Термін «амок» у європейський контекст увів Стефан Цвайґ, запозичивши його з малайзійської культури. Він назвав так одну свою новелу 1922 року й тим самим популяризував його. У дусі психоаналізу та антропології це слово дещо модифікувало своє значення, і тепер, через сторіччя, дефініцію поняття «амок» можна окреслити приблизно як стан людської свідомості, що йому притаманний неконтрольований потяг до деструкції. Насправді така семантика (чи радше конотація) уже заледве відчитується в однойменному тексті Цвайґа, натомість неабияк личить новому роману Артема Поспєлова, що з’явився цьогоріч у видавництві Vivat. Ця книжка теж називається саме так — «Амок».
Сюжет роману заплутаний, подеколи фрагментарний, досить депресивний, песимістичний і навіть сюрреалістичний, а тому коротко переказати його суть — завдання не з простих. Але якщо таки спробувати відтворити певний синопсис книжки, то вийде наступне. Є троє персонажів: здоровань Рябий, що має проблеми із психікою та чия свідомість застрягла на етапі дитинства, наркозалежний Мес, якого не відпускають травматичні спогади стосунків з батьком, й Ада, яка не з власної волі опинилася спершу в реабілітаційному центрі, а згодом — у колі сектантів. Їхні життя від самого початку склалися не найкраще, проте для них історія постійного нещастя тільки наближається до своєї кульмінації. Роман паралельно описує ці три історії, випробування героїв і їхні такі на позір різні шляхи. Утім, ці долі перетинаються, щоб урешті сплутатися в щільний клубок наприкінці й щоб явити читачеві правду про анонсований ще в назві книжки амок.
Читайте також: «Двійник» Жузе Сарамаґу. Роман, після якого страшно зазирати в дзеркало
Перше, що впадає тут в око, — це те, як у романі постійно змінюється оповідь: вона то від першої особи, то від другої, то від третьої. Це чергування присутнє навіть у межах одного розділу. Такий авторський хід зрідка плутає та пантеличить, утім, він має і переваги. З одного боку, це створює ефект монтажності, коли ракурс постійно змінюється, немов кадри на екрані. «Амок» і справді дуже кінематографічний: він постійно показує певний візуальний ряд, і вже самі візуальні образи переповідають історію. З іншого ж боку, постійний перехід від одного наратора до іншого дає змогу побачити одні події з позицій різних персонажів, ніби читач стоїть поруч і так само за всім спостерігає.
Сугестивність — це взагалі характерна риса цього роману. Щоб її реалізувати, Артем Поспєлов використав різні стилістичні інструменти. Уже згадана гра з нарацією — саме звідси. Окрім того, у тексті постійно натрапляєш на ненормативну лексику, просторіччя, слова-паразити й інші мовні наслідки сублімації травматичного досвіду. (Урешті, цього варто очікувати від роману, більша частина якого — пряма мова здоровила із психічним розладом, наркомана й дівчини з божевільні.) У цьому аспекті «Амок» — бездоганно стилізований роман, адже він поєднує звичайне мовлення майже звичайних людей з вишуканими міркуваннями й реченнями на кшталт: «…тотальна еклектика піших тіл і слів, але все тримається серотонінової купи…». Або ж: «Те, про що ми не говоримо, казала вона, натомість дуже голосно говорить про нас». І в цій стилістичній синергії витримано баланс, тож тут легко водночас вірити в абсолютну правдоподібність і життєвість риторики персонажів та отримувати читацьке задоволення від грамотного й художньо відшліфованого тексту.
Читайте також: «Луни» Пилипа Білянського. Постапокаліптичний пейзаж внутрішньої порожнечі
Варто згадати й особливість синтаксису, яка, щоправда, не відразу стає помітною. Вона полягає в поступовому нанизуванні однотипних, майже монотонних речень, наприклад ось так: «Я їду і їду містом. Вивчаю світ за склом. Дивлюся кудись ніби далі того, що бачу, і тоді перед очима зелене, зелене, блакитне. Авто, собаки, люди». Це нагадує сеанс гіпнозу, прийом у психолога, агонічні марення чи наркотичне сп’яніння — власне кажучи, усе те, що тісно корелює з характерами персонажів і самим сюжетом. Тож ця книжка не стільки переказує історію та послідовність подій, скільки навіює той стан й емоції, що притаманні персонажам, тому роман не прочитується, а радше проживається й відчувається.
Але що можна виснувати з трьох історій настільки відмінних і настільки схожих героїв, яких насправді важко назвати героями? Хто вони такі? Це запитання неодноразово постає на сторінках, тож знайти відповідь на нього до певної міри означає зрозуміти роман. Рябий, Мес та Ада — передусім маргінали, і впродовж роману вони ще більше пускаються берега. Проте ця книжка непомітно просуває свій лейтмотив: персонажі не винні в тому, що їхні життя склалися саме так. Вони радше жертви збігу обставин, іронії долі й жорстокості суспільства на додаток. Водночас ці персонажі не ідеальні (у романі взагалі немає жодного абсолютно позитивного персонажа), їхні вчинки теж, м’яко кажучи, негідні. Але «Амок» переконує, що вони не винні навіть у своїх провинах — такими їх створив цей світ. Саме тому в книжці згадана Андреа Єйтс, яка втопила п’ятьох дітей у ванні та яку, утім, пізніше виправдали, чи авіадиспетчер, якого звинуватили в катастрофі над Боденським озером і потім теж виправдали. «Амок» подібно свідчить на захист Рябого, Меса й Ади, показуючи панораму їхнього становлення та пояснюючи, як вони дійшли до критичної точки.
Читайте також: Гармати і музи. Як війна змінює літературні жанри?
Окрім того, що ці персонажі від самого початку були позбавлені шансу на нормальне життя (у випадку кожного з головних героїв це більшою чи меншою мірою пов’язано з проблематичними батьками), їх ще й кинули напризволяще в середовищі, яке самотужки створює попит і пропозицію на жорстокість. Їх оточують або люди, які прагнуть тільки скористатися ними (навіть у найбрутальніший спосіб), або натовп, який радше є бездумною масою сектантів і телеглядачів, або психоделічні образи Кролика Ло, що рефреном постійно з’являються в романі й нагадують чи то Білого Кролика з книжки Керролла, який пірнає дедалі глибше в нірку, чи то Білого Кролика з «Матриці», що заведе в найглухіші щілини, звідки видно всю ницість світу, чи то Кролика з «Донні Дарко» — страшного передвісника катастрофи.
Тому «Амок» є доволі ефектним нагадуванням: світ жахливий, як і життя в ньому. Ось так просто. Без патетики, ліричних відступів і хепіендів (чи хепіенд таки станеться?). Можливо, це почуття приреченості аж надто перебільшене в книжці, можливо, автор навмисно демонізує все навколо, можливо, він навіть спекулює емоціями відчаю та розчарування. Але водночас у романі немає нічого вигаданого чи надуманого — Артем Поспєлов радше виокремлює і підкреслює ті аспекти нашого життя, що яскраво демонструють вкорінення жорстокості й потягу до деструкції, що яскраво демонструють, як амок став звичним і закономірним явищем, бо саме ми цьому й сприяємо.
Чи є цей меседж чимось приголомшливим або оригінальним? Вочевидь, ні. Про це казали багато й у різні способи. Але такий дидактичний момент роману (що досягає свого апогею в розв’язці) не робить книжку поганою. Навіть навпаки, це додає їй певного антуражу та необхідної для хорошого трилера гостроти. Читання «Амока» за рівнем трагізму, інтриги, якісного сюжетного твісту й майже антиутопічності перевершує навіть перегляд «Чорного дзеркала». Цей роман добряче насторожує та збентежує, бо він так і не каже, чи можливо подолати амок. Роман навіть забуває пояснити, що ж означає амок, і згадує це слово всього двічі, не рахуючи назви. Проте він добре показує амок. Аж занадто добре.