Тема полонених – дуже делікатна. Держава намагається не розголошувати всіх моментів, пов’язаних із пошуком бранців. Водночас існує думка, що саме розголос може прискорити визволення. Про те, що змушує людей оприлюднювати особисті дані своїх полонених родичів у соцмережах; яку інформацію про полонених можна публікувати, а яку не варто; про труднощі з визволенням цивільних заручників, а також чому медики є однією з найвразливіших категорій полонених, Тиждень поспілкувався з головою правління ГО «Військові медики України» Андрієм Кривцовим.
– Коли розголос про полонених може нашкодити, а коли він необхідний?
– Серед полонених є комбатанти та некомбатанти. І треба розрізняти, що про кого можна написати. Це по-перше. На жаль, часом люди можуть опублікувати важливі речі, які не варто оприлюднювати. Наприклад, особа зникла два чи три дні тому, а вони вже пишуть, де саме вона зникла. І якщо, наприклад, вона була в складі групи, котра йшла в тил ворога, це може спричинити біду для тих, хто там наразі перебуває. Якщо люди потрапили в полон із якихось широко відомих місць на кшталт «Азовсталі» чи заводу Ілліча, як-от, скажімо, медики, то це вже всім відома локація, і про це вже можна сказати. До того ж згідно із Женевськими конвенціями, медиків не можна утримувати в полоні. На це потрібно звертати увагу різних міжнародних інституцій, аби вони бачили ці злочини, які чинить Росія.
– Яку інформацію можна вказувати, шукаючи рідних, що потрапили в полон, і яку категорично не можна?
– Можна і треба вказувати прізвище, ім’я, по батькові та дату народження. Можна показувати світлину людини. Але якщо це стосується комбатанта, то не треба викладати фото з військовими відзнаками, показувати його звання чи ще щось подібне. Хоча, коли їх захоплюють у полон, вони мають сказати прізвище, ім’я, по батькові, дату народження і своє військове звання, щоб до них ставилися відповідно. А Головне управління розвідки, яке займається обмінами, надає до РФ прізвище, ім’я, по батькові та дату народження людини, яку шукають. Тобто це відкрита інформація, яка в них є офіційно від нашої країни. Це все можна давати.
Читайте також: Від Майдану до великої війни. Історія про фронтовий шпиталь медиків-добровольців
Не можна викладати фото з побратимами, особливо з тими, хто перебуває на виконанні бойових завдань. Має бути фото тільки цієї людини. Не можна викладати фото дітей. У соцмережах взагалі треба почистити профіль, або позакривати дописи з дітьми чи якимись іншими персональними даними. Не можна давати номер телефону військового, який був із цією особою на момент зникнення.
Якщо це цивільна особа, про неї загалом можна писати все: де перебувала, де захопили. Якщо, звісно, її не захопили за якісь «непрості» дії. Скажімо, за участь в спротиві окупантам. Тоді висвітлювати цей факт, зрозуміло, не треба. Якщо це військова особа, то перший місяць не потрібно розповідати про конкретну локацію, бо там можуть бути наші вояки, які чимось займаються, і ми їх у такий спосіб викриємо. Можна сказати лише напрямок: потрапив у полон на бахмутському напрямку, херсонському тощо. Якщо це не комбатант, а медик, то дуже важливо наголосити, що в нього є цивільна освіта, що він не одразу став військовим медиком. Якщо це представник духовенства або військовий журналіст, треба наголосити, що людина має відповідну освіту, професійний шлях, пройдений до війни, що він не просто нині видає себе за когось, щоб прикритися.
– Чому серед полонених медики на цій війні виявились однією із найвразливіших категорій? Навіщо росіяни їх свідомо тримають у заручниках, порушуючи міжнародні правила? Чому ми не можемо забрати їх шляхом звичайного обміну, як це відбувається з військовими?
– Від початку всіх цих обмінів – маю на увазі від 24 лютого 2022 року – є можливість обмінювати тільки військових, які є комбатантами. Тобто цивільних офіційно міняти не можна. Немає такої процедури, щоб цивільного обміняти на військового. Такі випадки, коли віддавали мерів або інших людей, траплялись, але офіційно зробити цього не можна. Коли велика частина медиків, особливо з маріупольського напрямку, потрапила в полон, наша сторона, я так розумію, сподівалася, що Росія не буде їх утримувати й поверне просто так, бо так передбачено Женевськими конвенціями. Тобто наша сторона сповістила російську, що вони захопили військових медиків і мають їх повернути. Але Росія цього не зробила. Після розголосу в медіа їх таки вирішили обмінювати, і вони почали потрапляти на обмін.
Читайте також: Її робота – дорога. Історія дівчини, яка рятує українських воїнів
Чому вони їх утримують? Деяких, але йдеться про дуже висококласних спеціалістів, вони примушують лікувати поранених, як наших, так і своїх, бо в них не вистарчає медиків. Проте це невеличка частина. Більшість просто посадили по в’язницях. Їх просто утримують та використовують як обмінний фонд. Окрім того, варто розуміти, що зазвичай військові медики – це офіцери, і в цьому є теж певна проблема. Щоб їх обміняти, потрібна людина тієї самої «вагової категорії», тобто російський офіцер.
Іноді росіяни вказують, що вони могли тримати зброю, тому їх вважають комбатантами. Часом кажуть, що вони могли мати якісь військові навички, і тому теж мають вважатися комбатантами. Про «Пташку» розказували, що вона взагалі не медик, а снайпер. Часто намагаються звинувачувати наших військових медиків у катуванні полонених росіян. За такі вигадані злочини були на декого заведені справи. Потім людей обмінювали та віддавали.
– Кого, окрім медиків, також проблемно звільняти з полону?
– Журналістів, капеланів… Є оркестр, здається, маріупольський. Вони теж потрапили в полон. Це не комбатанти, але їх утримують. Існує навіть окрема ГО, яка займається їхнім звільненням. Ну і, звісно, цивільні. Їх дуже багато. Ми навіть про багатьох із них не знаємо. Із цивільними взагалі дуже важка ситуація. Бо військових якось обліковують. Про них бодай щось можна дізнатися. Хоча б зниклими безвісти будуть вважатися. А про цивільних взагалі невідомо, хто де був, як виїхав, куди.
– Є якийсь алгоритм дій, щоб витягнути цих людей?
– Найважливіше – отримати підтвердження того, що вони перебувають у полоні. Є багато ситуацій, коли в нас люди вважаються зниклими безвісти. А зниклі безвісти – це дуже хитке пояснення. Бо через деякий час людину можуть визнати померлою чи будуть намагатися визнати померлою, а вона може просто сидіти в тюрмі в Росії. Є ситуації, коли наші військові, що потрапили в полон, наприклад, під час Іловайської операції, вже 9 років ув’язнені в Росії, а в нас вони вважаються зниклими безвісти. Хоча є люди, які їх там бачили. Але нічого зробити із цим не можна, їх фактично не існує. Бо в Росії кажуть, що не брали їх у полон, – і все, знайти їх неможливо. Такі собі примари.
Є ситуації, коли наші військові, що потрапили в полон, наприклад, під час Іловайської операції, вже 9 років ув’язнені в Росії, а в нас вони вважаються зниклими безвісти. Хоча є люди, які їх там бачили.
Тому найперше – це отримати підтвердження від Росії через Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ). Вони напряму не працюють із нашою владою й нашими організаціями. Це все передається через МКЧХ. І нам із ним потрібно інтенсивніше працювати. Бо існують, наприклад, ситуації, коли Росія підтвердила на приватний запит родини, що людину утримують у полоні за, як вони це формулюють, «протидію спеціальній військовій операції», а в нас офіційно не підтверджена ця інформація, і через МКЧХ не підтверджена також. Бо наші державні структури, на жаль, ці відповіді, хоча вони є дійсними, з усіма штампами й печатками, не розглядають як елемент підтвердження полону. Тобто людина вважається зниклою безвісти (в нас є такі кейси в групі), а Росія надала підтвердження шляхом надсилання родичам цього офіційного листа, що вона утримує людину в полоні. Написали вони запит до міноборони російського, і вони дали офіційну відповідь. Тобто наче документ є, що людина жива і вона в полоні, а наші структури цього не визнають. Бо єдиний варіант, який вони визнають, – це коли Росія передає дані через МКЧХ.
Військові медики, котрі зараз знаходяться у полоні
Ми намагаємося зробити алгоритм роботи напряму з МКЧХ для того, щоб можна було ці відповіді Росії підтверджувати. Щоб хоча б ці люди були відомі. Бо коли закінчиться війна й не всі будуть відомі, вони можуть просто їх не віддавати, та й усе. Люди будуть сидіти в них там у тюрмах 5–10 років, за звинуваченнями, які вони надали їм, і ми не зможемо їх навіть знайти. Тобто може статись так, як у В’єтнамі, коли виходили війська, а люди залишалися, бо вони нібито зникли безвісти.
Другий великий крок – це підтримка міжнародних організацій та інституцій. Це висвітлення всіх цих речей, щоб вони змогли натиснути якимось чином на Росію. Має бути політичне рішення наших партнерів для того, щоб вони допомогли нам витягти цих людей. Бо вони не комбатанти. Це не обмін військових. Тому це має бути саме політичне рішення всього світу для того, щоб їх врятувати.
– Чи існує якась статистика скільки лікарів уже звільнено і скільки ще залишається в полоні, принаймні з тих, про кого відомо?
– Із нашої групи за весь час було звільнено 30 людей. Серед медиків було багато жінок, і їм пощастило, що вони потрапили в цей жіночий обмін. Близько 20 жінок потрапило. Ще 10 чоловіків потрапляли потроху в інші обміни.
Наразі в полоні з Маріуполя ми маємо ще 35 медиків. Це бригади, які були в Маріуполі на момент захоплення і в блокаді на заводі Ілліча та «Азовсталі» плюс військовий шпиталь. Це точна цифра, яку ми можемо підтвердити. Ми – це громадська організація, яка займається правами цих полонених військових медиків. У нашому складі є родичі цих людей, вони написали відповідні заяви. Скільки є з інших напрямків, і з Херсона від початку окупації, і тепер із Бахмута, і з луганського напрямку, – офіційно, на жаль, ніхто не надає жодних відповідей. Офіційно загальну їх загальну кількість жодна людина не підтвердить. Ми надсилали листи, і журналісти пробували надсилати. Відповідають лише, що це інформація, яка стосується безпеки та оборони країни, і її не надаватимуть.
– Що саме ви робите, аби визволити цих людей?
– У нас є три напрями роботи. Перший – із нашими силовими структурами, другий – це висвітлення на рівні нашої країни, і третє – співпраця з міжнародними інституціями. Ми налагодили тісну співпрацю з Європейським конгресом українців. Зібрали підписи медичної спільноти України, надіслали до них, і вони нам допомогли це донести до поважних європейських інституцій.
Коли був великий жіночий обмін, ми дуже багато висвітлювали питання жінок – скільки їх було, коли захоплені (там були зокрема й військові медики), зверталися через СФУЖО (Світова Федерація Українських Жіночих Організацій, WFUWO) до ООН. Тобто ми співпрацюємо за різними напрямами з усіма можливими організаціями. Намагаємося якомога більше висвітлити питання, бо дуже часто буває так, що про це ніхто не знає. Звертаєшся до журналістів The Washington Post чи British Mirror, а вони навіть про це не чули. Їм не вкладається в голові, що таке може бути реально в ХХІ столітті. Питають: «А у вас хоч якісь докази такого є?» Так, у нас є свідки, фотографії. І ми розуміємо, що це недостатньо висвітлена проблема, про неї потрібно більше говорити.
Читайте також: Під захистом конвенцій. Як живуть російські військовополонені в українському таборі
Є також питання на рівні нашої влади. Чому взагалі почалась оця хвиля в соцмережах, коли виставляють фото людей, їхні дані, питають про них? Тому що в нас є проблема в отриманні інформації про полоненого. Щоб було зрозуміло — цим займається Головне управління розвідки та Служба безпеки України, є такий Об’єднаний центр з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок збройної агресії РФ. Офіційне представництво ГУР – це Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Це така громадська приймальня Головного управління розвідки. Вони збирають інформацію з трьох напрямів. Перший – це соцмережі, де росіяни викладають відео, різні телеграм-канали тощо. Другий – це інформація, яку отримують від агентів, і третій – від людей, які повертаються з полону. Вже майже 2 тисячі повернулося. Коли я спілкувався з цими людьми, то зрозумів, що вони намагаються якомога більше запам’ятати тих людей, яких бачили, з якими сиділи, щоб потім, коли повернуться додому, розповісти про них, хто де є, хто живий. Бо було кілька випадків, коли людину вважали загиблою, але вона повернулася з полону. Хтось розповів, що її бачив, потім її почали додавати до обміну, і так вона повернулася.
Так от, за жодним із цих напрямів родичам не надають інформації. Зрозуміло, що інформацію від агентів розповсюджувати не потрібно, вона секретна, їх можна скомпрометувати. Але є інформація, отримана від полонених. Вона є в базі. Щоправда, баз аж дві: окрема в ГУР і окрема в СБУ, і тут теж є проблема. У нас була зустріч із верхівкою ГУР в рамках Координаційного штабу. Там були представники МЗС, СБУ. І от Координаційний штаб на зустрічі заявив, що вони не можуть отримати доступ до бази СБУ, бо не існує юридичного механізму. Є великі прогалини в юридичних питаннях, і вони готові делегувати їхнє вирішення правозахисним громадським організаціям. Щоб люди поспілкувалися, знайшли проблемні моменти, подали їх депутатам, а вони законодавчо оформили. Вони самі не будуть цим займатися, бо займаються обміном, і їх ці проблеми в законодавстві не дуже стосуються.
Тому ми намагаємося зробити так, щоб інформація, особливо від обміняних, почала потрапляти до людей. Наприклад, була велика історія з особистим кабінетом полоненого, який зробив Координаційний штаб. Його обіцяли ще восени, у березні він запрацював. Але він не працює з функціоналом, щоб можна було отримати якусь інформацію про полоненого. Ми та ще декілька організацій, які займаються полоненими, на зустрічі з Координаційним штабом домовилися, що вони даватимуть інформацію анонімно, наприклад «Особа Н. бачила вашого чоловіка станом на 6 серпня в СІЗО Таганрога». Начебто домовилися, бо це в принципі стосується всіх категорій полонених. Навіть цивільних стосується, бо щодо них інколи отримують інформацію разом із військовими. Адже тюрма для них одна. Але наразі ми бачимо, що цього не відбувається. Там є функціонал – «отримати запит про наявну інформацію про полоненого», який поки що не працює. Але чи буде в ньому взагалі лише те, що ми самі додаємо, чи з їхніх баз також, – поки невідомо. І ми вже дуже багато потикаємося в різні організації, з різними співпрацюємо, щоб якось виправити цю ситуацію. Бо всі ці запити людей, які починають викладати приватну й військову інформацію в соцмережі, вийшли з того, що їм нічого не казали, не дали жодної інформації, і вони залишилися сам на сам зі своєю бідою. Так, є Координаційний штаб, ти до нього звертаєшся, вони кажуть: є неофіційна оперативна інформація, але ми вам її не надамо, бо ми не можемо свою печатку поставити, бо раптом його завтра переведуть. Ми кажемо: напишіть, що станом на таке-то число був свідок, щоб ми хоч щось розуміли.
Я – людина, яка пройшла цей увесь «шлях родича». Твій родич потрапляє в полон, ти починаєш шукати, а всі мовчать, ніхто нічого не розповідає. Я випадково знайшов людину, яка сиділа з моєю невісткою.
Я – людина, яка пройшла цей увесь «шлях родича». Твій родич потрапляє в полон, ти починаєш шукати, а всі мовчать, ніхто нічого не розповідає. Я випадково знайшов людину, яка сиділа з моєю невісткою. Давав інтерв’ю «Радіо Свобода», і потім вона мені зателефонувала. Цю жінку обміняли раніше. Вона сиділа в одній камері з Оленою. Вона звернулася на радіо після ефіру, вони дали їй мій номер, ми поспілкувались, і я отримав інформацію, що вона бачила Олену живою і що з нею там усе в порядку. А якби цього не було? А ця жінка – теж військова й подавала рапорт. І вона була здивована, бо розповідала, що подавала рапорт до свого керівництва в ЗСУ і до СБУ, її слідчі опитували, із ким вона сиділа, кого бачила. Тобто у всіх ця інформація була, але на всі наші запити нам писали, що жодної інформації немає. Оце все призвело до того, що ми маємо тепер безліч постів у соцмережах, у телеграмі, месенджерах, коли шукають хоч щось про своїх зниклих рідних.