Андрій Юраш: «Державний орган у справах релігій є своєрідною пожежною командою»

У. Т.: Яким, на ваш погляд, є нинішній стан державно-церковних відносин? Чи готові релігійні організації та уряд не до патерналізму й споживацтва, а партнерства?

– В умовах таких катаклізмів держава не може зберегти належ­ний рівень структури, яка опікується відносинами з релігійними організаціями. Нині орган у справах релігії повинен відновити запас міцності, енергії та від­­пові­дальності, який мав до 2005 року. У восьми регіонах України обладміністрації нині взагалі не мають підрозділу, які займався б справами церков. У решти це невели­кі відділи, сектори, і лише в трьох областях збереглися управління.

Ми виходимо з безапеляцій­но універсального принципу: перед державою всі релігійні організації рівні, і ставлення до них абсолютно однакове. Не заплющуватимемо очі на реалії нещодавнього минулого: згаданий принцип постійно був задекларований, але не завжди виконувався.
Важливо, говорячи про рівність і підтримку, співпрацю з усіма релігійними організаціями, розуміти й відстоювати державний інтерес. Є безальтернативні моменти, що належать до сфери держбезпеки, які треба відстежувати. Йдеться про мінімізацію конфліктності у відносинах між церквами (це треба робити ще на рівні виникнення та обговорення тенденцій), посилення об’єднав­чих рухів, які допоможуть консолідувати суспільство у теперішній складний воєнний час, тощо. Конфліктність може стосуватися найрізноманітніших середовищ. Це не лише православний сегмент, а й мусульманський, католицький, юдейський. Тож ми на практиці доводимо повагу й рівне ставлення до всіх представників релігійних громад.

Читайте також: Багатолика традиція

Наприкінці травня цього року реалізовано давню ідею: за допомогою ОБСЄ в Києві зібрали керівників обласних структур, які займаються питаннями релігії. Впродовж останніх п’яти років жодної такої зустрічі не було. Зараз готуємо рекомендації для Адміністрації президента й Кабміну щодо відновлення діяльності таких органів там, де вони не працюють.

На окупованих теренах релігійні організації діють поза будь-яким правовим полем, і ситуація там трагічніша, бо панує цілковита сваволя

Це важливо як для східних, так і для західних областей, бо в усіх 25 адміністративних одиницях України мають діяти структури, що забезпечують державну політику в справах релігії. Було відновлено діалог із Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій (ВРЦ). Не лише держава, а й церкви повинні усвідомлювати свою відповідальність. У середині 1990-х уряд мав потужніші позиції в сенсі взаємодії, а нині ВРЦ, можливо, навіть переважає державу своїм впливом на суспільну думку. Але це неоднозначний процес. Багато церковних організацій, концептуально випередивши державні органи, зрозуміли, що досягти максимальних цілей, вирішити конфліктні моменти у відносинах із державою самостійно не можуть, що без партнерства з урядом їхні інтереси не будуть реалізовані й гарантовані. Деякі із членів ВРЦ мали певний час ідею, що державний орган у справах релігій не потрібен, а питання вони самі вирішуватимуть, так би мовити, «у вільному плаванні». Але проблем виявилося море. Оподаткування, земельні суперечки, охорона культурної спадщини, реєстрація, ідеологічні питання й навіть міжособистісні конфлікти. Часто видається, ніби державний орган у справах релігій є нині для багатьох церков та релігійних організацій своєрідною пожежною командою, адже постфактум доводиться вирішувати чи врегульовувати численні проблеми. Але треба не гасити пожежу, а їй запобігати.

У. Т.: Чи існують випадки притягнення до кримінальної відповідальності представника релігійної громади за діяльність проти суверенітету й незалежності України, заклики до сепаратизму?

– Нещодавно в Одеській області на чотири роки умовно за розповсюдження сепаратистсь­ких матеріалів і поширення заяв був засуджений священик УПЦ (МП) Олексій Грек. Крім того, ми зробили щонайменше 10 попереджень, про які я вже згадував. Зокрема, вони подіяли у випадку із вікарним єпископом Банченським Чернівецької єпархії УПЦ (МП) Лонгином (Жаром), який виступав із відвертими сепаратистськими гаслами, закликав не визнавати державної влади, лаю­­чи проєвропейську політику Укра­ї­­ни і зриваючи мобілізацію. Ми двічі звернули на це увагу, і я знаю, що минув майже рік, відколи рішенням священноначалля йому заборонено робити публічні заяви. Не пропускали поза увагою ми й висловлювання священиків на Донеччині, де таких прикладів багато. Переважно йдеться про духовенство, яке перебуває на непідконтрольній Україні території. Ми зверталися до УПЦ (МП), щоб вона зреагувала на це, адже йдеться про загрозу для самої церкви, бо її клір провокує негативні щодо неї самої суспільні настрої.

Читайте також: Свобода від совісті. Сепаратисти розв'язали релігійний терор

У. Т.: Триває активна дискусія стосовно потреби внесення змін до базового Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та проекту концепції державно-конфесійних відносин. Які новації запропоновано і як вони можуть вплинути на релігійне життя України?

– Дискусії про застарілість цього документа майже 15 років. Було розпочато роботу, щоб його оновити, і вже є кілька концепцій державно-церковних відносин, на базі яких мали б ухвалити закон. Спроби внести туди радикальні зміни наражалися на протидію різних церков. Не знаю, чи є в парламенті нова більшість, готова підтримати концептуально його нову редакцію й перейти від дискусій до імплементації модерних ідей. Уже існують концепції із цього приводу ВРЦ та окремих релігієзнавців. Багато положень нинішньої схеми державно-церковних відносин треба переглядати і створити для відповідних обговорень загальнонаціональний майданчик. Ми не повинні ставати суто або на церковні, або, умовно кажучи, на релігієзнавчі чи політичні позиції. Треба шукати проміжну, компромісну позицію, що об’єднує і консолідує. Але засадами для всіх мають залишитися принцип рівності перед законом та європейська модель плюралізму й толерантності, щодо яких чогось нового бути не може.

Із боку церков є органічне прагнення внести новели, які посилили б їхній вплив на події в державі. Релігієзнавці давно говорять про потребу посилення ролі уряду в державно-релігійних відносинах. Плюралістична модель однозначно позитивна й дієва, але ставить низ­­ку викликів, зокрема той, що у своїх середовищах і в загальносуспільному вимірі деякі релігійні організації вільно висловлюють відверто антидержавні гасла. Держава має дістати важелі впливу на таку ситуацію. А за чинним законодавством її орган, що відповідає за перебіг процесів у сфері релігії, не має жодних можливостей зняти ту чи ту релігійну організацію з реєстрації за сепаратистську або іншу деструктивну діяльність. Це може зробити суд за відповідним позовом.

Читайте також: Людмила Филипович: «Релігійність українців здебільшого ситуативна»

Іще одна запропонована новела – укладення з певними релігійними організаціями конкорда­­тів, своєрідних договорів, у яких були б прописані умови їхнього функціонування в Україні. Особ­ливо це важливо щодо тих із них, які мають керівні центри за кордоном.
Перед новим законом треба визначитися з концепцією. Окрім того, треба думати, хто може взя­­ти на себе консолідуючу роль: Верховна Рада, хтось із нардепів, ВРЦ чи уряд. Знаю, що серед церков є різні бачення, на яких засадах далі будувати взаємодію з державою. Тому питання актуалізоване для всіх і, відверто кажу­­чи, нині з усіх сторін відчутно боязнь виявити ініціативу й розпочати процес.

У. Т.: Анексія Криму та війна на Донбасі принесли із собою практику репресій за релігійною ознакою. Чи відстежує Департамент у справах релігій та національностей такі випадки і чи впливає якось на ситуацію?

– Ми намагаємося збирати таку інформацію. Регулярно от­ри­­муємо повідомлення від обладміністрацій у Луганській та Донецькій областях, а також пишемо всім релігійним організаціям і намагаємося отримати від них інформацію. Крим РФ проголосила своєю територією і намагається там перебудувати все, зокрема й релігійне життя, за своїми законами. Порушень на півострові сотні й тисячі, мало не в кожній релігійній громаді. Головна місцева проблема – перереєструвати громади і примусити всіх діяти за російським законодавством. У зоні АТО ситуація складніша, бо там ніякого закону взагалі не існує. Росія нині не декларує бажання приєднати ці території, не поширює на них свою законодавчу систему. На окупованих теренах релігійні організації діють поза будь-яким правовим полем, і ситуація там трагічніша, бо панує цілковита сваволя. Діяльність частини релігійних структур припинено, лідери сепаратистів заявляють, що є прихильниками тільки однієї конфесії, решту примушують співпрацювати або закриватися. Припинено діяльність УПЦ КП, Товариства свідків Єгови, є лише чотири громади УГКЦ, що діють напівпідпільно. Винятково усклад­нено діяльність римо-ка­толиків, протестантських спільнот. Му­сульма­­ни переорієнтовуються на зв’я­з­­ки із центрами в РФ.