Андрій Рудик, доктор філософії з галузі соціальних та поведінкових наук, військовослужбовець Збройних Сил України, розповів Тижню про перспективи переозброєння країн Європи на тлі російсько-української війни та мінливої позиції США.
— У березні 2025 року президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн оголосила про намір мобілізувати 800 млрд євро у рамках програми переозброєння Євросоюзу до 2030 року, яка має назву Readiness 2030. Для цього держави ЄС мають збільшити оборонні витрати понад удвічі від чинних приблизно 1,3 % ВВП у середньому до 2,8 %. Говорять також про бажання збільшити ліміт НАТО на оборонні витрати від 2 до 5 % ВВП, хоч це нині й видається недосяжною метою.
Наскільки реалістичною ви бачите цю мету, враховуючи, що більшість країн НАТО вже багато років не можуть досягти цього встановленого ліміту у 2 % ВВП? Лише 6 із 27 країн ЄС сьогодні його досягають.
— Варто все-таки розрізняти НАТО та ЄС, тому що у нас є такі прекрасні нейтральні держави, як Ірландія, Мальта, Австрія, які, очевидно, в НАТО не входять, але теж мають свої оборонні витрати. Що ж до цілей — вони амбітні. Мені сподобалось поняття «мобілізувати кошти». Очевидно, йдеться про те, щоб їх знайти. А знайти їх можна двома способами.
По-перше, більше заробляти. Це означає збирати податки, ренти з видобування, виробництва тощо. По-друге, скоротити певні видатки. Доволі просто: або більше заробляєш, або менше проїдаєш. Чому ж держави Євросоюзу так довго не можуть знайти цих коштів?
Вони-то в них є, але питання в тому, що тоді доведеться згортати низку соціальних програм. Це перший момент. По-друге, є ж держави ЄС, які також розвинені нерівномірно. Є у нас Німеччина — очевидно, локомотив, Франція і так далі. А є ті, що наздоганяють, тобто колишні держави Радянського Союзу: Литва, Латвія, Естонія, а також колишні держави так званого соцблоку — Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія.
Навіть якщо подивитись ретроспективно, найбільші темпи економічного зростання зараз демонструє Румунія. Вона також здійснює закупівлі озброєння. Тобто у румунів, та й у болгарів теж постане питання — що скорочувати, як диверсифікувати всю цю історію.
У Болгарії хоча б є власний військово-промисловий комплекс, доволі потужний, і є свідчення, що навіть болгарські кулемети вже опинялися в Чаді і так далі. Тобто болгарський ВПК певною мірою розрекламований. І вони справді забезпечують Європу великою кількістю снарядів і не тільки. Здавалося б, невелика держава з невеликою економікою, але важлива у загальній структурі регіональної безпеки Євросоюзу.
Але постає питання, повторюся: треба скорочувати певні соціальні видатки, а від цього страждатиме населення.
Ми знаємо: запровадження санкцій проти РФ, очевидно, відбулося не в такому обсязі, як би нам хотілося. Все-таки низка товарів — точніше, не товарів, а, скажімо, корисних копалин — продовжують надходити на європейський ринок через Китай, Об’єднані Арабські Емірати або інші треті країни. Це призводить до здорожчання певної продукції в самому Євросоюзі.
Банально — отримуєте нафту з Росії якимось складним логістичним шляхом. Очевидно, за таку логістику доводиться більше платити — зростає ціна. І на цьому ж грає російська пропаганда: мовляв, ви фінансуєте війну, війна ведеться з вашої кишені. Вибори в багатьох європейських державах показують вплив цих наративів.
І тому Європі буде складно досягти економії. Але важливо встановлювати цілі. Інакше взагалі ніхто нічим не займатиметься. Крім того, зростання витрат на оборону теж можна розглядати в декількох іпостасях.
— Наприклад, коли було оголошено про ціль 800 млрд євро, іспанський соціалістичний уряд попросив включити до оборонних видатків витрати на боротьбу зі зміною клімату.
— Це як жартують: чому Північна Корея запускає ракети в бік моря? Вона стримує Ґодзіллу, просто ніхто про це не знає. Приблизно так іспанці будуть «стримувати». Ну, жарти жартами, але це, до речі, підіймає іншу проблему.
У різних держав ЄС, та й, по суті, НАТО, попри наявність єдиної стратегії безпеки, стратегічної концепції загалом, є свої певні виклики, загрози.
В Іспанії — це, очевидно, мігранти, тому що є напівексклави Сеута і Мелілья. Їм цікаво вкладати кошти туди: у будівництво певних загороджувальних споруд тощо. Для них Росія — це щось далеке. Вони не так залежать від неї, тому що Іспанія отримує газ через Марокко, з Алжиру. Для Португалії це теж далека історія.
Очевидно, що Литва, Латвія та Естонія в цьому зацікавлені. Але щодо проблемності видатків — усе залежить від того, як їх «розмазувати» між кожною державою. Тому що тут також потрібно визначитися: ми беремо ЄС чи НАТО? Адже є держави, які входять до ЄС, але не входять до НАТО, і навпаки.
— ЄС наприкінці травня ухвалив програму кредитування, за якою 150 з 800 млрд євро буде профінансовано через позики. І Австрія з великим ентузіазмом висловила бажання їх отримати для свого ВПК.
— Тоді це стосуватиметься не лише європейської безпеки. Австрія — не скажу, що світовий лідер, але доволі потужний гравець на світовому ринку озброєнь. Очевидно, що вона буде зацікавлена у постачанні, умовно кажучи, навіть у ті ж Штати, загалом у Північну Америку, свого озброєння тощо. Але чи готова Австрія та її збройні сили робити внесок у колективну безпеку Євросоюзу? Це велике питання через позицію самої Австрії.
Австрія — нейтральна держава. Після її об’єднання у 1955 році — радянської окупаційної зони та зони союзників — було ухвалено декларацію про нейтралітет. І тому Австрія загалом за своєю конструкцією завжди була проросійською державою, тому що цей нейтралітет був побудований в інтересах Радянського Союзу. Ну, Ірландію чи Мальту не назвеш проросійськими державами, але в них теж подібна позиція.
Зрештою, навіть якщо брати ЄС чи НАТО, є держави на кшталт Люксембургу. У Люксембурзі є лише 810 військовослужбовців, це всі збройні сили. Я не хочу нікого образити, але є певні об’єктивні перепони: невелика кількість населення, обмежені ресурси. Отже, й армія буде невеликою.
Відповідно, якщо Люксембург підніме витрати на оборону до двох із чимось відсотків ВВП, постає питання: а чи реально це зміцнить обороноздатність ЄС? Я маю сумніви. Нехай збільшимо зарплати військовослужбовцям, розширимо склад. Умовно, ще один взвод сформуємо. Я, звісно, не бачив штатного розпису люксембурзької армії, але умовно — 30–40 людей, залежно від типу взводу. Такий внесок не буде значним. Для Люксембургу — так, це видатки. Вони будуть змушені забрати ці гроші з медицини, соціальної сфери чи не вкласти їх у подальший розвиток.
Інша ситуація, наприклад, якщо говоримо про НАТО, — це Туреччина. Туреччина за кількістю особового складу, за рівнем оснащення — це, мабуть, один із ключових гравців НАТО, особливо на східному фланзі. Вона має певні амбіції на статус регіональної сили й активно проєктує свій вплив у Центральну Азію — Киргизстан і далі, а також в Африку: Ефіопія, Сомалі, Джибуті тощо. Це важливий момент.
А якщо Туреччина буде нарощувати свій оборонний потенціал, то вона, зрештою, не є членом ЄС, але є членом НАТО і має доволі самостійну зовнішню політику. Це зовсім інша історія, бо турки мають добре розвинений ВПК, вони фактично всім себе забезпечують. На відміну від більшості європейських країн.
— До того ж Туреччина має досвід сучасної війни, наприклад, у Сирії. На відміну від держав ЄС.
— Не можна казати, що європейці взагалі не мають бойового досвіду. У них повно місій: у Мозамбіку, у Гвінейській затоці тощо. Але, зрозуміло, що це не можна порівнювати з бойовими діями на півночі Сирії із застосуванням артилерії, засобів повітряного ураження, різного роду безпілотників з умовною ситуацією, де ти стріляєш у пірата, помахаєш йому пальцем, і він десь там у Гвінейській затоці ховається на острові, чекаючи, поки ти повернешся на свій катер. Або ж умовно бойовими діями проти хуситів.
Проти хуситів, до речі, і греки теж беруть участь у бойових діях: із фрегатів запускають ракети по території Ємену. Але, зрозуміло, цей досвід не йде в жодне порівняння з турецьким. Тут важливо розуміти масштаб.
Якщо Чорногорія збільшить оборонний бюджет — в Чорногорії трохи більше військових, ніж у Люксембургу. У 2,5–3 рази більше особового складу, більше оснащення. Але все одно це невеликі гравці. У ЄС і НАТО є свої чіткі лідери в обороні: за кількістю особового складу, технікою, потенціалом. Це Німеччина, Франція, Туреччина (але лише в НАТО), Велика Британія (поза ЄС, але в НАТО).
Ідеться, звісно, про європейську континентальну частину. А окрема історія — це, власне, США та Канада. І це теж треба враховувати.
— Інше питання — чи буде куди ці гроші подіти? Як ми знаємо, Росія завжди інвестувала в оборонний сектор, і в них завжди були потужності, які можна розширити до потрібного рівня. А в Європі цих потужностей через низку причин немає: вони туди не інвестували, користувалися так званим «мирним дивідендом», тобто вкладали не в оборону, а в соціалку. З іншого боку, Європа покладалася на Сполучені Штати, щоб ті забезпечували їхню оборону.
Гаразд, нехай вони зібрали ці гроші — що вони з ними робитимуть? Скільки часу їм знадобиться, щоб вийти хоча б на який-небудь мінімально пристойний рівень: і щоб допомогти Україні, і щоб забезпечити свою оборону?
— Цікаве запитання. І справді, воно одне з найпроблемніших. Гроші можна десь трошки зекономити, десь підзаробити, десь закрити очі на санкції, як це вже відбувається. Десь там, як кажуть, з миру по нитці — голому сорочка. Але реальна проблема — це розміщення оборонного замовлення.
Очевидно, Євросоюз, на відміну навіть від того ж НАТО, в плані військового управління не є настільки монолітним. Так, там є свої органи військового управління, є спільні підрозділи швидкого реагування. Але участь у них бере доволі мала кількість держав.
Ось є 27 країн-членів ЄС, але, наприклад, у морському компоненті беруть участь лише шість. Я розумію, що, скажімо, Чехія не має виходу до моря. Вона фізично не може брати участь у морській компоненті. Але ж є інші держави, які просто «вмивають руки», кажуть: ми не хочемо, ми не будемо. І залишається купка країн, які реально тягнуть усе. Умовно, Франція, Греція тощо.
Власне, питання оборонного замовлення теж впирається в це. Основна його частина ляже саме на ці сильніші держави: і фінансово, і виробничо, і в плані реалізації. На Францію, Німеччину, Італію, зокрема. Греція також озброюватиметься, але робитиме це з огляду не так на Росію, як на Туреччину. Якщо говорити про показник мілітаризації — це такий індекс, який враховує кількість чинних військовослужбовців, що проходять службу у збройних силах, на 1000 населення, — то Греція є лідером у Європі. У них доволі високий рівень військових порівняно з населенням.
Отже, греки зацікавлені в озброєнні, але виключно з огляду на власну безпеку щодо Туреччини — країни, яка, до речі, є їхнім союзником по НАТО. Плюс, є ще питання Кіпру, який також не входить у НАТО через часткову окупацію острова турецькими військами.
Що стосується Болгарії, вона зараз активно розвиває свою оборонну промисловість і непогано на цьому заробляє. Але існують і політичні ризики: в Болгарії є потужні проросійські політичні сили. І якщо Європа не буде диверсифікувати оборонні замовлення, розподіляючи їх між Німеччиною, Францією та іншими країнами, а почне концентрувати їх виключно в Болгарії, це може викликати додаткові проблеми.
Низка держав Центральної та Східної Європи, якщо так можна сказати, дійсно зацікавлені розміщувати оборонні замовлення в Болгарії. Бо в багатьох із них іще залишилися радянські калібри, техніка, озброєння, і Болгарія здатна частково це забезпечувати. Звісно, не всі потреби, але досить багато.
Проте ситуація ускладнюється тим, що в Болгарії зараз нестабільна політична ситуація. За короткий час там понад десять разів вібулися парламентські вибори. Уряд постійно змінюється, і є ризик приходу проросійських сил. Наприклад, навіть чинного президента Румена Радєва часто звинувачують у проросійських настроях. Якщо проросійська влада зміцниться, це може призвести до передачі секретної інформації Росії. Бо оборонне замовлення — це не просто службова документація, це цілком таємні відомості.
Подібні ризики є і в інших країнах, наприклад, в Угорщині, яка теж може «зливати» дані щодо оборонних замовлень. І тут питання не лише в можливостях Європи, а радше в політичній волі — хто з лідерів справді готовий сказати: «Ми маємо переозброїтись».
Візьмемо, наприклад, Польщу. Це єдина країна в Європі, що витрачає понад 4 % ВВП на оборону, що вважається еталоном. Вона реально переозброюється, але не лише коштом європейського ринку, а й через американські постачання.
Утім, навіть тут є нюанси. Наприклад, коли американці раптово припинили доступ України до деяких компонентів для F-16, переданих не безпосередньо ними, а Нідерландами, це викликало занепокоєння. Всі почали замислюватися: а що буде, якщо так само вчинять з іншими критично важливими постачаннями?
— Чи шукають європейці альтернативних шляхів, окрім сподівання на допомогу США?
— Польща ще до нинішніх подій активно закуповувала озброєння у Південній Кореї. А от Китай, як і Північна Корея чи Іран, навряд чи стануть майданчиком для розміщення оборонних замовлень європейських країн — це було б щонайменше дивно. Здоровий глузд підказує, що така ідея не матиме розвитку. Тобто все це можна реалізовувати всередині Європи.
Питання ж у політичній волі. Бо все це призведе до значних видатків, які обов’язково вдарять по соціальній сфері, по рівню життя. І відразу почнеться: «Навіщо нам витрачати, коли війни немає? Чому ми маємо платити за це?».
Окрім того, результати соціальних опитувань показують, що значна частина громадян країн ЄС не готова йти воювати чи навіть підтримувати активні воєнні дії. І, відповідно, вони не готові платити за все це.
Ще один момент — у багатьох європейських країнах армія здебільшого добровільна. Хто хоче, той і служить. Але зараз цей тренд потроху змінюється: наприклад, Латвія вже повернула призов, Хорватія також планує відновити цю систему.
В Італії, наприклад, призов забули ще в часи крайнього покоління, яке служило на кордонах із колишньою Югославією. Це люди, народжені в 1950-х роках. Для них війна десь далеко, тож це питання для них не надто актуальне.
Ще одна важлива річ — виробництво у ЄС. Боєприпаси — це не надскладне виробництво, і в Європі, очевидно, з цим проблем немає, хоча бувають нюанси з доступом до певних речовин.
Важливішим є питання високотехнологічного виробництва: літаки, програмне забезпечення, розробки у сфері штучного інтелекту тощо. І зазвичай це спільні проєкти між країнами, де об’єднуються ресурси та знання.
У Європі, наприклад, Велика Британія, Італія, Німеччина, Франція мають спільні підприємства в оборонній галузі, що дозволяє їм об’єднувати ресурси й технології. І тут дуже важливий нюанс: політична воля має бути узгоджена не лише в Берліні чи Лондоні, а між усіма ключовими гравцями. Інакше кожна країна буде змушена будувати власний оборонно-промисловий комплекс, що призведе до дублювання зусиль і витрат.
З іншого боку, хоч економіка Євросоюзу вдесятеро більша за російську, російська оборонка — це дуже монолітна система, яка фактично працює як «маховик» війни, хоч і не на повну потужність. Проте результати ми бачимо: її ефективність виявляється в здатності швидко й масштабно виробляти озброєння. В Європі ж бракує такого ефекту синергії.
Якщо подивитися на сукупність європейських економік і номінальних ВВП, здається, що потенціал величезний. Але є великі відмінності між країнами. Наприклад, Польща активно переозброюється, закуповує сучасні системи, розвиває власні проєкти. Водночас є держави з невеликим оборонним потенціалом — умовна Албанія чи інші країни, де оборонний попит є мінімальним.
Тож оборонна промисловість в Європі формується переважно тими країнами, які створюють реальний попит — це Польща, країни Балтії, Норвегія (хоча вона не член ЄС, але входить у НАТО), а також Фінляндія. Франція і Німеччина працюють переважно на експорт і функціонують автономно в цій сфері.
— Як оцінюєте заяву Макрона щодо готовності обговорювати розміщення французької ядерної зброї в інших країнах Європи?
— Якщо Франція почне ділитися власною ядерною зброєю з іншими країнами чи надавати їм повний контроль, це може викликати серйозні суперечки із США, адже у Штатів подібна політика з іншими союзниками, і вони наполягатимуть на своїй ексклюзивності.
З іншого боку, не всі країни ЄС зацікавлені, щоб Франція посилила своє лідерство в питаннях безпеки та оборони. Ще з часів Європейського об’єднання вугілля і сталі Франція просувала ідею спільної європейської армії, готуючись до сценарію, коли НАТО, а разом із ним і США, можуть дистанціюватися від європейських питань безпеки. Ідея створення Збройних сил ЄС — це стратегічна ініціатива Парижа, яка триває вже десятиліттями.
Однак ця концепція не викликає ентузіазму в деяких держав-членів. Німеччина, наприклад, обережно ставиться до потенційного домінування Франції у сфері безпеки. Інші, менші держави також можуть мати історичні або політичні причини не підтримувати таку ініціативу. Вони побоюються, що замість реального багатостороннього командування просто відбудеться заміна американського впливу на французький, без суттєвих змін у балансі сил.
Проблема спільної оборонної політики ЄС полягає не лише у відсутності технічних механізмів чи ресурсів, а у розриві між гучними політичними заявами та реальними діями. Наприклад, часто заяви Макрона про посилення європейської безпеки сприймаються як особисті ініціативи, а не стратегія, що підкріплена широким консенсусом країн-членів.
На цьому тлі виникає когнітивний дисонанс: Франція говорить про оборонну автономію Європи, але водночас виводить війська з Африки — регіону, який десятиліттями вважався ключовою зоною французького впливу. Тим часом такі держави, як Туреччина, активно розширюють свою військову і політичну присутність в Африці — в Лівії, Джибуті, Сомалі, Ефіопії, зокрема через інструкторів, бази, політичну співпрацю.
Навіть за умови формальної інтеграції в НАТО багато держав ЄС досі не відповідають стандартам Альянсу. І не лише у технічному, а й у концептуальному сенсі. Різні калібри, різні типи озброєнь, відсутність єдиної системи логістики — усе це ставить під сумнів оперативну сумісність. Найвразливіше місце — це логістика. У разі гіпотетичного нападу Росії на Балтію чи прориву через Сувальський коридор виникне питання не лише часу реагування, а й здатності фізично перемістити війська і техніку.
Якщо вантажі військової техніки десь застрягнуть між залізничною станцією в Німеччині та прикордонним переходом, а політичне рішення затримається через право вето Угорщини чи іншої країни, яка вирішить, що «це нас не стосується», тоді й виникає ключове питання: чи дійсно існує єдина європейська оборона? І чи не пора перейти від декларацій до реальної політичної волі?
— Припустімо, Росія скоро нападає на країни Балтії. Чи подіє п’ята стаття НАТО?
— Я маю сумнів, чи вона подіє. Маю сумнів, тому що навіть не збивалися російські засоби повітряного нападу — на території Польщі, на території Румунії. Чому не подіяла? Тут ще треба виходити з етнічного фактора.
На відміну від Литви, Латвія й Естонія мають значну кількість російської меншини. Є міста Нарва і Даугавпілс відповідно в Естонії та Латвії, більшість населення яких складають росіяни. Може вийти як у Чехословаччині: буде оголошена мобілізація.
Але Чехословаччина, як я завжди кажу, мала б називатися Чехо-Німеччиною за етнічним складом населення. Я маю на увазі першу Чехословацьку республіку — до встановлення комуністичного режиму. Етнічні німці просто не прийшли в аналоги нинішніх ТЦК — і все. І НАТО просто подивиться і зробить висновок: «Так вони самі здаються». І російська пропаганда може так спрацювати: навіщо нам їх обороняти?
Тоді всі сподівання будуть тільки на Польщу. Тому що ми розуміємо: Сувалки, Польща — наступні. Фінляндія, як культурно й економічно близький партнер до Естонії. Можливо, Норвегія та Швеція. Але це тільки ознаменує розкол НАТО. Боюся, що п’ята стаття реально може не подіяти, тому що НАТО перетворюється на такий собі «союз занепокоєння».