Стаття Енн Еплбом, нещодавно опублікована у виданні New Republic, є для західного читача своєрідним екскурсом в історію України. Авторка згадує історичні події XX століття, що супроводжували становлення українського націоналізму, підкреслюючи, що національна ідея протягом багатьох років зазнавала жорстких переслідувань.
"Передусім, поза увагою лишається той факт, що саме сталося із більшістю українських націоналістів у XX столітті: вони були об'єктом численних "чисток", штучного голоду та депортацій. Від трьох до п'яти мільйонів українських селян свідомо виморили голодом в період з 1932 по 1933 роки, тому що Йосип Сталін боявся проявів націоналізму серед жителів сіл. Після того, як їх було знищено, росіян з різних регіонів СРСР переселяли до спорожнілих українських сіл з метою завершення процесу культурного геноциду. Арешти людей, яких держава вважала "занадто українцями", тривали до 1980-х років".
На думку Еплбом, саме така боротьба з проявами української ідентичності стала причиною появи критичної маси людей, які не відчувають своєї приналежності до конкретного народу і, відповідно, не проявляють патріотизму: "Цим вони нагадують переважну більшість представників пострадянського простору: білорусів, казахів, і навіть власне росіян, які часто не відчувають прихильності до своїх молодих держав та співвітчизників. З розпадом СРСР ці люди раптово стали громадянами держав, яких не існувало протягом десятиліть, якщо вони існували до того в принципі. На відміну від поляків чи естонців, вони не відчули гордості за здобуття чи відновлення національного суверенітету – лише розпач".
Авторка стверджує: " Цілком очевидно, що у XIX столітті жоден свідомий борець за свободу не міг собі уявити побудови сучасної держави, не кажучи вже про демократію, без певного національного руху. Лише ті, хто відчуває відданість своїй спільноті – людям, які шанують мову народу, його літературу, історію, співають народні пісні та переказують легенди – здатні працювати на користь своєї держави. Це стосується і росіян, які джерелом національної гордості вважають імперські традиції, залишаючи поза увагою своїх ліберальних лідерів початку XX століття або видатних дисидентів радянської доби, засновників сучасного руху за права людини".
Щодо України, то Енн Еплбом підкеслює той факт, що саме відсутність національного патріотизму, стала на заваді побудові успішної демократичної держави на початку дев'яностих років. Люди остерігались кардинальних суспільних змін, тож першими двома лідерами України були колишні комуністи, які набагато більше дбали про власну вигоду, ніж про національні інтереси: "В результаті слабкість держави дозволила їхньому наступнику – Вікторові Януковичу – чотири роки обдирати українську армію, міліцію, податкову службу тощо, збагачуючи власну родину. Українські олігархи – от хто дійсно отримав зиск з двадцяти років державного суверенітету – не завжди є прихильними до своїх співвітчизників. І хоча деякі в нинішньому конфлікті стали на бік "України" чи "Європи", а інші – відповідно, підтримують "Росію", їхні рішення не мають нічого спільного з інтересами пересічних українців".
Журналістка також згадує останні події на Сході: "Донецьк, Слов'янськ, Краматорськ – є свідченням того, як виглядає земля без націоналізму: корупція, анархія, натовпи так званих "тітушок" та найманців. Люди в балаклавах, які під керівництвом російських спецпризначенців штурмували державні установи, не є націоналістами – це люди, які робитимуть що завгодно за вказівкою тих, хто більше заплатить чи пообіцяє… Люди, які опинились на цій землі випадково, чиї батьки чи діди прибули сюди за примхою радянського бюрократа – вони не мають почуття приналежності до жодного народу чи держави."
Енн Еплбом ствержує, що лише справжні патріоти є надією держави, єдиною можливістю для України уникнути апатії, побороти корупцію та запобігти розчленуванню.
"Українці дуже потребують натхнення, як, наприклад, в новорічну ніч, коли більше ніж сто тисяч людей співали національний гімн на Майдані, або вітаючись "Слава Україні! Героям слава!" – це гасло УПА, діяльність якої в 1940-х роках була неоднозначною, яке за сучасних умов набуло дещо іншого контексту. Звичайно, ці емоції потрібно спрямувати на нові закони, інституції, побудову справедливої судової системи та поліцейських навчальних академій. Якщо ж вони цього не зроблять, країна знову припинить своє існування", – зазначає журналістка.