30-річний американець Джо Гілл може похвалитися п’ятьма нагородами Emmy. Це його професійні відзнаки за документальні репортажі «Всередині педофільської манґа-індустрії в Японії» / «Inside the Pedophilic Manga Industry in Japan» (2023) та «Повернення Талібану» / «Return of the Taliban» (2022) — у ролі продюсера. Як режисер він дебютував цього року з фільмом на українську тематику. Очевидно, що про війну, але через неочевидний фокус — сучасний танець, який виводить зі стану заціпеніння від травми. Документальну картину «Сірник у копиці сіна» / «Match In A Haystack» Джо презентував у Києві на Одеському кінофестивалі.
За його плечима — сім років досвіду роботи на каналі Vice News, де він висвітлював теми гарячих точок і сам їздив туди на зйомки. Він бачив багато ескалацій і конфліктів, які мав переповісти аудиторії так, щоби зачепило. На цьому тлі цікаво подивитися на нашу ситуацію очима незаангажованого іноземця. Чи дійсно світ ігнорує наші історії? І як нам утримати увагу аудиторії?
Він сидить перед екраном комп’ютера у сірому худі. За його вікном — Лонґ-Айленд, де напередодні команда показувала «Сірник у копиці сіна». Для нього це завершення світового туру (перед Нью-Йорком були Лондон, Лос-Анджелес, Вашингтон, був Київ, ще будуть покази в Канаді) й повернення до кіновиробництва.
Джо має типаж драйвового шибайголови, якому стало тісно у передбачуваному американському світі. Він каже, що його сформував театр, у якому він грав з дитинства:
— Моя перша взаємодія з людьми й світом відбувалася через гру й оповідки. У старшій школі я вивчав мистецтво, і можна сказати, що воно врятувало мене. Я познайомився з активними студентами й відчув, що разом ми можемо робити значуще. Чесно кажучи, мене завжди приваблювали такі теми, як конфлікти й кризи у світі, коли суспільство має визначитися з тим, ким воно є.
Фото: Dangerous Company
Режисерську освіту Джо Гілл здобув у Драматичній школі Університету Карнегі-Меллона (Carnegie Mellon University School Of Drama), одній із найвідоміших у США. Тоді, у 18 років, він почав власне виробництво: на гроші, позичені у дідуся дівчини, купив камеру, знімав музичні кліпи, а потім — освітні відео для громадських проєктів.
— Тоді я вперше виїхав за межі США, що для американців дуже незвично, — згадує Джо. — Не знаю, чи мої батьки взагалі мали закордонні паспорти. В Індії ми знімали про місцеву школу, в Ефіопії жили у спільноті глухих. А свій перший журналістський досвід я отримав у Чилі, де вивчав іспанську мову й фотожурналістику. Я фотографував протест, і мене сильно побили анархісти, забрали камеру. Тоді я переосмислив небезпеку своєї роботи.
— Має бути вагома причина, щоби наражати себе і людей на небезпеку. Такою причиною, наприклад, є необхідність зафіксувати історичний момент, щоби показати людей, які проходять через ризик, бо не мають іншого вибору, бо так формується їхній світ. Це і є журналістика.
Ризиковість Джо, здатність без сумнівів зголоситися на небезпечну подорож і зробити там матеріал привела його на канал Vice News, що продукував контент для HBO, а згодом для VICE TV та Showtime. Протягом семи років у ролі продюсера шоу він проїхався різними гарячими точками: був першим журналістом при американському спецназі, які воювали з ісламістами з «Аль-Шабааб» у Сомалі, у Буркіна-Фасо його команда знімала протистояння військової влади та «Аль-Каїди», у Нігерії — перемовини із радикалами з «Боко харам» щодо звільнення заручників, вони фіксували хвилі біженців, що тікали з Афганістану від Талібану.
— Я вчився робити репортажі швидко та за надзвичайних обставин. Водночас я усвідомлював важливість подій, які мав побачити весь світ, — підсумовує Джо Гілл.
Випадок у Чилі підказав, що журналіст мусить мати певні навички та бути готовим швидко діяти в екстремальних ситуаціях. Для цього існують тренінги з безпеки у ворожому середовищі (Hostile Environment Awareness Training, HEAT):
— На таких тренінгах вчать надавати першу допомогу, пояснюють, як уникнути викрадення, як діяти на невідомих блокпостах, як планувати екстремальну логістику. Виявилося, що ці навички потрібні не лише за кордоном, а у Штатах. Було цікаво консультувати колег, що висвітлювали внутрішньополітичні події й постраждали від газу під час роботи на протестах.
До 2022 року Джо ніколи не був в Україні, хоча і планував якось відвідати: каже, що Київ завжди мав туристичний потенціал. Проте після повномасштабного вторгнення Росії Україна стала черговою точкою у його робочому розкладі:
— На той час я почав переосмислювати свою роботу. Наші історії завжди були про страждання, конфлікт, смерті, втрати. Це фіксація руйнувань, яка має відбуватися. Але мені захотілося фіксувати протилежне — творення у деструктивні часи. Уперше я про це подумав, коли ми працювали у Нагірному Карабасі і я побачив зустріч пари журналістів, які загубили одне одного у Степанакерті. Тоді місто було без світла й зв’язку, а ми ховалися у бункері під час бойових дій. Їхня зустріч була актом чистої любові. До фільму це не ввійшло, але я запам’ятав цей епізод.
Фото: Dangerous Company
Саме той фокус Джо вирішив взяти для зйомок в Україні — історію створення, а не руйнування. Його навігатором стала Стефані Нолл, американська виконавиця сучасного танцю й дочка Лідії Лихач, директорки артвидавництва «Родовід». Після десятків дзвінків і пошуків вони вийшли на Юлію Лопату, а вже вона вирішила зібрати трупу, щоби поставити перший у час повномасштабної війни перформанс.
Український фільм став поворотним у житті Джо:
— Якраз тоді збанкрутували Vice News. Мені довелося найняти юриста, щоб отримати права на свій фільм. Умовою каналу було, щоби я оформив компанію, якій вони передадуть права. Цю нову компанію я жартома назвав Dangerous Company.
На створення фільму знадобилося три роки: «десята частина мого життя», підсумовує Джо. І вийшов він у час, коли світ накрила втома від війни в Україні. В цьому і проблема, вважає кінематографіст:
— Ми показуємо ці фільми людям, які навіть не можуть уявити, що таке війна. Такі історії є дзеркалом суспільства: це те, через що ви проходите, і про що світ має знати. Водночас все погіршується. Просто якась антиутопія. Хоча я вірю, що історії — глибокі й значущі — потрібні. Є поняття естетики — як виглядає і відчувається щось, і анестетики — того, що притуплює відчуття. Я думаю, що останнього людство зараз якраз і потребує — настільки важко сприймати те, що відбувається з нами. Але не треба боятися відчувати, інакше навіщо жити?
Фільм його творці присвятили хореографу Володимирові Ракову, пілоту FPV-дронів 24-ї ОМБр імені короля Данила, який загинув 6 січня 2025 року біля Часового Яру.
Зараз американець повертається до американської теми — це буде ігровий фільм про групу чоловіків, які у 1850-ті роки доклалися до створення кордону між США та Мексикою. Кордону, який є «одним із засобів насилля людей у США проти тих, хто живе по той бік», як вважає досвідчений журналіст. Американські статуетки «Еммі» мають допомогти в реалізації ідеї — від пошуку партнерів і до фінансування.
Але саме український фільм дозволив Джо Гіллу відчути себе кінематографістом:
— Це було направду особливо. Я вперше осягнув, як це — коли твоє кіно дивляться люди. Коли я працював на Vice, ми просто викладали фільм на YouTube, і єдиним каналом взаємодії були коментарі під відео. З кіно на великому екрані все інакше.
Джо із героїнею фільму Надін Купець. Фото Олени Шкоди