Як і багато авторів другої половини ХІХ століття, Анатолій Свидницький поєднував письменство зі збором етнографічних матеріалів, тож його похмура художня «космогонія» слід у слід повторює дилеми народних міфів про створення світу: якщо земля виросла з бруду з-під кігтів чорта, який за Божою просьбою пірнув на дно світового моря, то годі на ній шукати справедливості.
На людях покручений пазур вочевидь теж залишив глибшу борозну, аніж божий перст. Як це сталося, Свидницький розповідає в народознавчій розвідці «Злий дух», де наводить записану в Полтавській губернії легенду про ліплення перших чоловіків і жінок.
Анатолій Свидницький
«За Божим задумом, люди мали бути бездоганними — як зовнішньо, так і внутрішньо. Але доки “вироби” сохнули, заздрісний чорт і сюди вліз замурзаним писком — непомітно підкрався та обгидив їх. Не пропадати ж роботі, — подумав Небесний Отець і, мов овечий кожух, вивернув людей, щоб “гидь” пішла наспід, а нагорі знову опинилася неторкнута чистота. Відтоді всередині нас, за чистими ликами, усе чортове — до внутрішньої темряви полтавські селяни приписали як незрозумілу для них фізіологію (“тельбухи”, хвороби), так і кручену психологію — недобрі помисли та звички».
Проблема протиставлення видимого і прихованого важлива й для самого Анатолія Свидницького — тихої людини, яку за показово лагідний норов і нерозлучність зі скрипкою університетські товариші прозвали «Наталка» і яка в громадській боротьбі виявляла свою, словами Миколи Зерова, «радикальну закваску».
Людини, що вміла розкласти по поличках ідеї прогресивної педагогіки, але не змогла заспокоїти внутрішні вихори — і пішла у засвіти, затруєна алкоголем та нажахана делірійними галюцинаціями.
За іронією долі, попри помітність Анатолія Свидницького за життя, по смерті він і сам став напівпрозорим маревом для українських культурних кіл. Уже згаданий Микола Зеров вважав: «В лавах української літератури, взагалі не бідних до всякого роду невдах, Анатоль Свидницький був невдаха найбільший і найтиповіший. Ніхто-бо — навіть сам бурлака-поет Манжура — не вражає нас такою гострою невідповідністю великої природної обдарованости та злощасної літературної долі».
Ніби на лавах літературного канону розіграли тісну бабу — і хиткий Свидницький, не змігши вхопитися за чортову твердь, надто рано вибув зі змагання. Культурна пам’ять вивернула наспід його творчість, закаляну зображенням несимпатичних реалій — майже кримінальною хронікою, де чергуються насилля, породжене русифікацією та полонізацією, знущання з вихованців шкіл та пансіонів, погрози мафії конокрадів, розбавлене вино шинкарів-шахраїв, контрабанда чайних тюків і терор компрачикосів — банд жебраків, що викрадали й калічили дітей, щоб ті збирали більше милостині. Навіть його magnum opus — «роман з життя правобіцького духовенства» «Люборацькі» — опублікували в галицькому журналі «Зоря» лише за чверть століття по написанні, та й то понівеченим на догоду консервативній громадській цензурі. Надто вже провокативною була ця сімейна сага.
Картина “Вечорниці” Іллі Ріпина
Такою ж незручною може видатися й біографія самого письменника, що теж походив із середовища подільського духівництва. Народився він 13 вересня 1834 року від шлюбу дяка Патрикія Яковича Свидницького та доньки греко-католицького пароха Мотрони Лаврентіївни Ганчевської. Відсутність семінарської освіти в Патрикія Яковича (читати й писати той навчився при церкві) мала свої переваги: не бувши затурканим схоластикою, священник добре розумів паству й говорив зі своїми парафіянами спільною мовою. Вірив у ті самі забобони, сипав народною мудрістю, зрештою, жив спільними з ними традиціями: наприклад, не те що не забороняв святкування Андрія та Купала, а навіть пускав на народні гуляння своїх дітей. Єдине, що було заказано для священницьких синів і дочок, — відвідувати вечорниці, однак пізніше Анатолій Свидницький лише дякуватиме прозорливому батькові за це: «Тільки на вечорниці не пускав нас — вочевидь тому, що ні для нас, хлопців, ні для сестер наших там не було пари. Спасибі йому за це! Та й що нам було робити на вечорницях, де всі за роботою? Окрім того, завдяки семінарському вихованню я був таким дурним, що міг наробити витівок і бути виштовханим, як то кажуть, втришия. Дякую за заборону: цим я порятований від неприємних спогадів. А на вечорницях паничам часто перепадає на горіхи!».
Зрештою, від «неприємних спогадів» Анатолія Свидницького рятувало й хороше почуття гумору, яке могло обернути будь-який казус на жарт. Наприклад, у розвідці «Відьми, чарівниці й опирі…» він згадує, що малим любив полоскотати уяву, слухаючи моторошних бувальщин від дворових селян, — і доки хлопчик западав у слухацький транс, хтось із присутніх парубків обов’язково лякав його холодною волохатою рукою, запевняючи, що то по Анатолія прибіг якийсь опир, або ж дотепники непомітно чіпляли йому хвіст із ганчірки.
Хай там як, та ці «хвости» стали еквівалентом шапочки-конфедератки випускника школи народознавства. Від природи уважний, Свидницький став битим горобцем в етнографії: знав, для чого вбрані молодиці купаються на «росалі», коли захворілій худобі дати котиків з освяченої верби і скільки разів треба посвятити паску в ночвах, щоб, накрившися ними, можна було порятуватися від ожилої в труні відьми.
Другий випуск збірки казок Івана Рудченка (1870 рік)
Сучасники цінували цю непересічну поінформованість, а видавець легендарної «Основи» Пантелеймон Куліш запрошував його до співпраці. Згодом зібрані Свидницьким приказки поповнять збірник «Українські приказки, прислів’я і таке інше» (1864) Матвія Номиса, а Іван Рудченко в другому випуску «Народних південноруських казок» (1870) розмістить прецікаву казку «Брат і сестра в лісі», що починається як «Гензель і Гретель», продовжується як «Синя Борода», а завершується мотивом потойбічних мандрів у залізних черевиках. Її Свидницький запише в селі Нижній Ташлик на Поділлі.
Однак усе це станеться пізніше, а в дитинстві та юності Анатолій Свидницький разом з батьками та п’ятьма братами й сестрами намагався вжитися із, так би мовити, зворотним боком такої близькості з народом — сливе «народною» бідністю. Попри багаторічне церковне служіння, Патрикій Іванович не «дослужився» навіть до теплої ряси, тож узимку просто накидав кожуха поверх літнього ритуального одягу. Не рясніло й на столі: звичними стравами були пісна кулеша із сухарями, кваша, затірка. А в «Колишньому побуті православного духовенства» (1869) письменник зазначить, що «каша, тісто з сиром, навіть коржі з маком чи, що те саме, шулики й пампушки з часником були вже розкошами». Прикметно, що й далі Свидницькому ситніше не ставало: лишався тільки хрін як символ гіркої долі. У «Відьмах, чарівницях й опирях…», порівнюючи казковість дитинства, де труднощі видавалися лише грою, і тоскну дорослість, він напише, що тепер «життя хроном стало». Як то кажуть, коли провидіння підкидає лимони, треба робити з них лимонад, а коли хрін — то, певно, похмуру реалістичну прозу.
У 1843 році майбутнього письменника відправляють до Крутнянської духовної школи, а з 1851-го він навчається в Подільській духовній семінарії. Дізнавшись, почім ківш школярського лиха, у подальших художніх текстах Анатолій Свидницький зображає такі навчальні (чи то пак виправні) заклади як центри скалічення тілесного й духовного: тут можна згадати як «Люборацьких», де викладачі училища та пансіону побоями нав’язують персонажам чужі національні ідентичності й деформують розуміння моралі, так і менш відоме оповідання «Два впертих», у якому учень так зломлений насиллям, що починає отримувати від ударів мазохістичне задоволення: найприємніше — скручений рушник, найгірше — палиця. На той момент тема фізичних покарань була артикульованою в українській літературі. Наприклад, того самого 1861 року, коли Свидницький дописує першу частину «Люборацьких», у третьому випуску «Основи» виходить оповідання Данила Мордовця «Дзвонар», де головний герой проходить шлях від навчання в адекватного сільського вчителя Позіхайлика, з яким можна було і побесідувати, і на риболовлю разом сходити, до бурси, де вчили вже «червоною лозою та гнучкою вербою».
А проте, заслуга подільського письменника-реаліста полягає в особливій психологічній об’ємності персонажів.
«Запорожець на варті» Сергія Васильківського
Не довчившись один рік, Свидницький виявляє рішучість і полишає духовну семінарію, щоб від 1857 року продовжити навчання в Київському університеті — та й то не на абикого, а на медика. Однак, за спогадами племінника О. Бачинського, Анатолій Патрикійович швидко збагнув, що його нерви негодні для «анатомічного театру», і після побаченого на важких пологах миттєво переводиться на історико-філологічний факультет. Студіюючи, Свидницький дбає і про освіту для інших, зокрема в групі студентів-бунтарів долучається до заснування перших недільних шкіл у Києві. А також пише вірші, які завдають потужного удару імперії, як-от «Вже більше літ двісті, як козак в неволі…», де Воля нидіє під «московським калауром у тюрмі», бо Хмельницький «запродав» її разом з Україною. Дослідник Микола Сиваченко вважає, що стилізація текстів під народні пісні є розумним стратегічним ходом, адже за оприлюднення авторства на Свидницького теж чигав би «московський калаур», а так цей вірш мав усі шанси на поширення й тривання. І він таки дотривав — нині його можна послухати у виконанні «Хореї козацької» та Kozak System із Тарасом Чубаєм (на жаль, із доважком 100 років: «А вже років триста, як козак в неволі»).
Через хронічне безгрошів’я письменник змушений покинути інститут і, склавши іспити на звання викладача російської словесності, їде вчителювати в миргородську повітову школу та квартирує в будинку, де 1845 року зупинявся Тарас Шевченко. Тут же, у Миргороді, Анатолій Свидницький завершує першу частину «Люборацьких» (1861). У повісті про рідне Свидницькому Поділля Миргородщина ніяк не дає про себе знати, а проте, на самому початку другої частини письменник, описуючи річку Смотрич коло Кам’янця, порівнює її з Хоролом — так Миргород синьою крайкою все ж таки підперезує цей текст. У відповідь Свидницький теж лишає слід на мапі міста: його стараннями 1861 року з’являється недільна школа, а також бібліотека. За спогадами учня Івана Зубковського, кошти на відкриття громадської книгозбірні вчитель зібрав, влаштовуючи платні «літературні й вокально-музичні вечірки». Тож хоч сам Свидницький у листі до Петра Єфименка за серпень 1862 року знуджено кидав: «…доконав мене Миргород», Миргороду ж, навпаки, добряче пощастило із цим громадським діячем.
Ілюстрація Анатолія Базилевича з видання “Люборацьких” 1984 року
Того ж таки 1862 року Анатолій Свидницький переїжджає до Козельця на Чернігівщині, де намагається владнати як фінансові, так і сімейні справи. Здобувши посаду старшого помічника акцизного товариства, письменник одружується з лікарською донькою Оленою Величківською. Із цього часу його мало не щодня виморюють сварки та колотнеча. Як наслідок, щасливих шлюбів неможливо знайти і в текстах Свидницького: «Гаврусь і Катруся» — дружина зраджує з економом; «Ускочив у халепу» («Попался впросак») — дружина підштовхує чоловіка-чиновника до хабарництва й так мало не губить його; «Люборацькі» — російський піп Тимоха вбиває паніматку пляшкою, а ще одна донька Гервасія Люборацького, побувши в шлюбі, зарізалася й сама. Єдиним винятком на перший погляд може здатися «Недоколисана» з вимученим порозумінням між подружжям, але якщо подивитися уважніше, цей текст радше нагадуватиме варіацію на тему примусової медицини, коли надто вільнодумним жінкам приписували психічні «відхилення», як-от істерію чи в цьому випадку — «недоколисаність» (а отже, і пелюшки в колисці надто вже подібні до гамівних сорочок).
Як наслідок, письменник дедалі частіше заглядає до чарки — і його відсторонюють від робочих обов’язків. Полум’я самодеструкції підгодовує хмизом і творча нереалізованість: «Люборацьких» так і не опублікували в «Основі» (яка незабаром загалом припинила існування), а 1863-го руки письменнику зв’язує Валуєвський циркуляр. Що гірше йдуть справи, то частіше Анатолій Свидницький звертається до думки про прокльон: дружина Олена в одному з листів писала, що багато років тому батько Патрикій Якович, дізнавшись, що Анатолій Патрикійович за два дні пропив 100 карбованців, закляв сина на те, що той матиме щастя лише в ченцях. Письменник навіть пробує повернутися до духівництва й вистарати собі парафію, але щось іде не так, тож уся увага знову перемикається на «скляного бога» горілки.
На якийсь час його рятує переїзд до Одеси — нове велике місто, нові думки, а головне — нова спроба писати, результати якої можна бачити на сторінках «Одесского вестника». Опісля ж Свидницький нарешті повертається до міста університетської юності, де від 12 червня 1869 року служить при Київському центральному архіві й, поновивши статус киянина, співпрацює з однойменною газетою — «Киевлянин». Та хоч ці зміни і стали перекускою для враженнєвого голоду, із шлунковим вони так і не зарадили — ані служба, ані літературний підробіток не змогли достатньо забезпечити родину, що рік у рік приростала дітьми. Від домашніх сцен Свидницький рятується в трактирах, і вміст якоїсь зі склянок стає останньою краплею — він починає бачити галюцинації. Здоров’я письменника так підірвано, що він змушений покинути працю. І вже 18 липня 1871 року тридцятисемирічне серце Анатолія Свидницького зупинилося.
За чверть століття Іван Франко опікуватиметься першим виданням «Люборацьких» (1886 рік) і проситиме: «Подаючи наразі сю коротку звістку про життя і писання Свидницького, ми прилюдно просимо всіх тих земляків-українців, котрим би звісно було що-небудь про життя або інші ще твори сього цікавого писателя, щоб зволили нам тих звісток уділити».
Звістки доводилося збирати по крихтах — так нагло Свидницького стерли з пам’яті громадськості. Панас Мирний, миргородський сусід Анатолія Свидницького, 1874 року опублікував оповідання «П’яниця», головний герой якого чимось нагадує Свидницького: мрійливий скрипаль, що, як і Анатолій Патрикійович в університетські роки, заробляє переписуванням паперів та, розчарувавшись у коханні, будує між собою та реальністю оборонний мур з порожніх пляшок. І це трагедія не тільки «п’яниці», а й світу, відтепер обділеного. Є певна окраденість і в тих книгозбірнях, де досі не представлені тексти Анатолія Свидницького, але це, на відміну від уже розписаних доль вигаданих персонажів, виправити легше.
