Російський сепаратизм — це делікатна тема, яку зазвичай на державному рівні намагаються обходити. Бо треба публічно визнати, що якась частина власних громадян — представників конкретної нації (росіян) плекає повалення державного ладу, встановленого місцевою національною більшістю — українцями. А такі визнання автоматично погіршують і без того складні відносини з Російською Федерацією і не знаходять розуміння в західних країнах.
Небезпечна діаспора
На пострадянських теренах найбільше етнічні росіяни представлені серед місцевих жителів у Латвії — 27%. Слідом ідуть Естонія — 24,5%, Казахстан — 21% та Україна — 17,5% (без Криму). У решті колишніх республік СРСР ця національна група не перевищує 10%. Причому найменше її представників залишилося там, де протягом 1990-х років відбувалися збройні протистояння. Усюди, де етнічні росіяни становлять значний відсоток, спостерігається напруження на національному тлі.
У Латвії та Естонії діють закони, за якими громадяни можуть отримати паспорт або влаштуватися на держслужбу лише за умов складання іспиту з державної мови. Проте в Латвії лише половина місцевих росіян має громадянство країни. Інші вважаються «негромадянами» (таких 285 тис.). Їхній статус дещо дивний, але на сьогодні він уже став офіційним: «негромадян» ніхто з країни висилати не збирається, до того ж вони користуються багатьма перевагами, які надаються мешканцям Євросоюзу і яких позбавлені власники паспорта Російської Федерації. В Естонії росіяни поділяються на три категорії (приблизно по 100 тис. у кожній): громадяни країни, «негромадяни» та громадяни РФ.
Читайте також: Україна чи Сирія? Думки західних експертів
Поміж росіянами-«негромадянами» й латишами та естонцями стосунки традиційно прохолодні. Побутові сутички на національному тлі є нормальним явищем. Але зазвичай місцева преса не роздмухує таких історій. Упродовж років обидва непримиренні «світи» виробили правила, які допомагають уникати гострих конфліктів. Росіяни ходять до «своїх» магазинів, кав’ярень, пабів, клубів, кінотеатрів тощо. Їхні діти вчаться в російських школах. Аналогічно поводяться латиші й естонці. Але, на відміну від проросійських радикалів, вони розмежовують росіян-громадян та «негромадян». Якщо етнічний росіянин розмовляє естонською або латиською, то корінні мешканці завжди вважатимуть його своїм. Багато росіян, які є громадянами Латвії та Естонії, перебувають на державній роботі, служать в армії, прокуратурі та поліції, працюють у тих самих місцях і відвідують ті самі заклади відпочинку, що й місцеві мешканці. Росіяни, які носять мундири країн Балтії, традиційно наражаються на прохолодне ставлення й докори «негромадян» та росіян-громадян, які все одно зверхньо ставляться до цих держав. А місцеві проросійські радикали взагалі вважають їх зрадниками, яких треба буде стратити, «коли наші прийдуть».
«Негромадяни» в країнах Балтії зазвичай гадають, що оскільки вони народилися ще за часів, коли «всі ми жили разом», то їм зобов’язані видати паспорти без жодних іспитів. А російську — зробити другою державною. Хоча й тоді вони не будуть задоволені, бо наступною вимогою стане приєднання країни до Росії. Латвійська та естонська влада безсила у вирішенні цієї проблеми, бо виселити «негромадян» до РФ не має змоги. Тож і змушена вдавати, буцімто проблема тимчасова і з роками вирішиться. Та минуло майже 25 років, а «негромадян» скільки було, стільки й залишилося: помирають одні «радикали», проте народжуються й виростають інші — їхні діти.
Зазвичай радикальні проросійські громадяни настроєні відверто вороже до мови, культури й традицій країни, в якій мешкають. Зневажають її гімн та інші символи, відвертаються, коли до них звертаються місцевою мовою, висміюють літературу та музику цієї країни й часто публічно висловлюють до неї неприязнь. Ця тенденція простежується скрізь: не лише в державах Балтії, а й в Україні.
Вітчизняна модель ставлення до етнічних росіян схожа з казахською: громадянство та однакові права було надано всім. Ніяких обмежень, зокрема й мовних, на нашій території де-факто не було й немає.
В Україні етнічна російська спільнота умовно поділяється на дві категорії: ті, хто беззаперечно на боці держави, у якій живе (хоч і розмовляє російською), і ті, хто взагалі не сприймає нічого пов’язаного з українською мовою, історією та культурою. Багато десятиліть у Радянському Союзі цим людям втовкмачували, мовляв, кожен, хто розмовляє українською, націоналіст, поплічник фашистів і ворог комуністичної системи. По-простому — «бандерівець», зрадник. Тому серед російськомовних міських жителів УРСР вважалося, що носії української мови — це або селяни (до яких було традиційно зверхнє ставлення), або потенційні вороги. Звісно, на початку 1990-х ці стереотипи були загалом подолані, але їх і надалі плекала проросійська громада. Саме вони й відіграли свою роль у подіях на Майдані наприкінці 2013‑го — на початку 2014 року.
Пропаганда РФ та сепаратисти постійно наголошують на тому, що війна на Донбасі стала наслідком Євромайдану. Українська сторона стверджує, що причина війни — прихід на Донбас збройних загонів із території Росії, які скористалися складною політичною ситуацією в країні.
Читайте також: Андрюс Кубілюс: «У реальному західному світі розуміння української ситуації не дуже глибоке, а подекуди й зовсім поверхневе»
Як показує аналіз подій, чимало терористів, що брали участь у кримських подіях, а потім воювали на Донбасі, — це громадяни України із центральних, південних і навіть західних областей. Переважно з російськими прізвищами.
Консолідація проросійських активістів відбулася під час спроб організації представниками Партії регіонів різноманітних антимайданів. Попри те що багато громадян України не підтримували Революції гідності (з різних причин, аналіз яких не є нашою темою), мало кому з них спадало на думку приєднуватись до антимайданів і брати участь у протистоянні з євромайданівцями. Передусім через відсутність особливих симпатій до влади Януковича. Проте дуже багато людей, не прихильних до Майдану, співчували працівникам правоохоронних органів і особливо бійцям-строковикам Внутрішніх військ, які виконували конституційний обов’язок. Вони могли принести чай, печиво чи шкарпетки міліціонерам, але на цьому їхня активна «антимайданівська» участь і завершувалася.
Але антимайдани існували, частіше за гроші, рідше «за ідею». Ідей, власне, було дві: одна — мирна (що державні перевороти в демократичній країні здійснювати не можна), друга — агресивніша (максимальна інтеграція з Росією, відмова від європейського шляху розвитку, і, звісно, «боротьба з українським фашизмом»). Коли категорія демократичних «антимайданівців» переконалася, що вляпалась у коричнево-червоне проросійське середовище, то відмовилася від будь-якої дальшої участі в процесі.
Відтоді всі антимайданівські мітинги та протистояння (Одеса, Харків, Запоріжжя, Миколаїв) мали виключно прокремлівський характер. Над їхніми колонами жодного разу не було помічено української символіки. Скрізь російська або червона. Лише один раз у Харкові кілька якихось хлопців намагалися вийти під синьо-жовтим прапором із нашитими на ньому георгіївськими стрічками. Але знамено довелося швидко згорнути: їх
«не зрозуміли» передусім проросійські мітингарі.
«Зайві» люди
Остаточний перелом у поглядах громадян, котрі не підтримували Майдану, відбувся під час кримських подій, які наочно показали, що настав час обирати, за Росію ти чи за Україну. Звісно, значна частина людей, зокрема й російської спільноти, залишилася на боці нашої держави. Антимайдани переродились у винятково проросійські угруповання, найрадикальніші представники яких поступово виїздили до Криму, Луганської або Донецької областей.
Наприкінці квітня 2014-го в інтернеті почали з’являтися відеоролики з озброєними сепаратистами, які закликали приєднуватись до них. Серед «героїв» тих сюжетів були й уродженці центральних областей. У захопленому бойовиками Луганську записало своє відеозвернення п’ятеро обчіпляних зброєю з ніг до голови добровольців із Запорізької області. Лідер цих людей кількома словами сформулював їхній світогляд: «Я по духу имперец, я русский по рождению». Там-таки, у Луганську, діяли бойові групи проросійських антимайданівців з Одеси та Миколаєва: брали активну участь у штурмі адмінбудівель міста й, зокрема, управління СБУ.
Читайте також: Подвійний рахунок?
Невдовзі у Слов’янську з’явився ролик із тоді ще нікому не відомим Павловим-Моторолою, який у своєму першому інтерв’ю розповів, що приїхав із Харкова, де протягом чотирьох місяців належав до антимайданівської організації «Оплот» (пізніше виявилося, що він громадянин Росії). Там-таки було записано відеокадри з добровольцем із Чугуєва, який розповів, що захоплювався військово-історичною реконструкцією. Цей чоловік був знаний у колах шанувальників військової історії, як і його погляди: коли заходила мова на якусь українську тему, він заявляв, що «нє любіт іх», маючи на увазі патріотів України. Опинились у Слов’янську, а потім засвітилися в інтернет-роликах і кілька персонажів із Києва та області (теж росіян), які ще в середині 1990-х років намагалися створити у столиці України відділення профашистської партії з РФ «Русское национальное единство» (баркашовці).
Найвідомішим промосковським діячем із Центральної України, який загинув серед перших на боці сепаратистів, був Сергій Журіков (Ромашка). Уродженець Севастополя, мешканець Києва, він брав активну участь у захопленні російськими терористами Слов’янська. Саме він чи не найзавзятіше агітував українських солдатів, які намагалися мирно ввійти до міста й були роззброєні з допомогою місцевих мешканців, перейти на бік сепаратистів. При цьому Журіков розповідав солдатам, що особисто був у момент подій на Майдані серед антимайданівців. Загинув під час однієї з перших спроб узяти штурмом Слов’янськ 2 травня 2014 року. Поховали його на Сумщині в місті Середина-Буда на самому кордоні з Росією, де мешкає його мати.
На сепаратистських сайтах згадувалося про смерть проросійського антимайданівця із Запоріжжя — лідера «антифашистської організації «Наш город» Володимира Балагури. Він загинув у боях під Дебальцевим наприкінці січня 2015 року. Подробиць та місця поховання веб-ресурси терористів не повідомили.
Журіков та Балагура — діячі, чия сумна доля стала відома. Але очевидна більшість полеглих бойовиків, передусім із проросійських активістів з України, так і залишається безіменною. Попри те що нині в самопроголошених республіках «ДНР-ЛНР» штучно створюється пропагандистський пафос навколо загиблих у війні «з хунтою», назвати поіменно бодай третину тих жертв ніхто не в змозі. Наприклад, у боях січня 2015 року в районі Донецького аеропорту загинула ціла група (12 бойовиків), котрі всі виявились уродженцями центральних областей України. Вочевидь, це був окремий загін проросійських активістів, який існував іще з часів Слов’янська. Прізвище жодного з них на «республіканських» сайтах не згадується. Крім того що сепаратисти й російські терористи гинуть безпосередньо в боях з українськими військами, вони ще й бувають знищені або зникають безвісти внаслідок внутрішніх сутичок.
Читайте також: Тероризм не пройде
Після ганебної (на думку його ж таки соратників) утечі Ґіркіна з Донбасу в липні 2014 року ідеологія сепаратистських формувань радикально змінилась із проросійської на прорадянську. Звісно, на догоду значній частині місцевого населення, яке досі живе примарами буцімто гарного життя в СРСР. Багатьом прокремлівським активістам, які не дуже заморочуються проблемами радянських репресій та гоніннями комуністів на церкву, совок як форма російського «імперства» теж підходить. Хоч аж ніяк не всім.
Російські націоналісти, які вижили в боях та міжусобицях, нині стоять перед нелегким вибором. З одного боку, вони вважають, що Путін, Ґіркін та інші вожді їх «кинули», із другого — розуміють, що в просовкових сепаратистських республіках не всім із них знайдеться місце. Поступово вони або виїжджають до Росії, або намагаються повернутись в Україну.
У цьому сенсі показова доля однієї невеличкої проросійської групи з обласного міста в Центральній Україні, яка оформилася ще на межі 1990–2000‑х років, а навесні 2014-го долучилася до терористів. Троє загинули ще влітку 2014-го. Їх привезли ховати на батьківщину, розповідаючи, нібито хлопці працювали десь на будівництві в Росії і стали жертвами нещасного випадку. Один чи двоє полягли під Дебальцевим. Щонайменше один виїхав до родичів у Росію. Лідер групи у квітні 2015-го покінчив життя самогубством на окупованій території. Згодом його тіло було видане українській стороні. Він повернувся додому. У труні. Родичі ховали його таємно: друзі та знайомі «по мирному життю» дізналися про це випадково й на кілька тижнів пізніше. У сепаратистських «ДНР-ЛНР» утрата цих людей залишилася непоміченою, в РФ — тим паче.
Російський імперський націоналізм, обов’язковою складовою якого є нетерпимість до інших мов та культур, іще не раз проявить себе в сучасній історії України. У нормальних країнах світу з екстремістами й терористами борються спецслужби. Причому хоч би які виникали конфлікти, вони мають залишатися на боці не однієї з політичних сил, а вищих інтересів держави. Утрата Криму та війна на Сході — це передусім вина старих кадрів Служби безпеки
України та її керівників.
Назавжди подолати екстремізм або тероризм у принципі нереально. Завжди з’являться радикали, охочі вчинити якийсь теракт. Але передбачити його й запобігти йому можливо. У цьому сенсі було б добре, якби працівники СБУ налагодили зв’язки зі своїми колегами з тих-таки країн Балтії. Обмін досвідом та спільна робота спецслужб унеможливили б надалі спалахи російського екстремізму на території України.