До краху СРСР радянські люди навіть не замислювалися, а часто й не знали про те, що День перемоги (рос. — День победы) у решті світу відзначають якось інакше і навіть в інший день. Наприкінці тисячоліття він, як клішований відтиск поштових листівок із незмінними атрибутами перемоги радянської зброї, демонстрацією кіно про війну впродовж усього вихідного дня, незмінним покладанням квітів до вічного вогню, жовтенятсько-піонерсько-комсомольськими лінійками й почесними караулами біля могил Невідомому солдату, вечірніми салютами, а раз на десятиліття — військовими парадами на Красній площі, існував у свідомості радянської людини як усталена традиція. Незмінний атрибут совєтськості. Своєрідна проба якості. Як не крути, попри всі втрати й поневіряння, саме радянський народ переміг коричневу пошесть — нацизм. Врятував світ від повної загибелі.
Святкування Дня Перемоги у Очакові, 9 травня 1985 року
Так щиросердно гадали радянці. І підстави для таких міркувань були, але не реальні, а дискурсивні. Бо ж вони народжувалися, жили та помирали у відрубному дискурсивному просторі, де все найкраще існувало в СРСР, а вся решта світу була таким собі чистилищем, в’язні якого або чекали свого зоряного часу, щоб доєднатися до СРСР, спільно будувати комунізм, або «загнивали».
У цьому святому недознанні радянці проіснували до краху квазікомуністичної утопії. Відтоді пострадянська людина рушила в повну несподіваних відкриттів подорож світовим інформаційним простором. Відкриття, що європейці, виявляється, відзначають День перемоги над нацизмом не 9, а 8 травня, і, власне, не святкують, як було заведено в пізньому СРСР, а саме відзначають у скорботі й роздумах, тривалий час сприймалося як екзотична відмінність. Зрештою, кожен має свої недоліки. Аж до 2014 року пояснень вітчизняних істориків, що йдеться не про європейське 8 травня та радянське / пострадянське 9 травня, а про різні філософії історичної пам’яті, обиватель не сприймав. Що й зрозуміло: міф «Великої Вітчизняної війни» (ВВВ) був несівною конструкцією ідентичності пострадянської людини. Без цього міфу вона розсипалася на не зв’язані між собою атоми. Таким був страшний і катастрофічний наслідок комунобільшовицьких практик конструювання масової свідомості.
Радянський мікрокосм
Але про все по черзі. Розбудова міфу ВВВ, як і виокремлення в хронології Другої світової війни власного початку (22 червня 1941 року) і власного кінця (9 травня 1945 року), мало глибокий сенс. Ішлося не лише про те, що сталінський СРСР на той час дискурсивно вже давно був окремим мікрокосмом світової цивілізації. У переддень Другої світової він мав власну історію, відкарбовану «Коротким курсом історії ВКП(б)» 1917 року, власну квазіфілософію (марксизм — ленінізм — сталінізм), власну квазірелігію — комунізм. Дискурсивно (і то стосувалося не лише дерев’яної радянської мови) та й по суті радянський лад справді існував як окрема (анти)цивілізація. У неї були свої правила виховання дітей, створення родин, підстави честі й совісті, альтернативні тим, що панували в решті світу.
Задум радянських ідеологів полягав у штучному вилученні «Великої Вітчизняної війни» із контексту Другої світової.
Навіщо ж знадобилося запровадження власних дат? Навряд чи його диктувало властиве СРСР бажання бути в усьому відмінними від ненависного капіталістичного світу. Від країн, яких він планував надихнути комуністичною утопією, — поготів. Утім, сенс, безумовно, був. Задум полягав у штучному вилученні ВВВ із контексту Другої світової. У такий спосіб підкреслювали її всенародний і визвольний характер саме для радянського народу саме на тому етапі. Радянський народ всотував цю ідеологему з раннього дитинства без жодних вагань, коливань і запитань. Бо радянському народу не випадало ставити запитання. А тим часом вони були. Якщо 22 червня 1941 року розпочалася всенародна вітчизняна визвольна війна радянського народу, то якою вона була до цієї дати? Не всенародною? Не визвольною? Якою вона стала після 9 травня 1945 року? Де весь цей час аж до 1946 року перебували кадрові радянські військові? Відповідь виявилася простою та шокувала: до 22 червня 1941 року радянські війська окупували низку неналежних СРСР територій і вели кровопролитні війни; після 9 травня 1945 року «наводили лад» у зонах радянської окупації.
Спільний парад Вермахту і Червоної армії у Бересті 22 вересня 1939 року.
Отож сепарація ВВВ від загального концепту Другої світової виконувала парадигмальне завдання: саме в такому конструкті з країни-розпалювача війни, що прагнула переділити Європу, з країни-агресора, з країни-загарбника СРСР перетворювалася на країну-жертву. Протягом десятиліть вдумлива пропаганда, цілеспрямована чистка живої історичної пам’яті свідків та учасників війни, творення офіційного партієцентричного історичного наративу формували для Радянського Союзу образ святості. Відбувалося це за прямими відмахом Йосипа Сталіна. Того самого, який кілька днів після нападу Третього Райху безпорадно ховався в бункері, хоча й сам упродовж кількох років поспіль готувався до переможної війни на території ворога. Від 1939 року ці «невеличкі переможні війни» додали до й без того неосяжних теренів СРСР Західну Білорусь, Західну Україну, Північну Буковину, Бессарабію, Карелію, країни Балтії. Така собі тиха й миролюбна країна, яка, словами патріарха Кіріла, ніколи ні на кого не нападала, а лише визволяла.
Читайте також: День Перемоги. Деструктивний культ
Для свідків та учасників тих подій ця теза не була самоочевидною. І попри те що розмовляти на ці теми вголос радянців відзвичаїли ще під час довоєнних репресій, викорінити відчуття штучності цих пропагандистських тез було неможливо. Саме тому два повоєнні десятиріччя на тему війни майже не рефлексували. Люди з інвалідністю й свідки вмирали, розчиняючись безслідно. Від незручних думок лікував всесильний ГУТАБ. Натомість Сталін заходився розбудовувати власний міф. Генералісимус у парадному кітелі на Красній площі, промови про великий радянський народ — переможця — у такому образі він постав у фільмах, які творили культ анти-Гітлера. Лицар на білому коні, який врятував людство від коричневої чуми. Дарма що світом розповзалася червона чума. Переможців, як-то кажуть, не судять.
Радянський плакат 1945 року.
Метою цієї маніпуляції було відвести осмислення трагедії Другої світової в «дзеркальну залу самолюбування переможця». Туди, де втрачалася можливість усвідомити, що впродовж війни не лише Європа, а і європейська частина СРСР стала театром кривавого побоїська та що самі радянці одночасно стали і жертвами, і співучасниками, і заручниками двобою тоталітарних систем — червоної і коричневої. Тому десятиріччями лишалося на далекому маргінесі запитання: а чи можна було уникнути цієї інфернальної катастрофи? Кількох десятків мільйонів жертв? Знищення радянських євреїв, ромів, кримчаків і караїмів?
Сталінський концепт ВВВ виявився одним із найбільш живучих його творінь. Власне, ментально Росія досі ходить у френчі генералісимуса, відмовляючись усвідомити, що він наскрізь просочений кров’ю радянських і нерадянських людей, які могли б прожити довге, щасливе, наповнене життя, якби не комунобільшовизм. Бо джерелом війни, воронкою, яка затягла людство у світову бійню, було саме суперництво двох тоталітарних систем: правої — нацистської — і лівої — радянської. Ненавидячи одна одну та водночас надихаючись одна одною, дві тоталітарні імперії зробили світ заручником своїх експансіоністських прагнень і політичних утопій. Власне, Друга світова війна була інверсією глобального протистояння тоталітаризму як політичної форми існування ліберальній демократії. Від початку йшлося про встановлення нової форми світового ладу. Інша справа, що мірою розширення території війни та кількості її учасників фокус змістили із запитання «нацизм чи комунобільшовизм?» на «нацизм чи світ як такий?». Це і врятувало європейсько-атлантичну цивілізацію на тому етапі. Об’єднавши зусилля, союзники подолали нацизм та отримали час удосконалити свої політичні проєкти.
Конструювання культу
Повоєнний світ, зокрема Європа, змістовно змінювався. І то не лише через примусову денацифікацію. Давався взнаки відкладений ефект роботи з історичною пам’яттю. На осмислення трагедії, її причин та алгоритмів знадобилися десятиліття. Показові суди над нацистськими злочинцями, праці дослідників тоталітаризму й нацизму, зокрема Ганни Арендт, Едварда Гюлетта Карра, Карла Раймунда Поппера, Збігнєва Бжезинського та Каспара Фрідріха, спромоглися гуманізувати масову думку. В СРСР того нічого не відбувалося. Навпаки, Кремль, очолюваний тоді Леонідом Брежнєвим, примудрився відвести думки від осмислення війни в напрямі уславлення перемоги саме СРСР. Намагаючись зміцнити свої позиції після усунення Хрущова, Брежнєв узяв на озброєння найсвятіше, що було в радянців, які пережили війну й змушені були надриватися на відбудові країни. Водночас він, як-то кажуть, убив двох зайців. По-перше, суттєво підвищив свій авторитет, заклавши підвалини власного культу. А по-друге, підняв вартість символічного капіталу перемоги СРСР. Нагадаємо: у довоєнний час СРСР — це країна червоної смути, яку дипломатично визнавали аж до середини 1930-х років, а 1940 року виключили з Ліги Націй. За результатами війни СРСР — третя країна — переможець із тих, що встановили новий світовий лад. І от саме цю ноту від 1965 року піднесли як чи не найвизначнішу подію ХХ століття в історії СРСР. 9 травня почало конкурувати з іншою системотвірною датою комунобільшовизму — 7 листопада, днем більшовицького перевороту, завдяки якому СРСР власне і з’явився.
Маршал Родіон Маліновскій і командуючий військами Московського військового округу Афанасій Бєлобородов на параді 9 травня 1965 року у Москві.
1965 року вийшов тріумфальний двосерійний фільм Міхаіла Ромма «Обыкновенный фашизм». Відбувся й перший після 1945 року парад Перемоги на Красній площі. 9 травня знову стало вихідним днем. Про чи не найбільш замовчувану колосальну травму дозволили говорити вголос, та ще й зазначили, як саме про неї говорити: як про здобуток / перемогу. Поминальний день потроху перетворювався на «свято досягнень народного господарства». Простий люд, який чверть сторіччя перед тим виживав в умовах депортацій за національною ознакою з прикордонних територій, чисток від диверсантів та колаборантів, примусових переселень, трудових мобілізацій, виправдань за перебування на окупованій території, відгукнувся на таку метаморфозу з радістю і надією. Та й чи нам, їхнім нащадкам, звинувачувати предків за наївність і простоту?
Нав’язуючи довічну штучну вдячність радянському солдату-визволителю, Кремль насправді нав’язував народам довічні боргові зобов’язання та довічну залежність від себе.
Біда в тому, що тезу про спільну історію та народну перемогу Кремль перетворив на ментальний зашморг, пасок, за допомогою якого 30 останніх років намагався гальмувати посттоталітарний транзит країн, що стали незалежними після розпаду СРСР. І наголосимо: це стосувалося не лише України, а й усіх країн колишньої так званої соціалістичної співдружності. Нав’язуючи довічну штучну вдячність радянському солдату — визволителю, Кремль насправді нав’язував народам довічні боргові зобов’язання та довічну залежність від себе. Про справжню вдячність реальним переможцям нацизму в жодному разі не йшлося. Ішлося про довічне позбавлення низки європейських націй політичної суб’єктності на підставі подій 70-річної давності. Ішлося про прагнення довічно паразитувати на пам’яті жертв Другої світової війни. Найбільш цинічним у цьому було те, що масштабом жертв значною мірою світ завдячував саме СРСР.
Путінська профанація
Ідеологема спільної історичної пам’яті та нібито відповідних їй спільних поглядів на суспільний розвиток перетворилася на універсальне знаряддя м’якої сили Кремля, яку застосовували під час численних дипломатичних і політичних демаршів. Кремль чимдалі менше зважав на те, що його вимоги до колишніх сателітів СРСР та союзних республік сповідувати спільну історичну пам’ять балансували на межі відкритого втручання у внутрішні справи та нагадували прямий тиск / шантаж, понад те — вочевидь дисонували з логікою поступу світу. До того ж путінська Росія, волаючи про неприпустимість історичного ревізіонізму, здійснювала його не соромлячись. А крім того — додавала до спотвореного піздньорадянського гранднаративу новоросійський, кримнашистський та євразійський міфи, що започаткували системну трансформацію гранднаративу путінської епохи. Власне, від 2014 року йшлося не про що інше, як про системну фальсифікацію історії та профанацію 9 травня, перетвореного на карнавал «побєдобєсія».
Читайте також: Путінський культ мертвих. Коротко про суть «русского мира»
Навесні 2022 року, після колосального потрясіння, якого зазнали і жертви злочинів російських окупаційних військ, і всі ті, хто бачив їхні страждання чи не в прямому ефірі на екранах своїх гаджетів, більшість українців пережила катарсис і нарешті подолала межу пострадянського / посттоталітарного транзиту. Масовий природний порив безповоротно розірвати з російською ментальною кабалою як у царині минулого, так і в царині масової культури засвідчив переломний момент у процесі ментальної емансипації України, перехід на якісно новий рівень. Ще два роки тому розмови інтелектуалів про необхідність деколонізувати історичний наратив і масову історичну свідомість лунали на маргінесі. Нині це загальнонаціональний тренд, який засвідчує початок нової епохи в історії українства. Україна змінюється внутрішньо та змінює свій статус у масовій свідомості європейців, американців, австралійців, мешканців Африки, Азії та Океанії з країни-лімітрофа на державу-націю зі своєю історією та майбуттям, яке вона визначає самостійно, не озираючись на умоглядну спільну історію.
Дискурс 8 травня — це дискурс про те, як залишитися людиною у світі розлюднення, врятувати світ і не допустити повторення катастрофи. Натомість дискурс 9 травня — це оповідь про людину як розхідний матеріал лівого тоталітарного режиму.
Цей крок направду епохальний, бо зміна оптики означає зміну філософії буття. У ставленні до 8/9 травня великою мірою, як і у випадку з усіма історичними дискурсами, ідеться про ставлення до людини та змісту її існування, наразі — у вирі війни. Нині дискурс 8 травня — це дискурс про те, як залишитися людиною у світі розлюднення, врятувати світ і не допустити повторення катастрофи. Натомість дискурс 9 травня — це оповідь про людину як розхідний матеріал лівого тоталітарного режиму, який легко відправляє на смерть мільйони людей, руйнує держави, території яких хоче привласнити, репресує та страчує без суду й слідства громадян інших країн під гасла всесвітньої пролетарської революції, кидає своїх громадян напризволяще та, лишивши після відступу випалену землю, тероризує окуповані райони за допомогою партизанських і диверсійних загонів, а повернувшись, починає з репресій реальних і уявних колаборантів, переселяє сотні тисяч людей за національною ознакою — кого звинувативши в колабораціонізмі, кого — у порядку дружніх обмінів із підпорядкованими маріонетковими урядами, а потім ще 20 років гноїть і давніх, і новонабутих радянських громадян на відбудові зруйнованого — надголодь, голими й босими. Та найжахливіше, що безпосереднім учасникам цієї катастрофи заборонено рефлексувати щодо цього. Таку можливість, обмежену офіційно усталеним каноном, отримують їхні діти. Їхні онуки виконуватимуть ритуали культу ВВВ як формальний завчений обряд, а для покоління правнуків обряд перетвориться в культ нової імперіалістичної війни.
Неосмислена історія повертається, як бумеранг. Нав’язлива ідея перемоги перетворюється на одержимість рашизмом. Історія жорстоко мститься за глум.