Він же забезпечує контроль 10 олігархічних кланів над 80% вітчизняної економіки. Проблема монополізму в Україні має конкретні прізвища: Фірташ (100% контролю у виробництві добрив), Ахметов (100% в експорті електроенергії, 70% у металургії чи 60% у видобутку енергетичного вугілля). У руках двох олігархічних родин 70% авіаперевезень у країні. Саме така економіка є дуже зручною з погляду ручного управління.
Як уже було сказано, стратегічна мета необхідних перетворень – змінити структуру економіки. І це правильно, але означає позбавити доходів тих, хто її сформував. А доходи основних олігархічних груп зараз дуже швидко зростають, попри проблеми в українській економіці. Наприклад, статки Дмитра Фірташа торік збільшилися на 560%.
Тому ключове питання порядку денного сьогодні – зміна політичного режиму. Я кажу про це не як політик, а як громадянин, оскільки добре пам’ятаю, що перший бюджет Микола Азаров написав у 1994 році. За його особистим зізнанням, він був прямим або опосередкованим автором 18 українських бюджетів (!). Третину терміну незалежності України нею керує Янукович: двічі як прем’єр-міністр і вже майже три роки як президент із суперповноваженнями і тотальним контролем над адміністративною, економічною та судовою вертикаллю, навіть інформаційною політикою. Що йому заважало змінювати структуру економіки? Коли він брав кермо країни у 2010 році, частка сировинних галузей в експорті становила 67%, а 2012-го зросла до 70%. Як наслідок – залежність від зовнішньої кон’юнктури, вразливість до викликів.
Для мене питання суверенітету й питання валютної та боргової безпеки пов’язані в єдину систему. Україна у 2013 році має повернути $9 млрд зовнішньої і 45 млрд грн внутрішньої заборгованості. Яке джерело? Зростання економіки або рефінансування боргів новими боргами. Перше фактично відсутнє і може бути отримане лише за рахунок творчого підходу Держстату. Отже, беремо позики для того, щоб їх повертати.
Є такий базовий показник, який визначає і валютну, і боргову безпеку, стабільність фінансів країни. Це дефіцит держбюджету. У 2013-му він запланований на рівні близько 50 млрд грн, тоді як у 2012-му – на рівні
8 млрд грн, а реально рік було закінчено з дефіцитом 40 млрд грн. Я вважаю, що реальний дефіцит держбюджету-2013 становитиме не менше ніж 100 млрд грн. Туди потрібно додати дотації НАК «Нафтогаз України», дотації Пенсійному фонду, ОВДП на формування статутного фонду Ощадбанку, Аграрного фонду, державні гарантії тощо. А відтак постає питання: за рахунок чого балансувати? Відповідь: за рахунок запозичень.
А до кого йдемо по кошти? Адже це питання і валютної, і боргової безпеки. До МВФ та Світового банку? Там дешево і можуть дати довгі гроші. Але разом із тим ми отримуємо широкий перелік обґрунтованих економічних вимог, зокрема збільшення тарифів, включаючи реструктуризацію Нафтогазу і проведення приватизації. Усі вони об’єктивні. Але з їхнього боку є і політична вимога. Пригадую, як улітку 2012 року устами заступника Держсекретаря США було сказано, що для поновлення співпраці між урядом України та міжнародними фінансовими інституціями потрібно вирішити питання політичних переслідувань і стану української демократії. Це означає, що нинішня влада або буде змушена вирішити ці питання, або не отримає грошей і звертатиметься до інших джерел фінансування. Але вони коротші, дорожчі й мають відповідне політичне підґрунтя.
Йдеться про РФ і Китай. У результаті наша країна ризикує стати сировинним придатком сировинного придатка. А це питання економічного суверенітету, адже нам однозначно висунуть вступ до Митного союзу в обмін на одержання кредитних коштів від контрольованих Росією фінансових структур. А яскравою ілюстрацією того, що за ним іде, є досвід Казахстану, де закриваються виробництва і згортається інвестиційна діяльність. Яка може бути ефективність у РФ, якщо вона, володіючи 30% світових мінеральних ресурсів, має 2% світового населення і 2% світового ВВП. Де її ефективність, де її модернізація?
Ми не маємо права плутати причину і наслідок. Структурні проблеми в економіці, монополізм, корупція – усе це наслідок того, що країною насправді правлять одні й ті самі клани впродовж усієї її незалежності. Не сума державного боргу створює загрозу, а поведінка керівників держави, які накопичили, неефективно витратили і тепер не знають, як дати раду проблемі. Не соромно позичати, адже для цього і є фінансові ринки та організації. Але це потрібно робити під низькі відсотки і надовго, а головне – ефективно використовувати ці гроші.
Україна за час президентства Януковича фактично подвоїла суму державного і гарантованого державного боргу. Але чи відчули ми хоча б одну структурну реформу, яка привела б до необхідних для країни змін? Жодної. І не побачимо їх, оскільки ті ресурси, які акумулюються в державному бюджеті, спрямовуються не на вирішення структурних проблем. Через державні закупівлі щороку проходить 400–500 млрд грн. Це більше, ніж сума держбюджету. А корупційна складова в їхній системі становить майже 50%. Євро-2012 стало найбільшою корупційною оборудкою за часи незалежності.
Щодо девальвації в мене немає навіть стриманого оптимізму. Вона буде. Єдине питання – наскільки глибокою і наскільки відчутною для українських громадян. Якщо нам вдасться отримати кредит МВФ, то девальвація буде відносно керованою, а якщо ні, то до кінця року ми можемо отримати і 12 грн за долар.
Як планує реагувати наша політсила? Минулого тижня я вніс законопроект, який, власне, так і називається «Про забезпечення боргової безпеки». Він передбачає необхідність повернення Верховній Раді функцій парламентського контролю і вимагає від уряду в разі наближення до порогових показників бюджетного дефіциту або граничного розміру державного боргу звітувати ВР у щоквартальному режимі, забороняє без її рішення перевищувати граничні показники. Я готовий до обговорення й урахування пропозицій.
Але, на моє переконання, роль цього парламенту навіть не в тому, що ми можемо зробити, а в тому, чому ми маємо завадити: втраті суверенітету всіма можливими заходами (комунікуючи із суспільством, виходячи на протести, влаштовуючи протистояння в середині ВР тощо). Потрібно забезпечити євроінтеграційний напрям розвитку України як єдино можливий і єдино перспективний для країни. Тому що нам годі чекати іншого, адекватнішого за своїм складом плану реформ, аніж той, який виписаний в Угоді про асоціацію та всеохопну зону вільної торгівлі з ЄС.