За чиєю ініціативою та ким було сформовано батальйон «Миротворець»?
— Мені запропонував сформувати та очолити цей підрозділ ректор Національної академії внутрішніх справ України Володимир Васильович Чернєй. Він зателефонував на мій день народження, 15 травня 2014 року. Вибір упав на мене, оскільки я свого часу був учасником миротворчих операцій, одним із заступників командира спецпідрозділу МВС України в Косово. Батальйон формувався на навчальній базі академії з правоохоронців, більшість із яких брала участь у миротворчих операціях, а також добровольців. Усього було набрано 186 осіб.
Які функції мав виконувати «Миротворець»?
— Тільки міліцейські: здійснювати профілактичні заходи та охорону громадського порядку. Саме тому наш батальйон мав лише легке озброєння. Я зміг переконати, що нам потрібні засоби боротьби з бронетехнікою, тому вдалося домогтись озброїти батальйон близько 20 ручними протитанковими гранатометами, трьома снайперськими гвинтівками, а також автоматами калібру 7,62 мм.
З 11 липня 2014-го підрозділ виконував службові функції в зоні АТО. Перед тим як вирушити до Іловайська, «миротворці» перебували в районі Дзержинська.
Читайте також: Іловайський мартиролог 7–29 (31) серпня 2014 року
Хто й коли віддав вам наказ вирушити до Іловайська?
— Надвечір 20 серпня мені зателефонував полковник МВС Володимир Павлович Гриняк, який був посередником між МВС та Збройними силами України в штабі АТО. Він наказав нам готуватися, щоб незабаром вирушити на зачистку Іловайська. Після нього двічі чи тричі телефонував журналіст Юрій Бутусов зі словами: «Андрей, ты где? Ты нам тут очень нужен», маючи на увазі Іловайськ. Я відповів, що готую підрозділ до передислокації, але висловив здивування, що про операцію вже хтось знає.
А чому батальйон було потрібно готувати до маршу?
— По-перше, з автотранспорту в нас були лише один автобус, броньований Chevrolet, УАЗ та міні-машина «Жужа» медика Всеволода Стеблюка. Ми чекали ще на три ікаруси та дві вантажівки. По-друге, 42 міліціонери напередодні виходу до Іловайська взагалі звільнилися, ще якась частина залишилася в Дзержинську охороняти майно батальйону. 22 серпня ми переїхали до Курахового, наступного дня передислокувалися до піонерського табору «Петушки», що в селі Петрівське Старобешівського району, а 24 серпня о 5:50 виїхали на Іловайськ. Тоді в нас було лише 83 бійці, три цивільні медики й телевізійна група з двох осіб, теж, звісно, цивільних.
Хто саме вам ставив бойові завдання щодо дій в Іловайську?
— Увечері 23 серпня в піонертаборі перебував генерал-лейтенант Сергій Анатолійович Яровий, заступник міністра внутрішніх справ України. Він наказав здійснити зачистку Іловайська слідом за Збройними силами України. Принаймні я зрозумів наказ так, що нам треба було йти за частинами ЗСУ. До вечора 24-го ми мали повернутися до табору, у зв’язку з чим наказав кухарям приготувати на вечір обід та вечерю, щоб поїсти та відразу вкластися спати, бо після роботи в Іловайську всі були б голодні та стомлені.
Які командири здійснювали загальне керівництво операцією в Іловайську?
— В Іловайськ ми заходили з боку села Многопілля, де розміщувався штаб начальника Сектору Б генерала Руслана Хомчака (Щит). Він дав завдання зайняти залізничне депо Іловайська, у якому на той час тримали оборону 25 бійців батальйону «Херсон». Це була одна з найбільш гарячих точок містечка. Дії всіх добровольчих батальйонів в ньому координував в. о. командира батальйону «Донбас» В’ячеслав Власенко (Філін), який підпорядковувався Хомчаку.
Читайте також: Напередодні Іловайського котла. Свідчення майора Шмигельського
Таким чином, вам дали завдання зайняти оборону в депо, а не здійснювати зачистку? Просуватись уперед чи робити якісь інші дії вам наказували?
— Ні, більше жодних завдань, окрім «тримати оборону», моєму батальйонові не ставилося. Депо було на самому «передку», а ще далі, згідно з тим, що я раніше чув, мали наступати Збройні сили України.
Ми розмістилися в депо й залишилися там на ночівлю. Вранці 25-го мене та командира херсонців Руслана Сторчеуса Філін закликав на нараду до школи, де розміщувався «Донбас». Першою виїхала моя машина: дорогою її тричі обстріляли, було пробито колеса, нам довелося завертати в дитячий садок, у якому перебувала частина батальйону «Дніпро-1». На жаль, Сторчеус та його водій, що їхали слідом, загинули… Їхній автомобіль розстріляли, а Руслана з товаришем, судячи з усього, убили впритул. Таким чином, ми так і не дісталися на нараду, тож згодом я повернувся в депо, де під моє командування підпорядкували також і херсонців, які, до речі, дуже хоробро воювали.
Які бойові дії відбувалися навколо залізничного депо?
— Ми переважно перестрілювалися із супротивником: наші снайпери вправно працювали. Частину людей я віддав на допомогу роті МВС «Світязь», що займала нафтобазу поруч із нами. Ймовірно, наші стрільці були такими вправними, що це примусило ворога застосувати проти нас артилерію. Спочатку по депо та нафтобазі «працювали» лише 82- та 120-міліметровими мінами й снарядами. Вони гупотіли по досить міцних дахах над нами. Потім проти нас були застосовані реактивні системи залпового вогню «Град». Хлопці з 3-ї роти добре бачили, як на відстані приблизно 1,5 км розгорнулися ці два комплекси та випустили в наш бік по пакету снарядів. Просто диво, що ми не зазнали втрат. І так було по кілька разів на день.
Як відбувався вихід з Іловайська?
— Ми виїжджали на двох автобусах «Богдан», УАЗ, моєму Chevrolet та «Жужі» Стеблюка. Крім мого батальйону з нами також виходила частина херсонців. На вікна «Богданів» навісили металеві листи, які захищали від куль калібру 5,45 мм. Керував побудовою нашої колони в Многопіллі теж Філін. Особисто я не брав участі в нараді Руслана Хомчака щодо виходу, але чув по рації, яка в мене постійно працювала на прийом, що розглядалося два варіанти: вихід без бою «зеленим коридором» або ж прорив із боєм.
Колона мала вирушити з Многопілля на прорив ще о 5:30, але збори затягнулися до восьмої ранку: чекали деякі автівки з бійцями з району Іловайська.
Наскільки я пригадую, частина колони вирушила раніше й була обстріляна (це були бійці, що пішли південною дорогою, а батальйон «Миротворець» мав вирушити в колоні Хомчака через північну дорогу. — Авт.). У вихідному пункті по нас почали стріляти мінометні батареї, саме тому Руслан наказав прориватися з боєм, це я чув по рації.
Вихід колони з Многопілля й подальший рух до села Горбатенко, де нас уже щільно накрили вогнем, я знімав на мобільний телефон.
Читайте також: Справа Без'язикова: перші суперечності
Поблизу цього поселення я чітко бачив із машини, як БМП-2, що їхала перед нами, була підбита двома пострілами. Здається, їй поцілили в передній лівий каток — вона з’їхала на узбіччя, де й вибухнула. Мій Chevrolet також був підбитий. Ми вийшли з автомобіля. У цей час повз нас проїхав «Богдан» із бійцями. Я показував рукою, щоб проїжджали далі, бо в них були пробиті колеса, тож, зупинившись, вони вже не рушили б із місця. Слідом їхали два буси «Дніпра-1». Водій одного з них був поранений у руку, тому вони зупинилися біля нас, щоб того підмінити. Я з іще двома своїми бійцями завантажилися в один із бусів. Коли сідав, бачив, що й інші мої хлопці з машини пакуються до другого автобуса. Більше нічого не бачив, оскільки довелося їхати частину шляху в закритому автомобілі.
В одному з цих бусів був командир батальйону «Дніпро-1» Юрій Береза?
— Саме так. За кілька хвилин ми зупинилися. Виявилося, що нас (два буси) 15-16 людей, зокрема генерал Руслан Хомчак, Юрій Береза, журналіст Ростислав Шапошніков, бійці Збройних сил України, «Дніпра-1» та «Миротворця». Сховались у лісопосадці, де перебували до вечора. Особисто чув, як Руслан Хомчак викликав на допомогу нашим військам два літаки.
Згодом ми чули та бачили, як повз лісосмугу з гуркотінням та на високій швидкості пройшло п’ять чи шість російських танків.
Скільки часу ви виходили з оточення?
— Весь день 29 серпня ми провели в лісопосадці. Після того як стемніло, вирушили на схід. Я достеменно пам’ятаю, що розбудили всіх, бо від втоми люди засинали миттєво й доводилося навпомацки трясти людину, впевнившись, що вона реагує. Зокрема, я доглядав пораненого бійця Івана, щоб він не знепритомнів та не відстав. Коли відійшли на певну відстань від посадки, виявилося, що немає Ростислава Шапошнікова та його колеги. Хомчак послав на його пошуки своїх охоронців. Вони двічі вирушали в різних напрямках, передусім до місця ночівлі, але журналістів так і не знайшли. Моя особиста думка: ця група вирішила сама втекти від нас, бо з нами було небезпечніше.
Ми дійшли до місця, де було покинуто українські батареї: там усе було перерите снарядами (вочевидь, це були покинуті дві батареї 55-ї артилерійської бригади на околиці Старобешевого. — Авт.). Там знайшли один сухпайок, який розділили на всіх. У лісопосадці, що неподалік, лишилися чекати темряви.
У ніч із 30 на 31 серпня перетнули річку й вийшли до гірничо-збагачувального комбінату, який, як мені сказали, належить Рінатові Ахметову (ймовірно, у місті Комсомольське. — Авт.). Тут Хомчак вийшов на зв’язок, і за нами надіслали машину МНС — кунг гірничорятувальників. Машину вели наші розвідники. Нас вивезли до Комсомольського, де Хомчак особисто доповів Муженку про все, що з нами сталося, а потім вертольотом ми дісталися до аеродрому Дніпропетровська.