Константін Затулін, красень-мужчина, між іншим, офіційна особа – перший заступник голови комітету Держдуми РФ – приїхав освятити своєю присутністю ІІІ міжнародний фестиваль «Великое русское слово».
Те, що це не культурний, а політичний захід, навіть нема потреби доводити. Власне культурні російські імпрези – літературні, театральні, музичні, образотворчі тощо, в тому числі за участі посольства Російської Федерації – відбуваються в Україні мало не щотижня. Ось у Київському музеї російського мистецтва щойно відкрилася виставка Владіміра Нємухіна, славетного радянського авангардиста, і звучали вірші Бродського, Айгі, Чичибабіна, музика Губайдуліної, Шнітке, Дєнісова… Нічого, крім удячності. Ні, в Криму зовсім інше.
Спрямування «фестивалю» найпростіше визначити цитатою зі звернення до нього п. Затуліна з лікарняного ліжка: «…Наши народы, на самом деле, есть один мощный, православный, восточнославянский народ. За вычетом, быть может, – в семье не без урода, – бандеровцев, господ Ющенко и Тягныбока». Якщо з таким хохмами їдеш в Україну, треба бути готовим до відповідної реакції, й не треба вдавати з себе святу простоту, хай як переконливо в тебе це виходить. Щоправда, Затулін гадає, що Крим – це не Україна, та й України як такої немає, ну це вже вибачайте. Один літературний герой також був переконаний, що місяць робиться в Гамбургу. Тут допоможе тільки швидка.
Затулін також викликав швидку: на трапі літака, де його спробували не пустити в Україну, в нього раптом підскочив тиск. Припустімо, що це справді не запалення хитрості, а реальний гіпертонічний криз. Не виключено, хоча минулого разу Константін Фьодоровіч намагався прорватися в Крим з метою участі в тенісному турнірі «Великий капелюх». Боягуз, як відомо, не грає в хокей, а гіпертонік у теніс. В лікарні, куди привезли пана Затуліна, він одразу відмовився від ліків, бо його благородні нерви не витримали присутності прикордонників у коридорі. Тепер із комсомольським завзяттям і переконливістю (дається взнаки досвід комсомольського функціонера, комсомольського стукача й комсомольського «бізнесмена») пан заступник голови комітету скаржиться на моральні тортури. Плакати хочеться.
А тепер припустімо, що та сама колізія сталася в Росії. А що, їде якесь цабе з Києва на Кубань розповідати, що Україна – це від Сяну до Дону, а ваш Путін – потвора (це не мої слова, а парафраз із Затуліна). Звісно, в аеропорту Краснодара його зупиняють, у нього стається серцевий напад… Російські прикордонники лякаються, везуть його до лікарні, страшенно каються, вибачаються й бажають приємного перебування на території Російської Федерації. Так і бачу.
Можна робити вигляд, що всі забули про чорні списки небажаних осіб на кожному пропускному прикордонному пункті Російської Федерації. І якщо вже йдеться про сльозинку дитини, то я не розумію, чим моральні страждання п. Затуліна заслуговують на більше співчуття, ніж переживання заступника голови Об’єднання українців РФ Юрія Кононенка, якого не пустили додому, до Москви, за значно менші гріхи, ніж пустощі депутата Держдуми. Ну, добре, припустімо, це був звичайний обмін люб’язностями: ви нам Лєонтьєва, ми вам Каськіва, ви нам Павловського, ми вам Кононенка, так би мовити, «око за око». А коли не пустили кореспондента опозиційного (одного з лічених у РФ) журналу The New Times молдаванку Наталію Морарь, це що – теж помста за Затуліна? Та киньте!
Тобто з «чорними списками» зрозуміло. Що ж до турботи про громадян Росії, то вона носить вибірковий характер. Коли хотіли покарати за неслухняність Грузію, почали роздавати російські паспорти осетинам. А коли треба було захистити 140 тисяч етнічних росіян у стратегічно важливому для «Газпрому» Туркменістані часів Туркменбаші (де вони справді не на жарт піддавалися утискам), їх здали без жодних вагань. Звісно, газ пахне, проте газові гроші не пахнуть.
До речі, про гроші. «Інститут країн СНД», який за сумісництвом очолює наш гіпертонік, існує за рахунок московського міського бюджету. Злі язики твердять, що Затулін підпрацьовує кур’єром: возить гроші від ще одного фаната східнослов’янської єдності Лужкова кримським сепаратистам із непоганою маржею, за що отримав прізвисько «Костя-сорок відсотків» (знову-таки, це не я вигадав, усі претензії до російської преси). За таку маржу можна й морально помучитись. А Крим, уже даруйте, залишиться українським – про це читайте матеріал Ігоря Лосєва.
Уявімо, що у Федеративній Республіці Німеччині муніципалітет якогось там містечка Тремпель-ам-Тюмпель, скажімо, десь на Мюнхенщині прийняв рішення відновити на ратуші свастику, і в тому ж-таки Тремпелі невідомі зловмисники облили фарбою пам’ятник Ґете. Неможливо уявити? Чому неможливо? Можливо, на різні пустощі здатні сини Адама. Тільки у Федеративній Німеччині наступного ж дня пустунів взяли б під варту, бо, по-перше, мало місце порушення закону, а по-друге, в німців виховали непогану історичну пам’ять. Вони досі чудово пам’ятають, чого їм коштувала свастика.