексті треба говорити про так званий нексус (Nexus), що означає інтеграцію гуманітарної та розвиткової допомоги, а також трипл нексус — поєднання гуманітарної допомоги, допомоги для розвитку й зусиль для досягнення миру. Ці питання надзвичайно важливі, оскільки недостатньо надавати гуманітарну допомогу лише для виживання. Ми повинні думати, як допомогти людям і суспільству розвиватися, щоб стати самостійними й мати змогу допомагати самим собі. А також створити інфраструктуру, яка не просто дасть людям змогу виживати, а зробить їхнє життя кращим, ніж до війни.
Ці питання, до речі, були у фокусі великої конференції щодо відновлення та відбудови України (Ukraine Recovery Conference 2024) у червні цьогоріч у Берліні. Мова йшла не лише про фізичну відбудову країни, а й про відбудову внутрішньої інфраструктури: покращення соціальних послуг для людей, створення кращої соціальної системи й поліпшення соціальної політики в країні. Це велика дискусія про те, як досягти цих цілей, враховуючи, що навіть у західних країнах соціальні послуги й медична допомога сьогодні не завжди забезпечуються на тому рівні, як це було, скажімо, у 1970–1980-х роках. Тому суспільство повинне замислитися над тим, яку соціальну систему ми хочемо мати в Україні, як її відбудувати та як використати процес відбудови для покращення усієї соціальної інфраструктури.
2022 року ми бачили величезну підтримку України саме від простих людей, коли благодійні фонди в Німеччині збирали десятки мільйонів євро. Проте ця підтримка змінилася, бо зменшилася увага до України в медіа. Сьогодні у новинах західного світу домінують інші теми, як-от ситуація в Газі, проблеми в Африці та інших регіонах, що впливає на свідомість людей. Україна більше не перебуває на першому плані в медіа, як це було 2022 року.
Я вже казав, що в Берліні нещодавно відбулася важлива конференція про відбудову України. Протягом кількох днів вона привертала величезну увагу до питань України.
На конференції, до речі, було озвучено, що, згідно з дослідженням Світового банку, обсяг руйнувань в Україні на травень 2024 року сягнув понад 500 мільярдів доларів США. Це демонструє, наскільки великі завдання стоять перед відбудовою України. Водночас це також свідчить про те, що потреби України залишаються величезними й постійно зростають, тоді як допомога зменшується. Це сумна кореляція: війна в розпалі, потреби збільшуються, а допомога зменшується.
Але мене надихають люди, які працюють у сфері гуманітарної допомоги. Вражає їхня сила, жертовність і відданість у допомозі іншим — тим, хто постраждав від наслідків війни. Коли я відвідую регіони, близькі до зон бойових дій, і бачу, як там допомагають людям, як підтримують літніх людей і надають їм допомогу, це надихає мене ще більше.
Також я вірю, що Україна є великою європейською нацією, яка далі розвиватиметься за умови отримання потрібної допомоги для завершення війни й подальшого розвитку. Мене надихає бачення України як частини європейської родини в майбутньому.