Бути над чи поза процесами в музиканта просто не вийде. Все одно ми живемо в суспільстві, й навіть намагання на все заплющити очі — це теж позиція, мовляв, кладемо на все з прибором. Як можна створювати справжню музику, перебуваючи поза процесом? У будь-якому разі вважаю, що виконавці та команди мають бути соціально активними. Просто можна самому по собі не бути активним, але тоді повинна працювати твоя творчість, як-от зараз із Тарасом Чубаєм, який по ефірах не ходить, але його музика працює щодня. А можна бути таким, як покійний Кузьма Скрябін, чия активність у підтримці того ж таки Януковича призвела зрештою до вбивств наших людей на Майдані. Один раз — це вже, пробачте, Гондурас. Взагалі «я понад політикою» — це найкраща відмазка або слабкої людини, або безпринципної.
Ухвалений закон про 35% україномовної музики — це дуже мало. Ми ж не Польща, де один народ, одна мова й одна віра. Тому боюся, що виграють від цього якраз ті, що поза політикою, хоча вони достатньо відсмоктували в режиму Януковича. Таке враження, що з нами й далі борються, тільки трохи іншими методами. Просто якщо раніше нічого не давали, то тепер дали рівно стільки, щоб українську музику розірвало від внутрішніх склок.
Не може музикант грати тільки для заробітку. Бо тоді краєш власне серце, йдеш на неможливі компроміси й потрапляєш у ситуацію, коли маєш робити для замовника все що завгодно. Це не кохання. Натомість є перший український рок-гурт «Гуцули», який валить не згірше за Deep Purple ще з 1968 року. Вони й зараз грають із таким драйвом, який мало кому вдається. Але досі ж на маргінесі. От це найкраще відображення реального стану української музики. У нас завжди було багато прекрасних команд, не варто думати, що в останні роки стався якийсь окремий вибух. Раніше, як на мій смак, особливо в часи перебудови, з’являлося більше цікавих команд.
Читайте також: Закордонні голоси. Співати українською на Заході
Я ніколи в житті не слухав музики. Свою музику теж музикою не вважаю — це мій погляд. Якщо команда протрималася більше ніж п’ять років, то її вже варто починати слухати. Мене навіть більше за саму музику цікавить навколомузичний стан того музиканта чи команди, яку її зробили. Хай там де писався матеріал, хоч на якій студії зводився, він або пробиває, або ні. Це як із жінкою: вона може бути гарно вдягнена, але треба знати, щоб під цим. Мені от трохи дивно, коли деякі молоді українські музиканти починають співати з підкреслено неукраїнською вимовою — віє комплексами. Ні, я не кажу, що є якась hoch-українська, та все ж таки. Просто публіка в нас вихована на ритміці та моді. До речі, іноді для команди краще, коли про неї кажуть: «О, я чув назву», при цьому не знаючи їхньої музики. Адже коли не знають музики, то можуть собі дофантазовувати. Це як Бред Пітт — головне не талант, а імідж. Але загалом що більше музики, то краще. Головне — встигнути знайти в цьому гамузі та білому шумі свій кайф і в ньому жити.
Погано, що в нас так само не працює музична пропаганда. Бо про гурт «ДахаБраха» знає щонайбільше 10% людей, які самі шукають музику. Але ж переважна частина просто споживає. Так, хтось може проїхати країною й навіть збирати повні зали. Але чи чуємо та читаємо ми про це з кожного екрана та шпальти? Коли я дивлюся фільм із планшета, то засинаю, коли з великого екрана телевізора, то ні. Всі обіцяли, що реклама, у якій я як диктор постійно задіяний, має піти з ТБ, бордів та сітілайтів у мережу. Та цього ніколи не станеться, бо в інтернеті вона завжди з’являється або невчасно, або конкретно з теми, яку шукаєш. А от коли ти щодня йдеш повз борд, то зрештою таки купиш рекламований на ньому товар. Цей принцип діє щодо купи людей, у яких ніби і є інтернет, але слухають вони все одно те, що їм вкладають у голову. Саме тому поляк, коли його спитати, що він слухає, завжди спочатку назве свої команди. У нас усе навпаки. Це не значить, що в нас поганий слухач, просто його так виховують. Тому й досі існують дві музичні України, така собі шизофренія, бо є величезна проблема з поширенням музичної інформації. Чому музикант має витрачати свій час на просування власного продукту замість того, щоб працювати над ним? Саме тому купа талановитих музикантів, митців гидують ходити на ТБ чи радіо, бо живуть реальнішим, ніж останні, життям. Хоча цей конфлікт між українським соціумом та ідеальним світом, у якому існують музиканти, висмоктує багато сил. Саме тому українські музиканти випускають один альбом, у той час як західні випускають вісім. Просто не встигаєш стежити за часом через фортечний мур, за яким ми обороняємося від ворогів. Я вже мовчу про те, що, власне, українська мова досі лишається здобутком, а не побутом.
Йти в політику — це або заробляти бабло, або компенсувати свій комплекс меншовартості. Досі ношу на собі Пустельний хрест від УНА — УНСО, але балотуватися від них не став. Не тому, що не підтримував. Просто політика — це те, що абсолютно відрізняється від усього, чим я займаюся у своєму житті. Те, що для людини з духовною сутністю є повійством, у політиці називається компромісом. Ти маєш стати другосортним, бо мусиш навчитися здавати свої позиції. І головне — політикою треба жити постійно, 24 години на добу, тобто на творчість у тебе вже елементарно забракне часу. Я раніше завжди йшов зі структур, де мені одразу нав’язували якусь думку чи позицію. Тому в політиці мені не буде нормально. Це як із Вакарчуком, якого я дуже поважаю, але творчість якого після походу в політику сприймається вже радше як ідеологічний чинник, а не суто музичний. Треба розуміти від початку, хто ти: кшатрій, брахман чи шудра.
Читайте також: Freddy Marx Street: «Вихід української музики на світовий ринок – справа однієї секунди»
Війна завжди швидко підкреслює баланс у суспільстві, де є 10% розумних і 90% тих, кого ведуть. Під час війни ці 10% стають витривалішими та розумнішими, а ті 90% — тупішими й слабшими. Нам варто навчитися будувати й воювати регулярною армією, а не козацькими повстаннями, які знищують тільки нижню ланку ворога. Тоді як верхня залишається, розповідає, що треба шукати компроміс, і дозволяє ввести 35-відсоткову квоту на українське. І тоді ми отримуємо проспект Бандери, що впирається в проспект Ватутіна, якого бандерівці вбили. Просто необхідно зрештою доходити до етапу усвідомлення дихотомії 10–90% і розуміти, що працювати та осягати треба в широкому сенсі слова своїх. Тоді ти житимеш вічно й ніколи не помреш як митець. Пригадую, якось під час Майдану я щось подібне задвигав хлопцям із «Правого сектору», й один із них у відповідь на слова, що мусимо жити вічно, сказав: «Щонайменше». Хоч і не вірю в життя після смерті, та сподіваюся, що воно є. Але знову ж таки як не згадати слова Кузі (Сергія Кузмінського. — Ред.): «Надіятися — істина дурнів».
На «Кому Вниз» приходять ті, хто має класний гонор. Взагалі правильні й праведні люди. Це не егоїзм і не манія величі. Просто готика — це не музика, це стан, у якому ти перебуваєш. Вона не шукає колгоспу, спільноти, визнання. Вона про те, що займатися треба собою й не чекати на оцінку інших. Вона дуже сильно оперує індивідуальністю. Готика — це коли індивідуальності збираються разом.
Мій найбільший жах — це коли по молодості ми сказали про одну команду: «Це фігня» — і забрали їхнє місце. Я вже навіть назви цієї банди не пам’ятаю, але ситуацію забути не можу. Так, треба боротися за своє місце, але згідно з тим, ким ти себе вважаєш і за якими принципами живеш. Треба мати сміливість знати, у чому твій гріх, а де твоя перемога. Чи ти йшов по трупах, чи працею довів, що недаремно займаєш своє місце у всесвіті.
Читайте також: Усейн Бекіров: «Джаз — це народна музика, і в ньому знаходиться місце кримськотатарському саунду»
——————————————————————
Андрій Середа — український співак, артист, диктор, лідер рок-гурту «Кому Вниз». Народився в Києві 1964 року. Закінчив Київський театральний інститут імені І. К. Карпенка-Карого за фахом «актор». Пісенний дебют — пісня на слова Тараса Шевченка «Суботів», написана до батькового дня народження (1983). 1988-го створив рок-гурт «Кому Вниз» (починали як російськомовний гурт), із яким 1989-го переміг на фестивалі «Червона рута». З 1999 року — телеведучий на ТРК «Ера». Не раз запрошуваний озвучувати документальні фільми, політичну рекламу (2004-го озвучував політичні гасла президентської кампанії Віктора Ющенка, 2006–2007-го — партії «Наша Україна») та різноманітні рекламні ролики на українському телебаченні.