«Квітень — найжорстокіший місяць», — писав Томас Стернз Еліот, і квітень 2024 року точно став саме таким, одним з найчорніших для американської літератури. На початку місяця помер Джон Барт, а наприкінці із життя пішов Пол Остер. Два великі автори, два генії, два впливові постмодерністи.
Сам Остер у своїх романах завжди зазначав, що світ влаштовано складніше, ніж просто реальність, і всі збіги — це завжди вплив долі. «Нас постійно формують сили випадковості», — писав він, постійно стикаючись із цими силами впродовж усього життя.
Пол Бенджамін Остер народився в сім’ї євреїв польського походження, але для світу він завжди був великим американцем. Уже з юності полюбляв поезію і французьку мову, тому, закінчивши Колумбійський університет, на декілька років переїздить до Парижа, де здебільшого перекладає французьких авторів. Писати прозу його не дуже приваблювало, але так вийшло, що саме смерть і запустила в ньому письменника. Раптова смерть батька змушує його виговоритись. Він починає вечорами просто записувати свої думки на папері. Пол Остер розмірковує про роль батька в його житті та загалом про творчість і сенс цього всього, а також про самотність. Людина у творчості Остера завжди самотня, а сам він це усвідомив саме після смерті близької людини. Згодом ці нотатки стали основою його першої книжки «Створення самотності», яку можна навіть назвати великим есеєм про життя.
У своїх романах Остер описував легкість життя і складність буття. Його герої завжди свободолюбні, але їм протистоїть цілий непередбачуваний світ зі своїми випадковостями. Це і Джим Неш із роману «Мелодія випадку», який успадковує шалені гроші, купує дороге авто й подорожує країною без мети, поки не потрапляє в дуже символічне сучасне рабство до багатіїв. Це й Марко Фоґґ із роману «Храм місяця», який спочатку живе думками: «Чому я повинен влаштовуватися на роботу? У мене й так достатньо турбот, щоби проживати ці дні», а згодом усе втрачає та вимушений перебиратися жити до Центрального парку. Хай як героям Остера не щастило або, навпаки, вони починали свій шлях із чогось лихого, усе за них вирішувала доля. Але ж у романі вершителем людської долі є сам автор, іронічний деміург, який любить людей, але має багато претензій до людства.
Кожна людська доля для Пола Остера — це спроба зобразити багатовимірність життя. Він наближався до цього впродовж значної частини творчості, поки врешті-решт не написав магнум опус під назвою «4321». У романі зображено чотири варіанти історії про Арчі Ферґюсона, чотири різні версії життя, які йому дає прожити Остер, показуючи, як дрібні збіги й випадкові обставини щоразу більше визначають людське буття, аніж будь-які цілеспрямовані зусилля, а також те, як місто стає ареною, на якій відбувається битва добра і зла за наші душі.
Пол Остер завжди писав про Америку й найбільше про Нью-Йорк і його боро Бруклін, який дуже любив. Навіть коли Остер не називає місця дії, як в епістолярному романі «В країні останніх речей», велич Нью-Йорка все одно не вдається приховати. Місто — це новітні декорації для стародавніх трагедій. Як писав про Остера його найбільший друг у житті й колега по ремеслу Дон Делілло: «Досягнення Пола полягає у створенні традиційної архітектури оповіді в сучасних інтер’єрах».
«Нам не залишається нічого, крім смерті, непереборного факту нашої власної смертності. Смерть після тривалої хвороби ми можемо прийняти смиренно. Навіть випадкову смерть ми можемо приписати долі. Однак смерть людини без видимої причини, смерть людини просто тому, що вона людина, наближає нас до невидимої межі між життям і смертю, де ми вже не знаємо, на чиєму ми боці. Життя стає смертю, наче ця смерть весь час володіла цим життям. Смерть без попередження. Тобто життя зупиняється. І воно може припинитися будь-якої миті» («Створення самотності»).
У вересні 2017 року Пол Остер відвідав Україну й узяв участь у 83-му Міжнародному конгресі ПЕН-клубу. Крім Львова, він також устиг кілька годин провести в Івано-Франківську, де на початку 1880-х народився його дід по батькові. Про цю подорож письменник написав есей «Вовки Станіслава: неймовірно правдива притча для епохи пандемії», у якому, зокрема, згадав «молодого божевільного водія», що віз його зі Львова в Івано-Франківськ і «який не боявся смерті і… мчав вузьким двосмуговим шосе, наче пробувався на роботу каскадера у фільмі про перегонові автомобілі». Тож уся поїздка була така карколомна, що письменник кілька разів думав, що цей осінній день в Україні стане його останнім днем. Та «сили випадковості» вибрали інші день і місце: четвертий місяць, третя декада квітня, дві тисячі двадцять четвертий рік, один Нью-Йорк.
