Якщо протистояння на фронтах більш-менш рівне, то в медіа-середовищі Україна нагадує сором'язливого, салонного інтелігента, якого посадили в камеру до виродка-рецидивіста, що звик рвати зубами своїх жертв.
Мляві, безпорадні заяви українських офіційних осіб з приводу теракту в Донецьку і нашого відступу потонули в інформаційній вакханалії, яку розкручує протилежна сторона. Там кожну хвилину йдуть нові вкидання – про міномети, що кочують, про полонених кіборгів, про загиблих. З нашого боку нудні монологи Лисенко, яким немає ні краплі довіри і від яких вже нудить.
З російського боку – нові і нові серії ударів, істерика, релігійний екстаз, трупи, кров, крики, матюки. З нашої – Олена Васильєва, домогосподарка, яка робить радіоперехоплення російських військових та розповідає про туман від Путіна в аеропорту. Нам не зброю треба просити у Захода, а хоч якихось медіа-консультантів для уряду, тому що немає взагалі ніяких. Гей, там, нагорі, скільки можна вже терпіти це побиття? Робіть що-небудь. Ми ж за вас вболіваємо.
Росія все робить для того, щоб створити в Україні атмосферу жаху, безнадії та дезорієнтації. Для повної деморалізації противника (тобто нас). Всі криваві декорації в Донецьку створені для цих цілей. Нас тупо примітивно кошмарять, і тисячі клерків із задоволенням пірнають в цей панічний вир.
А мета цієї панічної атаки проста – щоб критична маса українців завтра махнула рукою і сказала – "На біса нам був цей проклятий Майдан. Он що через нього коїться. Вже краще ніякого Євросоюзу, аби тільки не було війни і жахів по ТВ, аби путин відстав".
Все на поверхні.