Андре Маркеш — визначний португальський режисер, сценарист і музикант. Автор декількох короткометражних фільмів, експериментальних документалок і музичних кліпів, який працював у Лондоні й Бухаресті. На 52-му кінофестивалі «Молодість» відбудеться світова прем’єра його першого повнометражного фільму «П’яниця» про невдаху й алкоголіка, який стає героєм мимоволі, захищаючи беззахисну чужоземку від мафії. Тиждень поспілкувався з режисером про героїв та акторів його дебютного повного метра, про невидимість сучасної торгівлі людьми й про алкоголізм як про світову проблему, а також про нестачу емпатії в теперішньому світі.
— Ви зняли прекрасне кіно із сюжетом, у який одразу віриш. Напевно, це також заслуга акторів. Наскільки я розумію, більшість із них — дебютанти, зокрема актор, що зіграв головного героя Рожеріо Алмайда?
— Так, це перша роль Вітора Руріжа. Так само як і Іни Есану. Вітор — танцівник і постановник танців, він працює разом із дружиною. Я його вибрав, коли побачив у фейсбуці рекламу його нової дуже експериментальної постановки — це навіть більше перформанс, аніж театр. Я побачив його обличчя й подумав: цікавий хлопець. І коли ми вперше побачилися, він уже знав про мої наміри, що я шукаю когось для фільму, хоч про саме кіно він не знав. Загалом ми бачилися двічі — це були чудові проби, вони мене вразили. Але він не знав про це, поки я його не вибрав. Особливо мені сподобався його підхід до ідей і до всього іншого. І минуле в нього різниться від того, що є в головного персонажа. Бо Алмайда — неспокійна людина з нижчих класів, тоді як Руріж — стриманий і врівноважений. І він не актор. І коли я його вибрав, він спитав: «Ти певен? Стільки ж є професійних акторів». А Іна, яка зіграла Оксану, молдованка, але живе в Португалії з двох років і говорить португальською зі смішним акцентом. Вибирати акторку на роль Оксани було складніше: був великий кастинг, адже мені хотілося акторку зі Східної Європи. Але потім настав COVID-19, стало важче зустрічатися з претендентами, і я довго нікого не міг найти на цю роль. Та коли Іна надіслала мені свої відеопроби, це був зовсім інший рівень: правильні інтонації та інше. Вона дуже реалістично грала викрадену. Вона була переконлива, хоч і не акторка й тільки нещодавно закінчила школу. І я хотів, щоб вони з Вітором Руріжем почали заздалегідь вибудовувати свої екранні стосунки. Коли я їх вибрав, то знав, що вони недосвідчені. Це був великий виклик, але я пишаюся їхньою роботою.
— Як би ви визначили жанр свого фільму? На IMDb зазначено, що це драма й трилер, а для мене це більше філософська чи екзистенційна історія.
— Драма, але з пригодою для головного героя, вимушеним квестом. А оскільки ми не знаємо, як це завершиться, то це частково й трилер. Ми підозрюємо всіх, головний персонаж — антигерой. Він навіть собі не може допомогти, і викликом для нього стає зробити щось для іншого. І тому я хотів, щоб актори були невідомими, щоб це були «реальні» обличчя, які я щодня бачу на вулиці. Вони всі наче невидимки, і я хотів пограти із цією новизною: спробуйте із самого початку розібратися з персонажами. І ще — яке співчуття ми можемо мати до таких звичайних облич, бо це не так просто. Фільм уже викликав різні реакції. Мої продюсери сказали, що таке кіно або відразу любиш, або відразу ненавидиш. І це зрозуміло, бо, як режисер, я вимагаю від глядачів доволі високого рівня емпатії та розуміння, якого важко досягнути. І важить те, як ви взагалі ставитеся до таких людей, що потребують допомоги. Як на мене, це нині головна проблема у світі — співчуття. Як зрозуміти життя інших. І ще те, що люди думають про героїзм і невдачу, як можна стати героєм, але бути невдахою, бо часом ці ідеї доволі близько, адже деякі люди ніби живуть чужим або вимушеним життям. Герої змушені виживати, тому їхні життєві вибори можна засуджувати. Я роблю у фільмі приблизно те, чим займається екзистенціалізм: питаннями, чому ми тут, задля чого варто жити та чи можемо ми зрозуміти життя інших. Я написав сценарій до цього фільму 2011 року. Тоді був зовсім інший світ, зокрема й проблеми з алкоголізмом і торгівлею людьми — це дві головні теми «П’яниці». Тоді були страшні цифри щодо цих проблем, але за десять років усе стало ще гірше, і ми просто втрачаємо цей світ. Ненависть, страх — їх стає дедалі більше.
— Попри весь песимізм, головний герой усе ж є частково оптимістичним. Так, він невдаха, він безпорадний, але він хоче допомогти іншій безпорадній людині, тож у нього є надія, хоч і немає сил змінити своє життя, бо і на початку, і в кінці фільму він п’є. А чи можна його назвати типовим персонажем? І чи таких оксан дійсно багато?
— Він невдаха в очах інших, а тому йому важко віднайти надію, коли інші в ньому її не бачать, тож він просто питвом заповнює цю порожнечу. Португалія є світовим лідером за споживанням вина (і шоста за загальним рівнем споживання алкоголю). Причина — прихована бідність, якої дедалі більше. Тож турбота й співчуття важливі. Наприкінці фільму ми бачимо, як у світі довкола головного героя все змінилося, але я не певен, чи щось змінилося в ньому самому. А в житті буває, що ти міняєшся, а світ лишається, яким і був. Тож важливо вміти подивитися на цю проблему і її обміркувати — з турботою та емпатією. Я десять років готувався до цього фільму, тож навіть негативні персонажі доволі реалістичні, але теж треба спробувати їх зрозуміти. І коли я говорю з людьми про це, вони кажуть, що нічого цього не бачать. У мене є найновіші цифри щодо торгівлі людьми: дані 2021 року — 46,6 млн осіб залучені в сучасній работоргівлі. Серед них — 6,3 млн у сексуальному рабстві, а з них — 4,9 млн жінок і дівчат. Інколи це зовсім діти. Часом дітей запрошують для участі в індустрії моди, а це вже, як свідчать дослідження, відчиняє двері до гіршого бізнесу. І це все частина цього невидимого світу. І це бізнес, у якому крутиться до $30 млрд на рік. Тобто треба десь стільки ж витратити, щоб закрити цей бізнес. Але цим ніхто не займається. Так, цілі корпорації допомагають жертвам, але саму проблему ніяк не подолати. Можливо, нам бракує того, щоб просто більше звертати на це увагу. Помічати. Розуміти.
— Для мене головний герой — це новітній Дон Кіхот. Хто він для вас?
— Так, щось у ньому є від героя Сервантеса. А ще він і головна героїня дуже крихкі. І борються зі злом. Загалом боротьба добра і зла завжди неоднозначна. Багато хто може грати роль поганця, не знаючи цього. Я б хотів, щоб люди після мого фільму виходили на вулиці й дивилися на таких людей з дещо більшим розумінням, дещо більшим співчуттям. У новинах говорять про війни, бо вони завжди нові. А проблема торгівлі людьми давня, і ми думаємо, що коли про неї не говорять, то значить, її розв’язано, а про неї просто забули. І коли про це не думати, то цьому не можна й співчувати. А мистецтво якраз має змушувати задуматися. Тому я зрадів, коли дізнався, що цьогоріч буде кінофестиваль «Молодість». Організатори розуміють усю важливість того, щоб показати актуальні фільми публіці, щоб просто відчути нормальне життя, бодай на якісь секунди, хвилини, години. Я аплодую їм за те, що в цих умовах «Молодість» хоче побудувати систему ідей, яка принесе добро в цей світ хоч і на доволі короткий час у надскладних обставинах. Я вами пишаюся, що ви це робите. На Заході фестивалі просто шукають хайп, як і медіа, а коли робити фестиваль під час війни, то вам треба думати про інше, бути об’єктивними, вибирати уважніше й обережніше. І я вірю, що цьогоріч «Молодість» буде подією, яка зможе змінити життя. І ваші кінематографісти зараз зроблять те, чому ми будемо дивуватися наступні десять років. Вони нині вчаться того, що нам ще тільки колись доведеться вивчити, — дивитися на життя під іншим кутом.
— Кажучи про навчання, яка саме кінематографічна традиція найбільше вплинула на ваш фільм? Можливо, режисери чи національне кіно. Я, скажімо, відчуваю в стилістиці «П’яниці» дещо від румунської нової хвилі.
— Так, я жив у Румунії та робив там короткометражні фільми. Не зовсім у стилі румунської нової хвилі, бо я хотів знімати інакше. Наприклад, мені мало одного дубля для сцени, але я теж роблю авторське кіно. Серед інших, мені подобаються фільми турецького режисера Нурі Більге Джейлана й француза Жака Одіара. Їхні актори й наративи. Ще незалежне американське кіно, бо воно теж низькобюджетне, як і в мене. Наш бюджет був $250 тис., дечим довелося пожертвувати, хоча, на щастя, я мав майже все, що мені було потрібно. Найскладніше було знайти невідомих акторів без досвіду, «відкриті книжки», у які можна вписати щось своє. Загалом я вимогливий режисер. Ми робили багато дублів і багато годин відпрацьовували сцени. Бо якщо ви не повірите бодай в один кадр, то все, сон закінчується.