Як давно ви займаєтесь опікою над дітьми, позбавленими піклування? Із чого для вас усе почалося?
— За парканом храму, де я починав служити, був дитячий будинок. Це таке сусідство, якого не можна оминути: ми постійно туди ходили, організовували якісь поїздки, спілкувалися, допомагали. Двоє перших дітей, яких ми з дружиною взяли під опіку у свою родину, були саме з цього дитячого будинку. Хлопчики 10 та 13 років. Один із них нині мешкає на одній із нами вулиці й нещодавно подарував нам уже третю онуку. А тоді хлопці були майже підлітками, тобто у своєму найскладнішому віці, проте ми вирішили їх узяти, бо вже були знайомими три роки й налагодили певні стосунки. Принаймні так нам здавалося… Чесно кажучи, наш перший досвід виявився дуже складним і я не схильний розповідати про таке батьківство тільки позитивно. Але життя різне, і якщо вже вирішили, треба бути готовим до всякого… Навіть матеріально. Потрібно, наприклад, розуміти, що з появою дітей ви обов’язково зазнаватимете збитків у сімейному бюджеті, бо вони псуватимуть різні речі, адже не звикли щось берегти чи цінувати. Молодим прийомним батькам я завжди кажу, що слід установити собі певну межу, і якщо втрата майна щомісяця не перетинає цієї межі, то не нервувати — бо все гаразд, усе йде за планом!
Про наших перших дітей залишилося багато різних спогадів. Ми тоді жили у двокімнатній квартирі й мали двох рідних дітей. Один із хлопців у дитячому будинку набув шкідливої звички — він крав. Навіть перш ніж перейти жити в нашу родину, зробив три крадіжки. Звісно, ми мали певну пересторогу: у дитячому будинку навіть жартували, що він не міг дійти до школи, щоб чогось не вкрасти. Але вдома перестав це робити… А другий хлопець — веселий, із розумним і проникливим поглядом. Здавалося, що в дитячий будинок він потрапив випадково. Волею злої долі. Ну не з дитбудинку був хлопчик! Коли я привіз Івана додому, то спершу все було добре. Напруга почала наростати, коли я побачив, що він нічого не збирається робити: ні вчитися, ні допомагати по дому. Він лише їв і дивився телевізор. Коли я спробував сказати, що це не дитячий будинок, у нас немає прибиральниць і кухарів, він відповів: «Як? Хіба я повинен щось робити? Тю! А я думав, що ви мене забрали, щоб любити і щоб я нічого не робив!». Здавалося б, це був початок кінця. Поговорити відверто не вдавалося — він виявився дуже закритим. Крадіжки, винесення з дому всього, що можна винести і продати, спроба організувати у школі дідівщину, постійні скарги батьків однокласників — далеко не вичерпний перелік того, із чим ми зіткнулися. До того ж у його лексиконі не було слів для вибачення.
Читайте також: Дива й не тільки
Пікантності ситуації додав біологічний батько Івана. За два тижні після того, як ми забрали хлопця з дитячого будинку, його тата випустили з місць позбавлення волі й він почав підбивати хлопця втекти й виїхати разом із ним кудись углиб Росії до бабусі. Іван почав часто від нас утікати. У його пошуках брали участь багато людей: мої друзі, батьки інших прийомних дітей. Усі розуміли, що більше зло у прийомній сім’ї, ніж дитина-втікачка, важко уявити. Після того, як Івана знаходили, мені треба було добу відлежуватися. Ноги просто відмовлялися ходити. Весь удар тоді взяла на себе Оля, моя дружина. Там, де я не витримую, вона витримує завжди.
У моєму серці розрослося глибоке негативне почуття до Івана — почуття неприйняття, що межувало навіть не знаю з чим. Я розумів, що не люблю його й уже ніколи не зможу полюбити. Після чергової втечі він повернувся в дитячий будинок, із якого ми його колись забрали. Мені зателефонувала директорка й повідомила, що він прийшов у свою групу й більше не хоче до нас повертатися. Я полегшено зітхнув, схопив його особову справу й поїхав до чиновника, у підпорядкуванні якого перебував дитячий будинок. Я не зайшов, а влетів до кабінету начальника і жбурнув папери зі словами: «Ось! Забирайте ваше чадо. Здаю цілим і неушкодженим!». Але він сказав мені таке, після чого я таки забрав Івана з дитячого будинку: «Ви розумієте, що поки він у вашій родині — за нього точиться жорстка, важка боротьба. Але коли він опиниться в мене у дитячому будинку, ця боротьба припиниться й Іван покотиться вниз. Назавжди. Ви це розумієте?». Коли я привіз його додому, він забився в кут своєї кімнати й довго, години три, плакав. А наступного ранку вже був інакшим.
Поступово наші стосунки почали налагоджуватися. Іван закінчив дев’ять класів і пішов навчатися в коледж, а потім одружився. Тієї миті, коли я думав, що відпускаю його остаточно й безповоротно, ми насправді зблизилися. Минуло багато років, зараз ми з Іваном часто бачимося. Я люблю його дітей, особливо молодшого — він такий самий неслухняний карапуз. А з Іваном… із ним у нас особливі стосунки. Не знаю, як це назвати — може, повага, може, дружба. Я багато думав, чому тоді чиновник так незвично повівся зі мною, чому не дозволив повернути хлопця в дитячий будинок. А він потім зізнався, що в нього самого один син, якого вони з дружиною всиновили…
Але ж на цьому ваш опікунський досвід не завершився. Як ви наважилися брати ще дітей?
— Згодом ми переїхали у великий будинок, який нам надала єпархія. Там колись був монастир, який перебрався подалі від людей — у ліс. Спочатку там навіть залишався домовий храм, який згодом, коли дітей стало більше, переобладнали під дитячі кімнати. Тому в нас хтось один завжди жив у колишньому вівтарі, а інші діти — у колишньому храмі. Власне, ми жодного разу не робили цього якось свідомо — не планувати й не їхали вибирати собі дитину, як на базар, ні. Усі наші діти з’являлися за певних життєвих обставинах. Наприклад, подзвонили нам із області й кажуть, що є двоє братів і сестра, яких не вдається нікуди прилаштувати, бо їх не можна розлучати. А вони, як «троянди в будяках» — це цитата… Узяли, звісно. Ще одна дитина з сусіднього села нашого району — як не взяти? Одна дівчинка була з категорії «відмовних» — ромський підліток, із якою прийомній родині не вдалося впоратись. А повертати таких дітей до державного закладу небажано. У свої 13 років вона тільки трохи читала, не вміла рахувати, спілкувалася лише із застосуванням сили навіть із хлопцями. Такою була її стратегія, яка допомогла їй вижити в державних закладах. Найстаршого з дітей, 15-річного хлопця, довелося взяти, бо він попросив знайти йому родину, а я не зміг. Тому він став нашим. Ми пройшли через три статуси — брали дітей під опіку, були прийомною родиною й організували дитячий будинок сімейного типу. Загалом у нас в родині у різних статусах було 11 дітей, як ми кажемо — «народжених із серця». І троє «народжених із животика». Але вони всі рідні. Зараз у нашій родині залишилося троє кровних і одна прийомна дитина. Інші вже виросли й розлетілися.
А як склалися долі ваших уже дорослих дітей?
— По-різному. Про одного я вже казав — він живе поруч, у нього гарна родина. Нещодавно ми хрестили його молодшу доньку. Один хлопець живе у Дніпрі, там ми йому свого часу відсудили квартиру. Він воював в АТО й коли повернувся, то дещо замкнувся в собі. Але раз на рік приїжджає до нас у гості. Ромська дівчинка знайшла собі чоловіка — військового, який забрав її на свою батьківщину на Волинь, народила двох діточок. Зараз живе в селі, а коли дзвонить, то щебече українською. Хтось із нами часто спілкується, а хтось намагається знайти свій шлях у житті самостійно, іноді навіть демонстративно самостійно. А ми ж хвилюємося, як усі батьки… Іще в одного нашого сина дуже важка доля — поволі котився й дійшов навіть до СІЗО. І тільки коли пройшов через це випробування, то змінився: зараз працює, намагається налагодити родинні стосунки, за субвенцією від держави отримав квартиру.
Читайте також: Медреформа-2021: гра на виживання
Ми ж розуміємо, що проблеми виховання є не тільки з прийомними дітьми: вони, як і кровні, іноді починають шукати винних у тому, що їх змушували (чи, навпаки, не наполягали) навчатися, дозволили рано піти на свій хліб або, навпаки, довго тримали біля себе. Але головне те, що коли вони ростуть у родині, у них залишається місце, куди можуть повернутися й кому привезти показати онуків. І хоча з погляду держави для цих дітей ми вже ніхто, проте для них самих залишаємося батьками. Під нашою ялинкою завжди чекають подарунки для всіх дітей, їхніх дружин і чоловіків, а також їхніх дітей — наших онуків. А також — і мені дуже сумно про це згадувати — із того дитячого будинку, з тієї групи, з якої ми взяли двох своїх перших синів, майже ні в кого життя не склалося щасливо. Вони часто дзвонять мені, бо ще коли були малими й ми возили їх на різноманітні екскурсії, я змусив вивчити напам’ять мій номер телефону на випадок, якщо хтось загубиться. Хтось покінчив життя самогубством, хтось уже по кілька разів сидів у тюрмі, хтось уживає наркотики, хтось не має ні родини, ані друзів. Нещодавно зателефонував хлопець, якому зараз уже 33 роки, й каже: «А я ж вас так просив узяти мене в сім’ю. Може, у мене зараз було би зовсім інше життя». Я згадав ту історію: тоді я не міг би його взяти за законом, бо в нас не було потрібного мінімуму різниці у віці між мною та ним. Усе це дуже сумно, бо кожній людині потрібні ті, хто любить незалежно ні від чого.
Тобто навіть у разі вилучення дітей із державних закладів їхній досвід накладає слід на подальше життя. Чому так відбувається?
— Не просто накладає слід, а стає псевдоцінностями. Це так травматично, що не може минути без наслідки. Навіть якщо дитина після вилучення з родини встигає тільки кілька місяців пожити у притулку, а потім потрапляє під опіку, все одно — це найважчий період у її житті. Не кажучи вже про роки в дитячих будинках та інтернатах. Бо це втрата зв’язку з рідними людьми: зазвичай дітей вилучають, коли родина вже не здатна виконувати свої функції й дитина страждає. І дитина одразу потрапляє в державний заклад, де має шукати своє місце, вчитися боротися за себе, ставати іншою людиною. Думаю, звички дітей, які ростуть не в родині, дуже відрізняються на тлі дітей домашніх. Покажу на простому прикладі: традиційно всі підлітки багато їдять — бо організм росте, вони мусять звідкись брати якомога більше енергії. Але коли дитина багато років жила в державному закладі, є певні продукти, які вона вважає своєрідною «валютою». І це залишається ще дуже довго. Наприклад, у тому дитбудинку, яким ми опікувалися, твердою валютою було згущене молоко. Пам’ятаю, якось я потрапив до лікарні, розташованій за 30 кілометрів від дитбудинку, із запаленням легень. І хлопець із дівчинкою втекли, щоб мене провідати. Де вони знайшли гроші, я не знаю, але мені принесли якесь страшне тістечко і, звісно, баночку згущівки. Тому коли в нас з’явилися діти під опікою, ми щотижня їздили на закупи й обов’язково брали згущене молоко у трилітрових банках. І так не тільки зі смаковими звичками, а з усім — від побутових навичок до алгоритмів спілкування й уміння жити в суспільстві, любити, налагоджувати стосунки.
Чому, на ваш погляд, процес деінституціоналізації інтернатних закладів в Україні відбувається так складно? Чи вірите, що це взагалі буде доведено до якогось логічного результату? Досвідом яких країн ми могли би скористатися?
— Думаю, що більшість інституцій — дуже зручний механізм для відмивання грошей. Наприклад, іще до війни один із дніпровських дитячих будинків щороку й на ціле літо їздив на море, у власний кримський дитячий табір. На харчування було закладено суму, тоді еквівалентну $5 на день, а насправді діти на курорті не бачили навіть фруктів: їли лише макарони! Є певне лобі, зацікавлене зберегти всі ці зручні корупційні схеми разом із закладами, де таке можна провертати. До того ж самі інституційні заклади спроможні організовувати спротив реформам. Пригадую, наприклад, як під час моніторингу в одному з інтернатів виявили багато дітей з одного села із певними діагнозами, профільними для цього закладу. Тобто виходило, що по всій країні показник певного захворювання має одну картину, а в одному селі — у десятки разів вищу? Коли їх хотіли реформувати, вони, звісно, вийшли мітингувати й перекривати дорогу: мовляв, у дітей відбирають затишне місце.
Читайте також: Схема економії чи системна помилка
Мені здається, що в українських політиків першого ешелону немає переконання, що інституціональні інтернатні заклади — це місця несвободи й абсолютне зло. А щоб успішно реформувати систему, треба добре підготувати всі ланки. Наприклад, повністю перевпорядкувати всі заклади одному міністерству, якому надати карт-бланш на деінституалізацію. Бо зараз усі заклади розкидано між міністерствами соціальної політики, освіти чи охорони здоров’я й кожне з них бачить власний шлях. У більшості східноєвропейських країн, як мені відомо, цей процес відбувався згори донизу під керівництвом конкретного незалежного органу, інколи навіть недержавного. Це правильний шлях, бо політичну волю зсередини виявити складно, зокрема з названих причин. Зараз я бачу певну імітацію — інституції, які, по суті, залишаються місцями несвободи, просто змінюють назви та статуси, але діти так і залишаються заручниками старої системи. Відбуваються довгі й малопродуктивні з’ясування стосунків із балансоутримувачами закладів — містами, районами й областями. Без єдиного деінституалізаційного кулака зробити реформу просто неможливо.
Водночас наше суспільство не готове до таких змін. Але певні реформи треба здійснювати обов’язково, незалежно від того, що про це думає суспільство. Бо, наприклад, маємо інтернат, що фактично є підприємством, яке утворює бюджет населеного пункту. Там працює більшість мешканців, звідти надходять податки тощо. Закриваючи державні інституції з утримання дітей, ви обираєте між поганим і дуже поганим. Звісно, безробіття в такому населеному пункті — це погано, але жертвувати дітьми через перебування в умовах, які зруйнують їхнє подальше життя, — це дуже погано. Реформа деінституціоналізації — це погана реформа з погляду телевізійної картинки.
Зараз почався період зимових свят, які меценати й небайдужі люди намагаються використати для того, щоб привезти в державні дитбудинки подарунки й солодощі. А якої допомоги насправді потребують такі діти?
— Це, звісно, натягнуте порівняння, але уявіть, що дітей зібрали в якийсь табір для невільників, яких, на жаль, у нашій історії було чимало. Проте в нас є механізми й ресурси, як зробити їх щасливими, забравши зі стін табору. А ми замість цього возимо їм на свята мандарини й печиво. Така допомога шкодить цим дітям. Це їх розбещує та змушує вважати, що турбота, любов і цінності життя полягають у мандаринах і цукерках. Бо іншого їм ніхто й не пропонує. Під час таких численних актів меценатства ніхто не дарує дітям любові, турботи, щирого сприйняття, натомість насаджує їм роль нахлібника, якому всі винні. Діти, отруєні таким ставленням до навколишнього світу, потім поширюють це зло все своє життя. Бо це ми багато років виховували людину-споживача без жодної відповідальності. То чому ж потім ображаємося?
Читайте також: Рутинне геройство
Якщо ти справді хочеш допомогти дитині, є багато різних механізмів. Можна допомогти зберегти родину, яка опинилась у складних умовах і запобігати потраплянню дітей у державні заклади. Така родина є в кожному під’їзді — спитай, чим можна їй допомогти? Можна допомоги дитині, яка втратила батьків, знайти прийомну родину. Не можеш узяти на себе таку відповідальність — розкажи про неї рідним, знайомим, колегам. У мене, наприклад, буває саме так: за всі ці роки я не тільки брав дітей до власної родини, а також умотивовував до такого рішення багатьох знайомих і друзів. Інколи люди готові взяти дитину, але їм потрібен певний знак, поштовх, хтось, хто розповість про конкретну дитину. І цією людиною можеш стати ти! І тоді ти не просто подаруєш кілограм мандаринок, а зміниш долю не тільки цієї дитини, а також її дітей та онуків. Ти можеш оплатити дитині з інтернату корисні курси, щоб вона кудись їздила, чогось навчалась і бачила інше життя, займалася чимось корисним і цікавим. Я вважаю, що в дитячий будинок мають право ходити й дарувати подарунки тільки ті, хто ходив туди весь рік, займався з дітьми та спілкувався, а отже, знає про їхні радощі й біди. Дарувати й вітати в дитячому будинку можна лише тих, із ким налагодилися стосунки, тих, хто для тебе важлива, цінна та значуща особистість. Бо інакше ти зі «Святого Миколая», яким себе бачиш, перетворюєшся на «Вельзевула», яким стаєш під час чергового дарування цукерок.
—————————————————–
Андрій Пінчук народився 1977 року в Києві, має духовну освіту, також закінчив Дніпропетровський національний університет (за фахом історик) і Президентську академію державного управління. Настоятель парафії святого архістратига Михаїла у селі Волоське, депутат Новоолександрівської сільської ради Дніпропетровської області.