Американська рулетка

Економіст та вчений у галузі теорії ігор Томас Шеллінґ розповідав, що коли президентом став колишній бойовий генерал Ейзенхауер, він був дуже засмучений реальністю державного керування. Бо в цій сфері, на відміну від війська, накази можуть не виконувати, навіть коли чітко сказано, кому та що треба зробити. Ейзенхауер був шокований реальною політикою узгодження інтересів груп й окремих людей. Вона більше нагадувала не плац для марширування, а грузьке болото.

 

Мало що змінилося з часів Ейзенхауера. Ось і тепер рішучій риториці нового, 44-го президента, обраного на хвилі популістських лівих ідей, протистоять і конституційні баланси, і політична машина, і реалії світового фінансового, економічного та військового порядку, де США nolens volens надалі виконують ключові функції, і прикрі недбалості всередині ліволіберального табору штатів  – самої Демократичної партії.

 

Помпезне закриття – хоч і на папері – в’язниці на базі Ґуантанамо, де утримують підозрюваних у тероризмі та пособництві тероризму, вперлося у факт, що не так уже й легко, як з’ясувалося, «рознести по всьому світу новину про зміни в США». Адже справи у військовому суді розглядають за суворою процедурою, а військовий суддя може оголосити аргументи адміністрації непереконливими.

Не обійшлися без зачіпок і призначення на високі посади в адміністрації. Кандидат на посаду міністра фінансів країни Тім Гайтнер геть «забув» сплатити податки за свою роботу в Міжнародному валютному фонді. А Том Дашле, претендент на пост міністра охорони здоров’я, «забув» сплатити податки з подарунка у вигляді машини з водієм, отриманої від пов’язаної з медичною індустрією фірми. До перегляду рішення призначити Дашле міністром закликав навіть флагман ліберальної преси «Нью-Йорк Таймз». Те, що міністр фінансів із податковими проблемами залишився на своїй посаді, а його колега з міністерства охорони здоров’я ні, свідчить, з одного боку, про неготовність команди Обами до президентського рівня відповідальності, а з іншого – про дифузні етичні стандарти самого президента.

 

 

Але найскладніший іспит новообраній адміністрації доводиться складати з економіки. Успіх виборчої кампанії Обами був визначений світовою фінансовою кризою, що почалася в другій половині 2008 року. Кампанія зробила безпрограшну ставку, звинувативши адміністрацію Буша в надмірній дерегуляції фінансового сектора й недогляді за ним. У вересні, коли фінансове серце економіки – система короткотермінових кредитів – на мить зупинилося, було поставлено хрест на можливому президентстві республікансь­кого опонента Обами: провина за кризу природно лягла на правлячу республіканську адміністрацію.

 

Про що Обама не згадував, так це про те, що самі ліві ліберали лобіювали найбільших напівдержавних іпотечних кредиторів Fannie Mae та Freddie Maс. За їхнім задумом, ці установи були покликані стимулювати купівлю нерухомості серед так званих недопривілейованих верств населення. Не згадав Обама і про законодавчо закріплену вимогу видавати кредит статистично рівномірно всім верствам населення, навіть тим, хто явно не міг собі цього дозволити. Соціальний інжиніринг, за яким стоять обидві партії, також включав політику «стабільних середніх цін» і «дешевих грошей» центробанку США – Федеральної резервної системи. Логічним наслідком цієї політики стали економічні бульбашки в окремих категоріях товарів, а саме – сировинних матеріалах та нерухомості.

 

Аж тут Обама зіткнувся з ускладненнями. Одна річ – покласти відповідальність за кризу на злочинний недогляд минулої адміністрації та жадобу фінансового класу – прості формули для годівлі середнього виборця. Інша річ – зробити щось для виправлення ситуації. І в цьому нова адміністрація виступила несподівано мляво.

 

Було реанімовано теорії півстолітньої давності, які стверджують, що держава, стимулюючи платоспроможний попит, може витягти економіку з депресії або рецесії, немов барон Мюнхгаузен, який витягнув себе за косичку з болота. Нова адміністрація й демократичні конгресмени поспіхом підготували законопроект, що передбачав трохи менше трильйона доларів на «економічне стимулювання».

Ідея Обами про стимулювання платоспроможного попиту спираєть­­ся на теорію, за якою вільна економічна діяльність людей, котрі керуються загальноприйнятими правилами та власною вигодою, призводить до недосконалих результатів, і тому держава повинна її час від часу підправляти. Таке уявлення, своєю чергою, походить від іншого: нібито є певна економічна «істина», певне економічне благо суспільства, яке полягає в справедливому розподілі результа­тів економічної діяльності та тільки ­­

й чекає, щоб його відкрили та втілили. Механізмом «відкриття» цього економічного ідеалу є політика взагалі й виборчий процес зокрема. Таким чином, у демократіях більшість визначає, що вважати за благо для суспільства.

 

Тут важливо згадати, що США були засновані не як демократія, де держава втілює волю більшості, а як республіка, де завдання держави полягає в захисті прав кожного громадянина. Ідею, що держава знає краще за самого громадянина, що йому благо, а що – зло, ще не зовсім органічно сприймає доволі велика частина американського суспільства. Тому риторика нової адміністрації навколо законопроекту про економічне стимулювання викликала непорозуміння, а подекуди й спротив.

 

На заяву Обами, що в суспільстві є консенсус стосовно ролі збільшення урядових видатків у відновленні працездатності економіки, відгукнулися кілька десятків видатних економістів, включно з чотирма Нобелівськими лауреатами. Свій лист вони так і назвали: «З усією повагою, містере Президенте, це неправда». Відкинувши заперечення економістів словами «Ми перемогли на виборах, і це наша козирна карта», команда Обами показала, що вона за будь-яку ціну принципово стоятиме на своїх ліволіберальних ідеях. Та оскільки законопроект неможливо було прийняти без голосів опозиційних конгресменів, до нього внесли поправки. Після ­зменшення загального розміру сти­муляційних державних видатків до $787 млрд законопроект прийнято.

 

Попри вражаючу перемогу Оба­­ми, що більше американці дізнавалися про план стимулювання економіки, то менше він їм подобався. Не кожен готовий погодитися з ідеєю вибіркового зниження податків для тих, хто їх і так майже не сплачує. Не всі погоджуються, що інтенсифікація громадських робіт у стилі Рузвельта (ремонт доріг, мостів) або виплати медикам та лікарням за встановлення ком­п’ю­терів справді допоможуть прискорити реструктуризацію економіки.

 

І все ж величезні державні видатки не найнебезпечніший намір нової адміністрації США. Більше тривожать її протекціоністські заяви. Одна з версій законопроекту про економічне стимулювання містила вимогу використовувати лише американсь­ку сталь в інфраструктурних проектах. Важливо пам’ятати, що економічну рецесію 1929–30-х років перетворили на всесвітню Велику депресію саме протекціоністські заходи урядів головних економік світу, які будь-що намагалися «захистити вітчизняного виробника».

 

Треба віддати належне Обамі – він швидко відкинув протекціоністські пропозиції законодавців, за­явивши, що «ми не можемо вносити в законопроект про стимулювання нічого, що може призвести до торговельної війни». І він має рацію. Але чи зможе президент успішно протистояти реальній політиці лобістських угруповань, які захищають вітчизняних виробників, покаже час.