«Останні зміни та атмосфера можуть віщувати більш тісну співпрацю між Росією і Туреччиною, і, ймовірно, з певним наміром.
По-перше, Туреччина. Останні протести та репресії в Стамбулі виявили гірке віддалення прем'єр-міністра Туреччини Реджепа Тайіпа Ердогана від Заходу, яке розпочалося з відхилення Європейським Союзом початку переговори про вступ Туреччини, за яким послідувала його відкрита ворожість до Ізраїлю…
По-друге, Росія. Коли Холодна війна потрохи добігала кінця СРСР ще спонсорував Мадридську конференцію та угоди в Осло, але про Росію з тих пір було чутно, лише, коли вона ставала на шляху Сполучених Штатів у вирішенні справ на Близькому Сході.
Коли Квартет (Квартет посередників близькосхідного врегулювання: ООН, США, ЄС та Росія – Ред) вийшов з ужитку, Москва досить ефективно протистояла вторгненню Вашингтона в Ірак під дипломатичним прикриттям; відкладала та обмежувала міжнародне вторгнення в Ірак та Сирію і поблажливо послаблювала міжнародні санкції проти ядерних амбіцій Ірану. Зважаючи на те, що клептократична еліта Росії не може більше довіряти свої гроші Кіпру, вияв сили Ердогана в парку Гезі має переконати їх, що Туреччина є безпечною ставкою і поділяє їх цінності», – переконаний експерт.
«Росія і Туреччина обидві відновлюються після коротких періодів відкритості та вільного підприємництва, і обидва лідери, очевидно, насолоджуються придушенням дисидентів і провокуванням Заходу. Путін щойно оголосив, що, коли прийде його черга керувати G-8 наступного року, одним з пріоритетів буде приборкання офшорів, таких як Кіпр.
Ні Путін, ні Ердоган не мають очевидних альтернатив для дипломатичного і стратегічного переважання у регіоні. У них так багато спільного, що це схоже на шлюб за коханням, і все ж він також може стати шлюбом з розрахунку», – підкреслює Френклін.