Восени 2014 року ви заводили бійців у Донецький аеропорт як офіцер 74-го ОРБ, проте в січні 2015 року зайшли туди як офіцер розвідки 81-ї бригади ЗСУ. У вас на той момент було якесь окремо поставлене завдання?
— Приїхавши на летовище 15 січня 2015 року, я насамперед зрозумів, що за українськими військами залишилася зовсім крихітна територія на першому поверсі. Хлопці доповідали, що їх притиснули танками й не дають дихати. Уже пізніше я зрозумів, що під прикриттям техніки російські штурмові групи зайшли на верхні поверхи й потроху відвойовували територію. Тоді комбриг Євген Мойсюк сказав мені: «Андрію, ти вже двічі був там, тому потрібно розрахунок ПТКР завести в аеропорт, щоб відпрацювати по танках». Я був старшим групи, помічник — капітан Олексій Короченко, а також із нами був командир розвідроти капітан Іван Горавський. Ми зарядилися РПГ, ПТКР, нас тоді завозив легендарний хлопець Іван з позивним Доберман.
Уже в процесі нам дали інше завдання — зайняти пожежне депо, мовляв, їдете на диспетчерську вежу, забираєте ще сім бійців і всі прямуєте в депо. Прибув туди, хлопці подумали, що це ротація, почали закидати речі й готуватися до виїзду на мирну землю. Коли я їм повідомив, що ми заходимо в депо, почали матюкатися, проте згодилися виконати завдання. Доберман завіз нас усіх, але щойно вивантажив, як почався шалений обстріл: росіяни побачили незрозумілий рух і відкрили вогонь. Довкола літають кулі, розриваються гранати, я залишаю хлопців на місці під командуванням капітана Коротченка, а сам із Доберманом відправляюся на новий термінал.
Читайте також: Невідома сторінка битви за Донецький аеропорт. Зенітно-артилерійський дивізіон 25 ОПДБр
Приїхавши туди, я, чесно кажучи, офігів! Усе розбито, термінал практично під контролем росіян, українські захисники — це окремі підрозділи з різних бригад, які мають своїх командирів. Хлопці слухають тільки своїх старших, немає єдиного централізованого управління.
Як ви розв’язували цю проблему?
— Тими днями вже тривали сильні бої, тому всі бійці виконували одне завдання — вижити й не здати аеропорт. Спільне горе нас гуртувало. Пригадую, 16 січня розпочалася шалена стрільба, яка тягнулася цілу добу. Окупанти гатили безперервно й масовано, деякі з приміщень загорілися. Ми зі сміття робили барикади, щоб хоч якось захиститися від куль і осколків.
Нам доводилося відступали з усіх постів, вороги тіснили повсюди. Пригадую, як до мене підійшов побратим із позивним Італієць: сказав, що повертається на пост «Калітка», щоб забрати наших хлопців, які там залишилися. Я пішов з ним і побачив там бійця, який тримав оборону сам. «Братан, хто ти, як тримаєшся? Нас же відріжуть!» — запитав я в нього. А він жваво відрапортував: «Козак Володимир Миколайович, 47 років». А потім каже: «А що поробиш, не лишати ж пост». Я був вражений: цей боєць сам кілька годин вів бій з переважаючими силами противника. Тоді я пообіцяв, що його обов’язково нагородять. На жаль, так сталося, що нагородили Володимира Козака вже посмертно: він загинув під завалами аеропорту, який підірвали росіяни. Пізніше я спілкувався з його донькою, вона розпитувала мене про батька, про його загибель. Ця дівчина може пишатися своїм татом — він справжній герой.
Було кілька моментів тими січневими днями, коли командування ЗСУ, яке відповідало за оборону на цій ділянці фронту, не особливо довіряло повідомленням бійців, які доповідали, що росіяни щосили атакують їх. Як сприймало командування вашу інформацію? Не вважало, що ви панікуєте?
— Я доповідав комбригу Євгенові Мойсюку, що в нас важке становище і що треба виводити людей на пожежне депо. Він підтримав моє рішення. Тоді прямих наказів не надходило зовсім, тож я діяв відповідно до ситуації, яка складалася в аеропорту, адже ми були затиснуті з усіх боків і просто не давали вбити себе. Прикривалися чим тільки можна було: побачив спальний мішок — поклав перед собою, туди ж — літрову банку згущеного молока… Просто щоб нас не побачили. До того ж ворожа піхота була так близько, що ми бачили спалахи їхніх автоматів у приміщенні — все відбувалося на відстані 20–30 метрів. Навколо руїни, усюди проскакують вороги, а ти намагаєшся виловити їх.
Читайте також: Спецпризначенець: «У травні 2014-го ми стримували бойовиків п’ять днів у ДАП до підходу армії»
Проте в мою розмову з комбригом утрутився один майор (не називатиму його прізвища) і сказав, що нас будуть деблокувати. Я повірив і скасував своє рішення про виведення хлопців з ДАП. Нас справді намагалися деблокувати, перед тим дуже сильно працювала українська артилерія. Вогонь був таким потужним, що я такого в житті не бачив. Через кілька років мені вдалося зустрітися з командуванням армійської авіації, і там розповіли, що хотіли навіть залучити бойові гелікоптери. Однак пілоти відмовилися стріляти через сильний туман, який накрив весь аеропорт, до того ж був ризик, що під вогонь могли попасти наші бійці.
19 і 20 січня ви не пожаліли, що відмовилися від свого плану?
— Тоді вже було пізно про щось думати. 19 січня прибула остання машина, щоб забрати поранених. Добре запам’ятав той день, адже щороку намагаюся на Водохреще купатися в річці. А тоді просто випив води й перехрестився. Хлопці забирали постраждалих і вантажили в МТЛБ. На жаль, до машини залазили й деякі офіцери, які зовсім не мали поранень. Я з бійцем Демчуком прикривав МТЛБ, Вадим пішов праворуч, я стояв за колонами ліворуч. Спочатку все було добре, а потім окупанти відкрили вогонь. Мені осколок поцілив в обличчя, і ще чотири потрапили в стегно. Після цього я Вадима більше не бачив, а згодом дізнався, що він загинув.
Потім був підрив, ми побачили, як зверху полетіли якісь мішки. Хтось почав кричати, що це протитанкові міни. Ми намагалися заритися в бетон і стати його частиною, щоб тільки не постраждати від вибуху. Нам удалося: ми вижили. Але після цього всім спало на думку: якщо сьогодні рвонуло перед нами, то завтра потрібно очікувати підриву під нами.
Того дня, здається, ніхто не загинув, хоча в терміналі творилися страшні речі. БРДМ і БМП, які стояли горизонтально, перекинуло вертикально, стінки позносило, зброю розметало, перетрощило. Мене підняло вгору й так само опустило вниз. Я схопився за голову, намагаючись вдавитися в бетон, і твердив: «Боже, допоможи, Боже, допоможи». Підрив був такої сили, що за п’ять кілометрів від нас хлопці почули поштовхи — уявіть, що відчули ми?
Момент, коли росіяни підірвали новий термінал, багато хлопців описують як епізод з якогось блокбастера. Де ви перебували тоді? Що відчували?
— Чесно кажучи, я навіть трішки задрімав, тому до кінця не розумів, що сталося. В один момент плити піді мною розкрилися і я з криком полетів униз, намагаючись ухопитися за щось руками. Перше, що подумав: «Бляха, ми зараз напівпритомні будемо лежати в ямі, а росіяни просто підійдуть і накидають туди гранат!».
Читайте також: Розвідники 74 ОРБ. Від Мар’їнки до Донецького Аеропорту
Отямившись, я побачив, що наполовину завалений бетоном та різним непотребом. Поряд мій автомат АКСУ, неподалік зброя Буліка, сержанта 122-го батальйону з розвідвзводу. Озирнувся — Буля намагається вилізти з-під цих завалів. Я дотягнувся до автомата й не можу рухатися, тіло застрягло, немов у болоті. Такий відчай мене охопив, злість. Кричу: «Булік, брате, не кидай мене!». А він мені: «Що ти гониш, не кину, звичайно!».
Саме Буля і Зеник відкопали мене, а потім усіх інших, кого можна було витягнути. Вони складали всіх на поверхню, поряд одне з одним. Пригадую, як один із них — Стас Стовбан — кричав, щоб йому відрізали ноги, хлопця просто затисло між бетонними плитами. Інший боєць верещав диким голосом, просив кинути йому гранату, щоб страждання закінчилися. Стаса вдалося витягнути, я ще підтримував йому поламані ноги.
Коли влітку 2015 року я потрапив у полон, то запитав так званого міністра оборони ДНР Кононова, навіщо вони підірвали ДАП, адже після першого підриву 19 січня майже всі українські бійці були поранені, зброя знищена, воювати не було кому — навіщо добивати? Він сказав, що нам висунули ультиматум: мовляв, українські бійці виходять або будуть знищені. Хоча нам не ставили жодних умов, не робили попереджень — якщо десь і велися переговори, то ми були не в курсі.
Як ми знаємо, ви майже не постраждали під час підриву аеропорту. Принаймні ви могли самі пересуватися…
— Саме це мене змусило шукати виходу з тієї ситуації, і я вирішив іти до наших військових по допомогу. Запитав, хто готовий іти зі мною, зголосився Зеник, і ми вдвох пішли в напрямку метеовежі.
Тієї ночі стояла гробова тиша, ми не знали, куди йдемо, хто зараз контролює цю територію. Спочатку вийшли на дачі — це вже був початок Донецька, потім звернули вбік, нас почали обстрілювати. Ми довго лежали, боялися навіть поворухнутися. Коли все затихло, стали знов шукати вихід, у темряві наштовхнулися на бетонний паркан біля злітної смуги, трохи посперечалися, у якому напрямку рухатися далі. Зеник запропонував іти ліворуч — так ми вийшли в селище Піски. Коли підходили, я навмисне ввімкнув ліхтарика, щоб ті, хто нас зустрічатиме, розуміли: ми не крадемося і йдемо з відкритими намірами. Нас зустріли бійці ДУК «Правий сектор», після кількох хвилин перевірок і допитів нам дали автомобіль і відвезли у Водяне.
Там я вийшов на комбрига. «Женя, — кажу йому, — зв’язуйся з «Червоним Хрестом», ООН, з ким хочеш — хай зупиняють бій, адже там усі поранені. Фільм «Чистилище» (російська стрічка 1997 року, режисер Олександр Невзоров. — Ред.) — це просто дитяча казка на ніч порівняно з тими подіями, які відбуваються в аеропорту…» Комбриг вислухав мене і дав три МТЛБ з піхотою. Перед тим як виїжджати туди, я сказав хлопцям: «На летовищі перебувають десятки поранених, вони злі, усе ненавидять, тому не слухайте їх, просто беріть за руки, за ноги, за все, що в них ціле, і закидайте до машин». Тобто завдання було таке: підійти до західної стіни аеропорту, одна машина стане біля його рукава; я забираю поранених на першій МТЛБ, щойно звільню місце для посадки, інша машина під’їжджає. Але здійснити задумане не вдалося.
Читайте також: 79 ОАЕМБр. Крізь пекло Ізвариного та Донецького аеропорту
На під’їзді нас почали обстрілювати, я кажу водію МТЛБ Саші Ворону, що треба їхати в бік «пожарки», щоб там заховатися від обстрілів. Проте ми попали в пастку, де нас просто добили…
Коли ви зрозуміли, що втілити план не вдасться?
— Просуваючись до аеропорту, я відчув, що ніс машини піднімається вгору, потім її перехилило на правий борт, і ми лягли. «Пацани, пацани, є живі?» — кричу до хлопців. — «Є», — відповідають мені. — «Відкривайте задні люки», — знову кричу їм. Щойно відкрили — і в той момент почало творитися щось неймовірне. Я побачив ідеально рівний асфальт, стінку з профілів та утеплювача. «Як ми могли перевернутися?» — промайнуло в голові. Уже згодом мені Стас Паплінський розповів, що ми втікали від вогню ДШК, я кричав, щоб їхати праворуч, а Саня, хвилюючись, кермував ліворуч. Ми виїхали на відбійник, який мені здавався горбом, і перекинулися. Я почав тягнути Ворона на себе, щоб дізнатися, чи живий він, проте хлопець був мертвий. Під час падіння металевим люком йому відтяло половину голови.
Я намагався вилізти, хотів витягнути свій бронежилет, який зачепився за щось, коли падала машина, і в цей момент окупанти стали гатити по нас з усієї зброї. Кулі лягали все ближче й ближче, і я зрозумів, що скоро настане кінець. Четверта година ранку, бій наростає, а я не можу, бляха, зрозуміти, що відбувається і де взагалі перебуваю. Дивлюся — якась світла точка летить зверху на мене, і ще бронік, сука, застряг — а в такому бою без нього ніяк… Через кілька секунд спалах і вибух — виявляється, росіяни добивали нас з РПГ. Добре, що я був за машиною: це врятувало мені життя, хоча осколок влучив в обличчя, травмував око. Форма Горка вся в дизельному пальному, вона досі не відіпралася й пахне смертю.
Хлопці, які залишилися живі, кричать, що треба йти подалі від машини. Навкруги суцільна стіна вогню, не можна нічого зрозуміти, куди йти, що робити. Побачивши пожарку, я вирішив іти до неї, але щойно вилізли на якийсь горб, як над нами щось розірвалося. «Бабах!» — пролунало в повітрі, і мені здалося, що мене по голові вдарили кувалдою, якби не шолом — не вижив би. Трошки прийшов до тями й думаю: «Бляха, та що ж це за день такий сьогодні?!». Осколки під шкірою, суглоб на пальці вискочив і стирчить убік. «Капець йому», — промайнуло в голові.
Так-сяк нам удалося зайти на пожарку, там свої мало не підстрілили — добре, що вдалося пояснити їм хто ми. Уколов собі дві дози бутарфанолу, адже там лікарів не було, а тіло боліло страшенно. Хлопці кажуть: «Давайте, шуруйте на диспетчерську вежу — там є лікар». Мені дуже пощастило, що ті хлопці заради мене залишилися, хоча вони вже хотіли відходити. Ворожі гранатометники намагалися підійти до нас, проте хлопці цілий день їх стримували — я не знаю, як їм це вдалося.
Хлопці з пожарки не хотіли відходити?
— Я не знаю, увечері під прикриттям наших мінометів, ми покинули диспетчерську вежу. Тоді Адам, який керував обороною пожежного депо, вів бій з терористами. Не знаю, він нас прикривав чи в нього була якась інша ділюга, проте там було спекотно. Дорогою до своїх ми зустріли одного бійця, який, будучи важко контуженим, блукав і не знав, куди йому йти далі. «Пацани, пацани, я іду на Донецьк, пішли зі мною», — шепотів він.
Коли ви дізналися, що оборони аеропорту більше немає?
— Уже лежачи в госпіталі. Хоча я розумів це, ще коли їхав визволяти поранених хлопців, знав, що всьому кінець…
Читайте також: 80-та аеромобільна. Невідомий подвиг оборони Луганського аеропорту
Завдяки чому, на вашу думку, вам удалося вистояти та ще й завдати ворогові величезних утрат?
— На цю ситуацію треба дивитися ширше й розбирати потрібно детально, щоб зрозуміти те, що ми пережили в аеропорту. Окупанти штурмували нас величезними силами майже сім днів. Їхню піхоту прикривали важкі кулемети, танки, бойові машини, проте вони нічого нам не могли зробити, ми вистояли. Тільки тоді, коли росіяни підірвали аеропорт, їм удалося досягнути мети — у стрілецькому бою ці покидьки нічого нам не могли зробити.
Вони обступали нас уже з усіх боків, тиснули як могли. Ми їх підпускали до себе й давай закидати підствольними гранатами, ручними, закидали в саму гущу. Був момент, коли Ваня Зубков, цей неперевершений хлопець, прикривав нас усіх з ДШК — то була залізна протидія ворогам. А скільки наша артилерія перебила окупантів? Щільність вогню була такою, що живим на підступах до аеропорту чи на його верхніх поверхах не залишився ніхто. У цьому була наша сила. Треба воювати — тільки в такий спосіб можемо здобути перемогу.
———————————–
Андрій Гречанов народився 1975 року на Дніпропетровщині. Учасник оборони Донецького аеропорту. У грудні 2014-го отримав Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Улітку — восени 2015 року чотири місяці перебував у полоні «ДНР». Сьогодні — підполковник Збройних сил України, начальник відділення розвідки 81-ї десантно-штурмової бригади.