У Прилуцькій громаді на Дністрі кілька сіл поступово перетворюються на таку собі мистецьку галерею під відкритим небом. Там, де ще вчора стояли сірі бетонні паркани й непомітні старі хати, сьогодні постають начисто вибілені стіни, вкриті дністровськими квітами й орнаментами.
Андріанa Вітер
Розписують криниці, паркани й глиняні будинки, повертаючи до життя локальний розпис Українського Піддністров’я — традицію, яка могла б тихо зникнути разом із глиняними хатами та затопленими селами.
Попри війну, повітряні тривоги і щоденні новини з фронту, у цих селах і далі збираються на толоки діти, старожили, переселенці, художники.
Хтось виводить квітку, хтось пригадує, як колись будували хати всім селом, хтось уперше чує слово «толока» не з підручника, а від живих людей.
Малювання стає не тільки способом прикрасити простір, а й можливістю втримати спільноту на плаву — зшити її з минулим і дати відчуття майбутнього.
Про те, як народилася ініціатива «Мальоване село», чому важливо рятувати глиняні хати саме зараз і як толоки з розписами змінюють настрій у селі, ми говоримо з ініціаторкою проєкту Андріаною Вітер.
— Почнімо з головного. «Мальоване село» — це справді щось унікальне. Я багато їздила Україною, але щоб настільки системно розмальовували живі села — таке бачу вперше. Звідки взялася ця ідея?
— Ми з командою працюємо лише в межах нашої Прилуцької громади. Людський і часовий ресурс обмежений, тому зосередилися на двох селах, найближчих до Бакоти (затопленого села в Кам’янець-Подільському районі, столиці Пониззя княжих часів, — Ред.). Це Сологрушка та Гораївка. Сологрушка — фактично ворота до Бакоти: іншої дороги до цієї туристичної перлини немає.
Ми дивилися на центральну вулицю й думали: якщо сюди щодня їдуть туристи, то нехай вони бачать не сірі паркани, а живу, красиву вулицю, яка розповідає про місцеву культуру. Ми живемо тут самі, тож як творчі люди захотіли поєднати дві речі: туристичну атракцію й повноцінний культурний продукт. Так і народилася ідея «Мальованого села».
— Тобто йдеться не лише про декор, а про відродження розпису як явища?
— Саме так. Ми працюємо в стилі місцевих народних розписів. Кілька років тому почали копати архіви, шукати старі фотографії, записувати спогади людей, які ще пам’ятають, як виглядали давніше хати та розписи, до затоплення придністрівських сіл.
Це територія Українського Придністров’я. Багато сіл пішли під воду, але люди, їхні речі й пам’ять переїхали вище — в сусідні села. Ми залучили фахівців, попрацювали в архівах і до 2022 року вже мали чітке розуміння: хочемо проєкт, присвячений відродженню саме локального розпису Дністровського регіону.
За цей час ми тричі виграли гранти Українського культурного фонду — у 2023, 2024 і 2025 роках. Це дало змогу не тільки розширити кількість розписаних об’єктів, а й створити кілька музейних і виставкових просторів, проводити освітні події, працювати зі спадщиною системно, а не час від часу.
— Ви згадували, що в Україні є й інші «розмальовані» села. У чому відмінність вашої ідеї?
— Так, є хутори й села, куди приїжджають художники й розписують кілька будинків. Але часто це майже безлюдні місця — три хати й жодного постійного мешканця. Ми ж від початку хотіли іншого: живий музей у живому селі. Не декорацію десь у полі, а простір, де люди щодня ходять на роботу, відправляють дітей до школи, зустрічають туристів. Тому ми жартома називаємо наш проєкт живим музеєм, а зараз він уже виріс до такого собі мініскансену.
Для нас було принципово, щоб першими глядачами стали наші сусіди. Ми переселилися сюди десять років тому, нас дуже тепло прийняли, й хотілося віддячити. У когось це було б свято чи концерт, а ми можемо дякувати пензлем.
— Скільки будівель ви вже розмалювали повністю?
— Повністю розписаних хат поки що три-чотири. Але варто пояснити: ми свідомо не женемося за кількістю кольорових фасадів і не малюємо на всьому підряд.
Старий розпис був створений для зовсім іншої архітектури: низькі глиняні хати без високих парканів, тинів, з певною пластикою стін. Орнамент був вписаний у цю форму.
Сучасне село — це «шуба», плитка, профнастил. На таких поверхнях розпис не тримається, та й візуально це часто конфліктує. Тому ми працюємо переважно з глиняними об’єктами, старими хатами й криницями.
Паралельно маємо ще одну мету: привернути увагу до глиняної архітектури як до окремого пласта спадщини. Якщо в глиняній хаті давно не живуть і її ніхто не доглядає, вона просто розчиняється в землі.
Це дуже буквальний образ: хата фізично йде в землю. Якщо нічого не робити, за кілька десятиліть цієї культури просто не буде.
— Виходить, розпис стає способом урятувати хату від зникнення?
— Так. Поки хата заросла хащею й стоїть закритою, на неї мало хто звертає увагу — навіть туристи. Формально це спадщина, але по факту вона невидима.
Як тільки з’являється розпис, будинок перетворюється на об’єкт, до якого підводять екскурсії, який фотографують. Люди починають його доглядати хоча б мінімально. Це такий художній спосіб сказати: «Подивіться, це цінно».
Звичайно, під час великої війни ми не виставляємо порятунок глиняних хат як головний пріоритет — є нагальніші виклики. Але свою діяльність ми почали ще до повномасштабного вторгнення: перші криниці розмалювали у 2020 році. Тоді здавалося, що втрата старих хат — одна з головних проблем. Ми ще не знали, які часи попереду.
— Ви згадали про забуті ремесла. Розпис — це частина ширшої роботи з Дністровською культурою?
— Так. Торік ми зробили великий проєкт про забуті народні ремесла, серед них — пічникарство.
Ми працювали з майстрами, які колись складали старі печі, — вони вже дуже поважного віку, але в них залишаються креслення, записи.
За цими схемами ми спробували відтворити піч з іншим майстром. Здавалося б, є повний технічний опис, просто повторюєш. Але вийшла піч з нюансами: хліб у ній печеться інакше, тепло тримається не так, як у старих.
Цей досвід показав: навіть маючи інструкцію, ти не повернеш енергетику речі, яка прожила десятки років разом із людьми. Тому те, що нам дісталося у спадок — хати, скрині, розписи, — треба берегти зараз. Другого такого шансу не буде.
Цього року ми, наприклад, зробили окрему експозицію старих скринь. Кожна скриня — це історія конкретної жінки, родини, інколи навіть цілого затопленого села. Як вона виїжджала, що брала з собою, куди переселялася. Вигадати подібні історії неможливо, це живий людський досвід.
— Хто допомагає вам розмальовувати село? Це більше про професійних художників чи про спільну справу?
— Це завжди про спільну справу. Головна художниця проєкту — моя сестра, іконописиця Тетяна Жабінська. Є ще майстриня подільського розпису Оксана Доличук. Але до розписів ми свідомо залучаємо місцевих: людей, які люблять малювати, і особливо дітей.
Старшокласники часто працюють на толоках на рівних із дорослими: у багатьох дуже хороший малюнок, і в них гарно виходить. Є діти з Кам’янця-Подільського, є діти ВПО, які щороку повертаються, бо розсмакували і Бакоту, і нашу діяльність.
До війни ми робили фестивалі, куди приїжджали навіть музиканти. Під час війни це переформатувалося в багатоденний культурний захід «Дні спадщини Дністра»: майстер-класи з ремесел, локальна кухня і обов’язково хоча б одна мальовнича толока, куди може долучитися кожен, навіть турист.
— Як реагують місцеві? Бо все-таки село — це закрита спільнота, де кожен крок у всіх на очах.
— Зараз реагують дуже тепло. Але на старті було непросто. Ми переселилися сюди у 2016–2017 роках, у 2020-му почали громадсько-культурну діяльність — із кількох криниць на своїй вулиці.
Ми чесно пішли до сільського голови, до сусідів, пояснили, що хочемо розписати криниці й паркани, не вимагаючи жодних грошей. І раптом зіштовхнулися з недовірою: люди не могли повірити, що хтось прийшов не збирати кошти. У них було до нас лише одне запитання: «Що ви з цього матимете?».
Коли минув час, коли вони побачили, що ми справді не ходимо з простягнутою рукою, завжди радимося, що малювати, — ставлення змінилося.
Є цікаве спостереження: у нас є проактивна група людей, є більш пасивні й також невеликий відсоток тих, хто ніколи не приходить на спільні заходи. І от у активних людей стан помітно кращий — і морально, і психологічно. Толоки, спільні розписи, розмови зі старожилами тримають, як тут кажуть, менталочку, особливо під час війни.
— Ви багато працюєте з дітьми. Що для них виявляється найнеочікуванішим?
— Для міських дітей сама ідея толоки — відкриття. Коли ми розповідаємо, що хати колись будували разом — цього тижня вся громада йде до однієї родини, потім до іншої, — вони щиро не можуть у це повірити. Доводиться запрошувати старожилів, щоб ті підтвердили: так, саме так і було.
Нам здається, що всі знають про ці речі — про спільну працю, про традиції, про глиняні хати. А насправді нове покоління часто чує це вперше. Тому ми робимо особливий акцент на дітях і студентах: це люди, які потім понесуть далі цю пам’ять.
— Ви казали, що проєкт виріс із маленької ініціативи до грантової діяльності. Як це сталося?
— Спочатку ми справді думали, що просто розпишемо кілька криниць, і на цьому все. Нам за це ніхто не платив, ми робили це у своєму темпі, у вільний час.
Потім з’явилося «Мальоване село» як мрія: було би добре мати цілу вулицю, кілька десятків об’єктів. А далі, як це буває, апетит приходить під час їжі. Об’єктів побільшало, роботи теж. Ми зрозуміли, що власних ресурсів уже не вистачає, і вирішили податися на гранти.
Першу підтримку одержали від Британської ради в Хмельницькій області — і це був дуже важливий досвід. Нас навчили формулювати проєктну ідею, прописувати бюджет, пояснювати, на що саме ми просимо кошти і яку проблему це вирішує.
Коли є жива ідея, яку вже підтримали люди на місці, розписати її на проєкт легше. Але все одно це окрема наука. Потім були гранти Українського культурного фонду. І ми побачили: якщо вдається залучити фінансування, позитивний ефект просто масштабується — більше збережених хат, більше подій, більше людей, які приїздять і бачать цю красу.
— Наостанок хочу запитати про сам розпис. Які мотиви й кольори найбільш характерні для вашого регіону?
— У нас переважають рослинні орнаменти. Це загалом притаманно Поділлю, але наша громада розташована на перетині трьох етнографічних регіонів. Формально ми — Поділля, але буквально за Дністром уже починається Буковина, а трохи далі — Бессарабія.
Це відчувається насамперед у кольорах. У нас дуже насичена палітра: різні відтінки синього, блакитного, фіолетового — кольори, які для класичного Поділля не характерні, зате ближчі до буковинських і бессарабських традицій.
Структура орнаменту при цьому залишається подільською: композиції стримані, вишукані, продумані. Виходить дуже цікаве поєднання: подільська логіка візерунка, але в кольорах, які народилися на берегах Дністра. Цьому сприяє й сама природа: вздовж Дністра — до восьми відтінків глини різних кольорів. А ще в нашій громаді було поширене травництво: тут виростає безліч рослин, з яких традиційно робили фарби, настої, ліки. Недаремно одну з долин колись називали Золотою.