Як ви охарактеризували б нинішні відносини нашої держави з НАТО?
— Від самого початку здобуття незалежності відносини України з Північноатлантичним блоком розвиваються та еволюціонують циклічно. І щоразу це новий набір висоти.
А хто ініціює нові цикли: Україна чи її партнери в Альянсі? Або підштовхує ситуація?
— Мені здається, що це все-таки не ініціатива суб’єктів відносин, а еволюція сучасного безпекового середовища, бо для Європи й загалом євроатлантичного простору стабільна й потужна Україна є ключем. Так кажуть усі. От наші сусіди поляки згадують відому фразу «коли в Києві спокійно, то Варшава мирно спить». Про це чути й від європейських друзів, які зауважують на значенні успішної України для цілісної Європи, що засвідчила Угода про асоціацію. Наші стратегічні союзники зі США й Канади теж усвідомлюють: сильна демократична Україна, де чітко функціонують безпекові та оборонні інституції, є запорукою євроатлантичної міцності.
Чому кажемо про значення НАТО для України? А тому, що ми витримали складний історичний урок, коли всі попередні розмови й запевнення про гарантії безпеки, імовірність балансування завдяки багатовекторності та можливий нейтралітет у таких умовах виявилися недієвими. Україна у ХХІ столітті отримала справжню війну на власній території. Вона ніяк не може бути нейтральною, принаймні в поточній конфігурації подій. Це доводить наша еволюція самоідентичності. Вона полягає в тому, що ми зробили остаточний і незворотний вибір: країна буде частиною ЄС у всіх його складових. Це стосується і безпеки, і економіки, і юстиції, і навколишнього середовища, і охорони здоров’я, зрештою, ментальності теж. Тому ми потребуємо спільних зв’язків у безпеці й обороні.
Читайте також: Андрій Шевченко: «Канада могла б очолити процес надання Україні членства в НАТО»
Насправді згаданий черговий цикл — еволюція — полягає в тому, що політикум і суспільство мають абсолютно ідентичні погляди на те, яким чином досягти гарантованої безпеки для Української держави. Бо якщо раніше всередині суспільства й політичних еліт велася дискусія щодо цього, то нині іншого реального рецепта у вирішенні обговорюваного питання, окрім руху до НАТО, немає.
Нині вже сформовано ідеальні умови для того, щоб Україна пришвидшеними кроками йшла до НАТО. Основи для того вже є. Це передусім зміни до законодавства, які чітко окреслюють пріоритети зовнішньої та внутрішньої політики для реалізації євроатлантичного курсу держави. Показовий той факт, що майже конституційною більшістю український парламент схвалив у першому читанні зміни до Основного Закону, згідно з якими євроатлантична інтеграція є ключовим пріоритетом діяльності для всіх гілок влади, а президент виступає гарантом у досягненні визначеної мети щодо членства в НАТО. Отже, активно рухатимемося від поточного статусу особливого партнера Альянсу через здобутки як аспіранта й у результаті набудемо повноважень повноцінного союзника. Всебічно підтримка НАТО наразі інтегрована в комплексному пакеті допомоги й численних програмах співпраці, які Україна послідовно реалізує в усіх вимірах державної діяльності: політиці, економіці, оборонній сфері та в юридичній площині. Результати виконання Річної національної програми співпраці Україна — НАТО за підсумками 2018 року красномовно свідчать: є вагомий прогрес за всіма напрямками, слід нарощувати зусилля.
Чи став напад у Керченській протоці додатковим каталізатором нашого зближення з НАТО?
— Цей інцидент став радше черговим кроком у нарощенні масштабів та інтенсивності розпочатої агресії проти нас із боку Росії. По суті, ми стали свідками наслідків незаконної анексії Криму в короткостроковій історичній перспективі. Передусім це створення там Москвою потужного міжвидового угруповання, намагання її домінувати в акваторії Чорного моря та, як наступний крок, поширення тих самих зазіхань на Азов. Це черговий наступ для підриву економічної складової та інтересів України. Усі знають, що для нас означають Маріуполь і Бердянськ, які галузі зав’язані на тих портах та які кошти можна заробити завдяки операціям, які там проводять. Імовірно, таке блокування Росія розглядає і в контексті українського електорального циклу, що розпочався, щоб підірвати економічні ресурси, які держава використовує на потреби своїх громадян. Це прямий удар по соціальних настроях, опосередкований вплив на українців, які незабаром підуть на вибори. Тож варто зосередитися на найзагрозливіших напрямках, щоб підготуватися до наступних кроків агресора. Нас ця загроза ще більше зблизила з партнерами в НАТО.
Що найголовніше в запровадженні стандартів Альянсу?
— Системність. Завдяки впровадженню нової архітектури оборонного планування на основі спроможностей ми намагаємося створити довготривалу системність і передбачуваність оборонних потреб. Є два великі організми, які над цим працюють, — Міністерство оборони та Генеральний штаб ЗСУ. Ці нерозривні елементи на виході повинні дати боєздатні бригади, кораблі, літаки, органи військового управління, інформаційні системи тощо, які дозволять тепер і в майбутньому казати про спроможність армії виконати її конституційне завдання.
Згідно із Законом «Про національну безпеку України» Міноборони в цій системі описує безпекове середовище: яким воно буде наступного року, яким, найімовірніше, стане через два роки та яким може виявитися за п’ять років. А ще формулює засади оборонної політики, окреслює сценарії майбутніх воєнних дій. Останні визначають спроможності, потрібні для реагування на загрози, і вимоги до того, якими вони повинні бути.
Тим часом військове командування — Генштаб — працює з наявними можливостями. Воно оцінює їхній стан і за результатами застосування уточнює вимоги: що доцільно зробити, щоб вони були дієвими. Тобто Міноборони та Генштаб зрештою доходять до єдиних вимог, які формують пріоритети розвитку спроможностей. У цих межах починаємо їх розвивати за дев’ятьма класичними компонентами, які стосуються керівних документів, організаційно-штатної структури, підготовки військ, озброєння та військової техніки, якості персоналу від вищих керівників до первинних посад, необхідності розвитку військової інфраструктури. Усі спроможності повинні бути сумісними, бо ми рухаємося до системи колективної безпеки. Їх поділено на 10 функціональних груп для полегшення аналізу, визначення пріоритетів і розробки стратегії розвитку.
Читайте також: Ключі до НАТО. Для чого потрібен контроль над СБУ
Наскільки людиноцентричними є оборонна реформа й перехід до стандартів НАТО?
— Насправді ми багато втрачаємо не від того, що в нас погано підготовлені кадри чи вони неправильно виконують службові обов’язки або є претензії до їхніх морально-ділових якостей. Ці питання треба завести в систему з трьома синхронними складовими: управління кар’єрою, військова освіта й наука та морально-психологічне забезпечення. Вони взаємодіють, але не як єдине ціле. От кажуть, що доцільно підготувати певну кількість офіцерів за визначеними спеціальностями для забезпечення комплектування. Коли ж запитуємо, а яким чином рівень професіоналізму узгоджений із проходженням військової служби, ніхто не може відповісти, бо між цими речами є очевидний бар’єр. Тобто управління кадрами, освіта й морально-психологічне забезпечення функціонують окремішньо, хоча у фокусі їхньої уваги завжди перебуває та сама людина. Власне, вона й повинна відчувати на собі вектор уваги в цих аспектах. Тобто йдеться про розвиток її морально-ділових, патріотичних якостей через освітні й тренувальні заходи та ефективну діяльність. За цим стоять великі колективи, які начебто забезпечують усе згадане, але людина в нас поки що все-таки перебуває «десь». Як один із варіантів, не виключаю переформатування підрозділів, які займаються означеною тематикою.
Процес військової освіти та кар’єрного зростання має стати нерозривним. Усі кадрові рішення з огляду на якісь особливі заслуги повинні відійти в історію. Ми потребуємо автоматичної системи, коли підготовка командира певного рівня означатиме виконання обов’язкового пакета вимог.
Простий приклад. У збройних силах Канади, якщо людина хоче досягнути звання старшого офіцера, тобто майора, вона має володіти двома мовами. Без цього ви можете чудово продовжувати службу, але кар’єра закінчиться на званні капітана. Водночас із того не роблять трагедії. Досвідчені й далі виконують обов’язки. Це означає, що солдату не обов’язково мріяти про генеральство. Така самоціль не потрібна. Навпаки, слід вести селекцію так, щоб на найвищу посаду з 10 тис. військових вийшов найталановитіший, найздібніший і найдостойніший. Інший приклад — австралійське військо. От когось призначили на генеральську посаду. Але тут щодо нього діє чудовий і справедливий принцип: не маєш кар’єрного зростання — тебе звільняють на пенсію за два роки. Вважається, що така персона вичерпала свій потенціал і має звільнити місце, щоб розвивався хтось інший. Питання в тім, як синтезувати ці три важелі й вирощувати в нас нових керівників і командирів.
Як кореспондується рівень національної економіки з тим, що планується зробити нового в нашій армії?
— Практично всі наші плани безпосередньо залежать від економічних можливостей держави. Тому завдання в цьому переліку — обрати пріоритети в розвитку спроможностей, бо ніколи не буде ідеальної ситуації, коли ці потреби вдовольнятимуть на 100%. Ключовий талант людей, які займаються оборонним плануванням, полягає в тому, щоб на основі об’єктивних чинників, серйозного аналізу, правильної інтуїції та передбачення ситуації вибрати пріоритети, які потребують розвитку і вкладення коштів як найважливіші. Стан економіки, безперечно, впливає на рівень можливостей у сфері безпеки й оборони. Так, ми розуміємо, як зростає наша економіка, але водночас усвідомлюємо, що для розвитку воєнних спроможностей потрібен не один рік.
Читайте також: Новий статус України в НАТО заблокували не лише угорці – екс-заступник генсека
Міноборони моделює макроекономічні показники в сенсі військових потреб?
— Ми з економістами завжди рухаємося паралельними курсами. Таке неможливо, що завтра скажуть про надання нам додаткових 10 млрд, а ми не знатимемо відповіді, куди їх вкласти. Навпаки, ця потреба сформована вже зараз! Якщо ви хочете отримати довгостроковий прогноз, куди в аспекті оборони слід вкладати національні ресурси, то такі сегменти відомі. Це протиповітряна оборона, як критична інфраструктура держави, нові платформи тактичної авіації, кібероборона. На часі відновлення майже з нуля військово-морського потенціалу, який означає не лише кораблі, а й військово-морські бази.
У НАТО все пораховано до цента: скільки коштує підготовка і кар’єра сержанта чи офіцера, який економічний ефект матиме держава від їхньої сумлінної служби, скільки коштує той чи інший різновид бойових дій тощо. Ми вчимося так само рахувати?
— До такого стилю роботи ми перейшли лише нещодавно. Наші стратегічні радники, зокрема від США, допомогли подивитися на цей аспект інакше. Тож ми вже перейшли до економічної моделі оборони держави. І такої культури обраховувати все й моделювати на тривалу перспективу, зізнаюся, не було. Досі тут працювали за алгоритмом: коли є кошти, тоді й думаємо, як їх використати. Нова культура змінює послідовність у виробленні певних рішень, кожне з яких має у своїй основі головні ресурси — кошти й час.
А цієї культури вчитимуть військових?
— Так, це є елементом тих змін у системі військової освіти, які впроваджуватимемо. Командирів треба вчити ефективно поводитися з ресурсами. Україна дедалі глибше занурюється в господарську модель, де, умовно кажучи, униз делегують щораз більше повноважень із розпорядження певними коштами. І йдеться не лише про децентралізацію громад. Армія теж потребує специфічної децентралізації якраз у цьому аспекті.
Місцева влада має продемонструвати здатність вирішувати проблеми громад у нових умовах. У Збройних Силах схожа ситуація. Ми за ЗСУ залишаємо важливі з економічного погляду речі, а те, що стосується забезпечення на місцях, децентралізуємо. У ОК «Захід» триває експеримент із надання повноважень закупівель в інтересах військ. По суті, сьогодні ми бачимо, які повноваження повинен мати командувач угруповання у регіоні, щоб ефективно й оперативно використовувати потрібні кошти. Критичний показник — це час. Те, як швидко буде використано той чи інший ресурс, означає наскільки швидко досягнемо переваг у певному питанні.
На Яворівському полігоні постійно перебувають канадські військові. Працюють із нашими, мають чудові результати, є взаємне збагачення досвіду. Я розмовляв із канадцями, які вже закінчили ротаційний цикл та поверталися додому. І запитав у командира механізованої роти, а то була жінка — старший лейтенант, сформований лідер, здатний якісно виконувати військову функцію в полях: «А що вразило під час спільної роботи з нашими військовими?». Вона відповіла: «Те, що в мого українського колеги, командира роти, немає навіть і приблизно таких повноважень, які маю я». Приміром, у неї наявний бюджет $7–10 тис. на рік для забезпечення штабних процесів у роті — від канцелярського приладдя, паперу, ремкомплектів й до обслуговування офісної техніки та спеціальних ґаджетів. Тобто це результат вдалої децентралізації в канадській армії, де розуміють, що значно простіше дати командирам — роти, батальйону, бригади — відповідні бюджети, щоб ці кошти використовували за призначенням на місцях в інтересах підрозділів. Звісно, залежно від складності й обсягу завдань. І ми теж рухаємося в цьому напрямку. Бо життя за принципом «із поля до Києва, із Києва до поля» не буде ефективним. Проте це не питання одного дня. Треба нормативно врегулювати, організувати та, як правильно ви зауважили про підготовку офіцерів, навчити, а потім усе контролювати.
А які ж тоді наші здобутки у виконанні так званих домашніх завдань і чого ще потрібно навчитися?
— Міністерству оборони потрібно не просто назватися цивільним і демократичним безпековим інститутом, а навчитися робити те, що слід уміти на сучасному етапі. А саме перерозподіляти повноваження та завдання. Міноборони забирає на себе розробку оборонної політики, контроль за її впровадженням, організацію оборонного планування, управління ресурсами, які виділяють на потреби оборони. А от військове командування дістає повноваження та відповідальність за розвиток і застосування спроможностей. Яскравий приклад — те, як ми сьогодні виконуємо завдання запровадженого правового режиму воєнного стану, і те, як у районі ООС нам вдалося ефективно об’єднати всі складові сил безпеки й оборони.
Читайте також: Політики і воєнний стан: страхи й інтереси
Так от, військове командування надалі зберігатиме чіткий розподіл на два головні напрямки діяльності. Одні органи й структури працюватимуть над генеруванням спроможностей (плануватимуть, створюватимуть, навчатимуть, забезпечуватимуть). Інші — над тим, щоб уміло все те застосовувати за визначеними сценаріями і з огляду на розвиток безпекового середовища в реальній обстановці. Звичайно, це непроста робота. Але якщо подивитися в дуже загальній картині й запитати, як це можна вдосконалити? Ми отримуємо відповідь: по-перше, через членство в колективній системі безпеки й оборони, яка посилює союзників завдяки перерозподілу ресурсів. Так є змога знівелювати наші недоліки, яких наразі ми ще не здатні позбутися чи врегулювати їх. По-друге, нам потрібно перейти до системи рішень, яка дасть змогу оптимальніше використовувати наявний ресурс. По-третє, слід реально професіоналізувати особовий склад. Нам потрібні відчутні зрушення через нововведення та прогрес в ОПК, які мають задовольняти наші потреби. А відновлення й нарощення оборонної інфраструктури — це не лише казарми й гуртожитки чи навчально-тренувальні бази, а й арсенали зі складами, розгортання нових військово-морських баз та аеродромів.
Із 2014-го ми постійно кажемо, що захищаємо не тільки Україну, а і європейські цінності, що наша держава є основою європейської безпеки. Багато хто вважав це пафосною риторикою. Але якщо подивитися на події, які відбулися, то ми побачимо Солсбері, Brexit, «жовті жилети» у Франції, каталонський сепаратизм, згадаємо вибори у США. Так само варто зрозуміти, чого хочуть Угорщина й Косово, Сербія. І коли ми кажемо, що Росія намагається вплинути на європейську єдність та НАТО, то завжди знайдуться конкретні приклади. Мета великої геополітичної гри Кремля — щонайменше зберегти, а то й розширити свої повноваження з формування світового порядку. А ми тут перебуваємо на передовій і змушені відповідати на ці намагання, застосовуючи національні ресурси. Передусім ідеться про наших людей… Уже багато країн нині згадує та усвідомлює те, про що українці казали ще п’ять років тому, розуміючи: це зовсім не політична риторика.
Наступного року ми пройдемо через цикл національних виборів, а 2020-го маємо видавати наступні стратегічні оборонні документи, щоб розуміти, які сили безпеки й оборони будувати далі. Але всім слід усвідомити: наше майбутнє безпосередньо пов’язане з набуттям повноцінного членства в НАТО та ЄС. І 2019 рік буде визначальним для України.