Андрій Левус: «Успішна постреволюційна Україна – це крах російського проекту»

У. Т.: В якому стані залишилась СБУ після Євромайдану? Ваше перше враження від неї?

– Після тих кривавих подій на мене вийшла частина керівників служби, зокрема Ярослав Черних, заступник Якименка, який на відміну від решти її посадовців не втік і вживав певних заходів для мирного врегулювання конфлікту навіть під час подій на Інститутській. Виходили його офіцери, обговорювали певні гарантії відведення сторін. Ми надалі вели переговори, бачачи, що після снайперів ситуація вже не зовсім контрольована. Він нам, влас­­не, сказав, що снайпери чужі. Перше відчуття, коли потрапив до приміщення СБУ, – це рейхстаг після взяття. Валялись папірці, зброя в коридорах, ха­отично бігали якісь пере­­лякані люди, на подвір’ї працювала пічка для знищення документів. Усе довкола, наче снігом, було всіяне попелом та уламками системних блоків баз даних.

Друге враження – це коли я вже був призначений на посаду 27 лютого. До кабінету відразу почало приходити дуже багато офіцерів, були різні розмови. Відчув, особливо з початком кримських подій, що поміж середньої ланки офіцерського скла­­ду, людей молодшого покоління, чима­­ло нормальних хлопців, які щиро вболівають за Україну. Вони навчені, дисципліновані, професій­­ні й справді патріотичні. І тепер на тлі подій у зоні АТО це тільки підтвердилося. СБУ фактично найбільше затримала російських диверсантів та бойовиків.

А третє враження – бюрократія. Раніше думав, ніби в СБУ можна приймати швидкі рішення й давати раду проблемам. Однак зрозумів: сама її система побудована так, щоб ніякої спецслужби в Україні не було у принципі. За ці 20 років максимум робили для того, щоб у бюрократії топилися всі здорові ініціативи. Проблиски реформи були хіба що за президентства Ющенка.

У. Т.: Після здобуття незалежності радянські органи безпеки в Україні просто змінили вивіски, але методи, апарат і міфологія були збережені. Наскільки пост­­майданна СБУ була трансформована з КГБ?

– Був певний природний процес. Вихованці КГБ, особли­­во старші офіцери, тоді вже не відігравали помітної ролі. Вони відійшли. Система – це люди, і людина формує навколо себе середовище. Тобто таких прямих речей я не помітив. Єдине, що було, – це дуже закостеніла струк­­тура, вибудувана для обслуговування інтересів влади й заробляння грошей. А ще існувала бюрократія, котра є певною річчю в собі, – найбільший рудимент Радянського Союзу. Потім зрозумів: вона була не тільки фільтром. Така система пожирала все здорове, молоде й патріотичне, аби не було розвитку СБУ. Мова насамперед про кадрове оновлення. Критерії прийому на роботу до спецслужби були прописані так, щоб молода, освічена, патріотична людина жодним чином не могла там опинитись, а тим паче обійняти керівну посаду. Ота середня лан­­ка офіцерів, що є справді патріотами, – це просто вихідці із Західної чи Центральної України, проукраїнські за народженням. Володіючи інформацією про те, що відбувається з державою та Януковичем, вони емоційно були на боці революції.

Читайте також: Вантаж 200: не ідентифіковано

Отже, найбільший рудимент в СБУ – це бюрократія. І вона зроблена так хитро, що все ховається за купою довідок, які ти заповнюєш, за безліччю співбесід, якихось установчих розмов, перевірок, спецперевірок, погоджень навіть банального розпорядження. Все для того, щоб система на кожному етапі могла натиснути кнопку «стоп».

У. Т.: Наскільки сильним був російський вплив у СБУ?

– Сам «ґражданін Якімєнка» належав до прямих агентів російських спецслужб, так само й лю­­ди, які його оточували. Фактич­­но за часів Януковича керівництво СБУ було на 90% обставлене прямими російськими резидентами. Понад те, на постійній основі там працювали офіцери ФСБ, маючи свої кабінети в ключових департаментах, окре­­мі входи у приміщення. Під час Майдану на одній із баз СБУ були розміщені кадри ФСБ та російського спецназу «Вымпел». Були й представники просто в центральному апараті. Тобто СБУ прямо переформатовували на відділ спецслужби РФ. Єдині функції, які ще покладалися на українську структуру, окрім пред­­ставляти ФСБ, – це захист Януковича та його політичного кла­­су й нищення опозиції. Їх визначала безпосередньо Банкова. А ще було забезпечення фінансового потоку для «Сім’ї»: корупція, митниця, контрабанда та все інше, чим займалася СБУ.
А от захист державності, боротьба з тероризмом, контррозвідка – все це було знищене. Будь-які важливі напрями в спецслужбі свідомо руйнували. Коли ми зіштовхнулися з питанням Криму, то посипалося багато докорів на адресу «хунти», людей які прийшли: Турчинова, Парубія, Наливайченка, Авакова. Мов­­­­ляв, чому ж ви нічого не зробили? Банально, але просто не було ким робити. Кримське управління фактично на 90% теж було насичене російськими агентами. Навіть із подвійним громадянством.

У. Т.: Як відбувалася чистка служби, чи багато порушено справ?

– Вона почалася відразу. Однією з моїх функцій у Само­обороні Майдану була так звана внутрішня безпека. Ми знали, хто працює по Майдану, їхні прізвища. Багато кого з них, про це вже можна казати, Самооборона затримала. Ми не піарили цього, адже мова про специфічну роботу, а до того ж від них як від подвійних агентів потім дізнавалися певну інформацію. Відбувалася своєрідна гра. Я вже приблизно знав основних персонажів, яких треба було затримати, списки були складені наперед. Але головні втекли. Це власне Якименко, Бік, керівник контррозвідки, ряд його заступників, найближчих помічників, тих, що організовували всі антимайданівські дії, а також частина офіцерів «Альфи». Зараз Біка заарештовано, він № 3 в нашому чорному списку.

Читайте також: Остання тисяча ярдів

А ще було 13 осіб із переліку, які залишалися на місцях. Це переважно офіцери з управління главку «К» (боротьба з корупцією), що були пов’язані з фінансуванням антимайдану, тітушками, провокаціями, знищенням бізнесу людей, які забезпечували коштами Майдан, роботою із суддями, коли масово почались арешти після законів 16 січня тощо. Таких було виведено на розпорядження, проти них розпочали перевірки, кримінальні провадження і п’ятьох відразу заарештували. Ну а далі поступово відбувалось очищен­­ня. І воно ще аж ніяк не закінчене.

У. Т.: Як їх покарали?

– Тривають процесуальні дії. Знову таки відразу оголосити якісь там прізвища й показати картинку для певного заспокоєння суспільства можна. Було б чимало лайків на Facebook. Але  граємо в шахи, а не в Чапаєва. Розмотуються клубочки куди більш заплутані. На Майдані ми інтуїтивно вираховували провокаторів і нейтралізовували в мі­ру можливості. Одначе, як я казав, знищено було базу даних, це інформація агентури, її пряма робота. Частково вивезено до Криму. Фактично це було перше, що робили під час відступу. Звідси й складнощі. Тож спочат­­ку ми взялися за людей, діяль­­ність яких було зафіксовано. Так, дехто з них на волі, й це часто нам ставлять на карб. Але я не можу розкривати всі задуми, бо служба далі розмотує, де і з ким вони поєднані, що роблять. Відстежуємо зв’язки, і це важливіше, ніж узяти й прозвітувати. Ми хочемо знищити систему.

У. Т.: Наскільки вдалося зламати ситуацію і переформатувати службу? Часто з’являються повідомлення, що когось із сепаратистів бачили в Києві, що вони спокійно почуваються й ніхто їх не заарештовує? Брак ресурсів чи халатність?

– Таких свідчень маю десятки. Іноді вони об’єктивні й треба визнати, що десь є недопрацювання. Але це людський матеріал, який має свої слабкості. До СБУ ж не присилають фахівців із Марса. Крім того, виставлені пріоритети. Зараз це зона АТО й антидиверсійна діяльність. Відповідно, щоб усе це діяло ефективніше й системніше, необхідні структурні зміни в СБУ. А ми працюємо в межах тодішніх закону й структури з невеличкими змінами. Бачачи низку прогалин, я підготував закон про управління спецопераціями, що розширював певні дії СБ, котрі зараз украй потрібні, подав через одного з депутатів іще до попереднього парламенту, але тоді «за» проголосувало 211 осіб. «А чому, – нам кажуть, – у вас такого немає?» Бо так виписана законодавча база, що зміни в структурі центрального апарату і складових повинні проходити через закон. Треба міняти весь закон, забрати все, що породжує в СБ корупцію. Часто вона і зрада становлять єдине ціле. Коли людина корумпована, її легко завербувати. Це ази розвідки й контррозвідки.

У. Т.: Що нині з «Альфою»? Її реформовано, бійців задіюють в АТО?

– Дуже складна була з нею ситуація. Не хочу нікого образити, але на відміну від багатьох спецпідрозділів це справді фахівці. Усі вони мають офіцерські звання, це вимога і принцип. Із декотрими ми спілкувалися навіть під час Майдану, вони після певних подій запрошували майданівців перевірити зброю, чи справді були здійснені постріли. За часів Януковича частина «Аль­­фи» фактично перетворилася на приватних VIP-охорон­ців. Саме їх було залучено на всі нехороші речі супроти Євромайдану. Там уже діяв принцип лояльності. Плюс російська аген­­тура, яка теж була в «Альфі». Але більшість хлопців – і я це бачив на власні очі – під час найпершої АТО, коли сталося захоплення луганського управління СБУ, все одно була вірна присязі.

Читайте також: Маринівка: стратегічна помилка з фатальними наслідками

Нині «Альфа» видозмінюється, реструктуризується, туди при­­ходять молоді люди, зокре­­ма і з Майдану, з офіцерськими званнями, і вона виконує необхідні функції. Думаю, знадобить­­ся зовсім небагато часу, щоб отри­­мати цілісний правильний підрозділ. Поранення командира «Альфи» Геннадія Кузнєцова, якраз у першому бою (під Сло­в’я­­н­­ськом. – Ред.) просто збило швидкість цього процесу. Як на мене, то в підрозділу добре майбутнє, не списуймо його.

У. Т.: Наскільки вдалося зачистити російську агентуру?

– У Києві вона, звичайно, є. Але якщо порівняти з лютим – травнем (пам’ятаємо всі ці провокації та спроби розхитати ситуацію: 9 травня, посольство РФ, намагання проголосити «КНР» біля Лаври та багато іншого), то можна сказати, що ми неабияк дали їм по хвосту. Вони, звісно, залишаються, не все чисто, але стали обережніші й розуміють: тут уже просто так не погуляєш, це однозначно. Працює активний антидиверсійний, контррозвідувальний захист. Слава Богу, в нас не було жодного великого теракту, жодної захопленої в Києві адміністративної будівлі. І це при тому, що Майдан іще стояв півліта й можна було підбурювати людей навіть правильними гаслами, що, до речі, й робили російські спецслужби. Зрозуміло, у прикордонних із зоною АТО областях є часті спроби дестабілізувати ситуацію, бачимо вибухи, тобто агентура там присутня, але є і постійні затримання.

У. Т.: Україна проводить або планує диверсійну роботу, аналогічну російській?

– Часто наші громадяни мають нагоду спостерігати її на ворожій території. Однак ми не видаватимемо прес-релізів і не лишатимемо візитку Яроша.

У. Т.: Маєте на увазі окуповану територію?

– Захоплені землі, Донбас – це саме собою. Там триває системна робота. Я кажу про інші терени, які теж у зоні наших геополітичних інтересів. Про території РФ.

У. Т.: Віднедавна активізувалися партизанські дії на Донбасі. Наскільки потужний цей рух? СБУ причетна до його створення?

– Партизани – народний рух, ми його здатні хіба що координувати. У класичному розумінні це організована група, що діє на окупованій території з підтримкою, агентурою тощо. В такому хрестоматійному сенсі партизанів немає. Існують групи спротиву. Є розвідувальні – люди, які, перебуваючи на захоплених ворогом теренах, надають інформацію. А є групи прямої дії – ті, хто робить усе, щоб зменшити чисельність окупантів. Ну й на прифронтових смугах, щойно звільнених, бувають антидиверсійні добровольчі загони, що займаються зачисткою від ворога. Звільнили територію, але треба її опрацювати, виявити зв’язки. Тобто є такі три напрями. Говорити про масовість і про те, що все там вдається координувати й контролювати, – перебільшення.

У. Т.: Чи можна виграти цю війну переговорами та перемир’ями?

– Це нереально. Усі війни закінчуються перемир’ями та якимись угодами, але питання в іншому. Треба знати, з ким розмовляєш. Вести діалог із Пушиліним, із цими клоунами, які нічого не вирішують у себе на території, означає підтримувати міф Москви, ніби це не російська окупація. Це саме вона, тож треба визнати РФ країною-агресором, звернутись до сторін – підписантів Будапештського меморандуму й сідати вже в цьому форматі розмовляти з Росією, а не з «ДНР»  чи «ЛНР». Повірте мені, щойно буде зроблено ці перші кроки (країна-агресор, Будапештський договір, скасування позаблокового статусу), тобто щойно ми виконаємо всю домашню роботу й паралельно серйозно зміцнимо армію, то, не виключено, хоч світ і опиниться на грані глобального конфлікту, але спрацює вся геополітична система стримувань і противаг. Бо якщо ми не виконуємо свого домашнього завдання, не воюємо, якщо не зняли цих рожевих окулярів пацифізму, то чому за нас мають воювати хлопці з Алабами чи з Великої Британії.

У. Т.: Останні події на Північному Кавказі якось пов’язані з Україною, принаймні емоційно?

– Звичайно, зараз ми бачимо геополітичне доміно, і Україна є в ньому першою кісточкою. Наше завдання, щоб ця хвиля не зупинилася на нас. Без чіткого формулювання українських інтересів на Сході ми не захистимо навіть Києва. Ось парадокс: коли ми говоритимемо, ніби мирно з ними про щось домовимося, це означає, що в нас точно що-не­будь заберуть. А якщо, навпа­­ки, заявлятимемо про свої претензії та геополітичні інтереси, реаль­­но допомагатимемо виз­­во­­ль­ному рухові пригноблених народів РФ, оберемо наступаль­­ну позицію, то встановимо вище переговорну планку, яку в ін­­тере­­­­сах України можна й опускати. О’кей, ми не відніматимемо Кубані, Воронеж, але ви не лізьте сюди. Коли доходимо аж до мізера, де немає вже ніякого варіанта, тоді в нас точно щось заберуть. Бо ми слаб­­ші й менші. У нас поки що слабша армія, в нас не настільки багато громадян, у нас не такі прозомбовані, слава Богу, люди, як росіяни, тому нам треба завжди вимагати більшого.

Читайте також: Неостанній герой

Україна та її державне керівництво повинні ці інтереси артикулювати, узяти їх за стратегію – і тоді в нас з’явиться тактика. А зараз ми обговорюємо всім Face­book і всіма телеканалами те, чи правильно стоять блокпости. І водночас утрачаємо важливі речі. Не говоримо, чим обернеться відмова від «Південного потоку», які нові відносини Росії з Китаєм. Хоча це нас має цікавити. У нас є природний тисячею років підтверджений геополітичний інте­­рес до Сходу. Ми його колонізували, принесли туди світло християнства й цивілізації. Це природний процес. Перебуваючи на кордоні Європи та Азії, ми повинні мислити відповідними категоріями. Тоді точно знатимемо, де має бути блокпост. А коли генерали думають, де його поставити, тоді в нас відіжмуть іще якусь область. Про це треба відверто говорити. Слід переорієнтуватися зі стратегії національної безпеки на стратегію національного наступу. То ключовa парадигмальна зміна, яка має відбутись у головах. Тільки-но це станеться, можна буде вирішувати багато питань.

У. Т.: Чи може те відбутися на цьому етапі?

– Для цього ми в парламенті, інакше немає сенсу. Якщо ми говоритимемо лише про зимові речі для військових (що, безумовно, треба, що необхідно і є нашим святим обов’язком), то нічого не змінимо. Але, обираючи іншу стратегію (а що таке стратегія? Це закон, а він передбачає ще десятки підзаконних актів та інших законів, таких як воєнна доктрина, реформування армії, створення сил для спецоперацій), виробимо правильний кут зору. В України поки що на рівні державного управління цього немає. Понад те, нам бракує трактування війни. Сунь-цзи вчить, що треба визначитись, чого хоче супротивник. На мою думку, Путін веде оборонну війну, а не наступальну. Успішна постреволюційна Україна – це крах російського проекту. Зараз він обороняється, бо розуміє, що вже нічим не задурить. Якби він нас не чіпав (ні Криму, ні Донбасу), в нас відбулись би реформи і його просто дуже скоро послали б, за рік. Він веде оборонну війну, це треба розуміти й не міряти кілометри буферної зони, а вже думати, як ми управлятимемо Тюменню. Я мо­жу видатись емоційним, але напрямок має бути такий. Усі наші зв’язки, економічні, родинні, інші, які є з Росією і які Путін застосував проти нас, треба використовувати в режимі реверсу. В цьому успіх.

У. Т.: Можна сподіватися, що наш теперішній парламент зробить якісь відповідні кроки?

– Думаю, якщо буде виконано бодай частину обіцянок у царині нацбезпеки та зовнішньої політики, прописаних у ко­аліційній угоді, то нинішньому парламенту вже можна ставити діамантовий пам’ятник. А для їх утілення в життя є всі перед­умови: уперше в історії України маємо конституційну, правиль­­ну, антикремлівську, проєвропейську більшість. Може відбутися великий злам. Якщо ним знехтуємо, тоді я вже не знаю, що має статися. І це буде трагедія. Вірю, що кров Героями Майдану та АТО пролита не даремно. Наша перемога буде найкращим вшануванням їх пам’я-ті, тому що переможемо.