Тиждень.ua: Роксі, ви прилетіли до Києва з Нью-Йорку як програмний директор фестивалю американського кіно "Незалежність". Розкажіть, як ви потрапили в команду фестивалю та в чому особливість цьогорічної програми?
– Три роки тому посольство США, що заснувало та організовує фестиваль, запросило мене представити в Києві свій документальний фільм про українські народні танці. Наступного року я запропонувала свою допомогу в організації "Незалежності", оскільки окрім режисерського досвіду, я ще багато працювала на різних кінофестивалях. Так я долучилась до відбору програми.
Цього року для мене головною темою фестивалю була індивідуальності – незалежні фільми про незалежних людей. Кожне кіно в програмі – або художнє, або документальне, розповідало про важливу історію людини.
Тиждень.ua: Що вам особисто ближче до душі – художні чи документальні фільми?
–Я люблю документальне кіно, я його багато дивлюся. Я знаю, як важко його знімати та монтувати з власного досвіду. Мені подобаються якісні документальні фільми, бо я щоразу думаю – вау! – чи могла би я подібне зняти.
Водночас, мені подобаються художні фільми. Бо як працюєш з кіно, то забуваєш, що кінематограф може бути також розважальним. Художній фільм навіть з серйозною темою дозволяє відволіктись на декілька годин і забути про реальне життя та стреси.
Тиждень.ua: Зараз у Києві багато людей знімають хроніки Майдану. Яку пораду ви дали би молодим режисерам, що потрібно зробити, щоб документальне кіно про ці події вийшло якісним та цікавим?
– Я думаю, що кращі документальні фільми ті, в яких люди поводяться вільно, не зважаючи на камери. Якщо люди, які є на Майдані, справді відкрито говорять з режисерами, довіряють їм. Там так багато історій! Як вони тобі їх розкажуть – можеш щось з того зробити. Як ти зостаєшся здалека – не в фізичному розумінні, а емоційно закритим, – таке кіно не буде цікавим.
Я думаю, багато людей вперше знімають саме на Майдані, і вони зроблять хороші фільми. Нехай буде якомога більше фільмів про Майдан!
Я до речі теж пробувала знімати Майдан. Мені пощастило познайомитись з талановитими операторами – Мариною та Сашею Рощиними.
Також у Києві я познайомилась з групою "Вавилон13" – це колектив режисерів, які знімають короткі історії – я вражена тим, що вони роблять! Їх відео легко поширити в мережі, і так люди бачать Майдан. Вони передають інформацію, яка гарно виглядає, є цікавою. Це документальні відео дуже професійно зроблено.
Майдан також знімав молодий студент з Чикаго Юліан Гайда. Він тут був тиждень, побачимо, що в нього вийде.
Майдан же починали студенти, і може саме вони можуть розказати його історію краще.
Тиждень.ua: Ви працювали у відборі програми для багатьох кіноконкурсів, зокрема на фестивалі незалежного кіно Санденс. Як ви вважаєте, які шанси в фільмів про Майдан здобути визнання на фестивалях?
– Як на мене, Майдан – це цілий світ, це унікальне явище. Всі на нього зараз дивляться безперестанку. Я думаю, що 100% кіно про Майдан, і не одне, буде на всіх фестивалях. Бо на площі всі мають свій голос та своє бачення. Я би була здивована, якби таке кіно не взяли на фестивалі.
Тиждень.ua: Ваш документальний фільм "Фольк" сповнений гумором. Зокрема, я згадую, як хвилю сміху в залі викликало розчарування представниці діаспори, котра приїжджає в Україну з упевненістю, що всі тут танцюють народні танці. Як на вашу думку, в кіно про Майдан є місце подібній самоіронії?
– Думаю, там є місце для сміху, але в правильній точці. Бо якщо люди побачать, що над ними сміються – їх зачепить…Майдан – це є серйозна справа, в душі я це відчуваю.
Читайте також: Гінтаутас Мажейкіс: В Україні поруч з "великим слоном" революції з’явилася "маленька собачка" громадянського суспільства
Тиждень.ua: Чи Майдан у Києві згуртував діаспору, коли в багатьох столиця світу українці вийшли на свої Євромайдани?
– О, так! Я була чотири рази на Євромайдані в Нью-Йорку. Все відбувається так само, як і тут – говоримо, співаємо пісень, хтось вірш скаже, маємо плакати. Перші два рази ми збирались біля українського консульства, а потім студенти вирішили йти до центру. І півтисячі людей зібрались в Таймс-сквер, всі з прапорами. Ми стояли і просто співали, і поліцейські нас не зачіпали. Це навіть не був мирний протест, ми просто хотіли показати, що ми з Майданом.
Тиждень.ua: Чим це зібрання відрізнялось від традиційних акцій діаспори в Нью-Йорку?
– Ми кожного року в Нью-Йорку ходою вшановуємо жертв Голодомору, а також маємо український парад в Клівленді та інші події.
Різниця, як на мене,була в тому, що Євромайдан – це не ми в діаспорі вирішили, що хочемо або світ знав про українську проблему. Це в Україні вирішили встати та заявити, а ми були з вами.
Я горда за українців. Я горда бути українкою. Всі наші родини зараз дивляться на цей Майдан. Це є мрія. Це тепер наш голос, тепер люди знають, що ми є.
Я на Майдані в Києві бачила – це голос всіх українців. Я бачу, як люди справді люблять цю країну, і вони дуже хочуть мати, як кажуть, нормальне життя, нормальні закони. Це йде від душі.
Часом приходиш на нашу традиційну подію в діаспорі – декілька годин говоримо англійською і розходимось. А в цей раз ніхто не хотів додому – от в чому різниця була. Ми тепер всі ночі проводимо в мережі.
Читайте також: Територія Майдану – вся Україна
Тиждень.ua: Ви приїхали до Києва вже у розпал протесту на Майдані. Яке було ваше перше враження?
– Як я летіла, я була впевнена, що весь Київ стоїть на Майдані. Я не думала, що хтось ходить на роботу, за покупками, в кафе.
Мені подобається, що на Майдані я могла познайомитись з багатьма різними людьми. Було дуже цікаво говорити з ветеранами. Я також вперше познайомилась з закарпатцями – я їх не розуміла через діалект, але ми разом чай пили, сміялись. Я танцювала зі старим чоловіком з золотими зубами з Дніпропетровська, який хотів, щоб я його оженила.
Такі різні незнайомі люди разом можуть жити – це прекрасно.
Я би жила на Майдані цілий рік. Він мені так подобається! Там є і вояки, і бабці, і молоді, все таке димне, таке божевілля!
Читайте також Світ про Україну: сербський сценарій, Янукович на двох стільцях і митці на барикадах
Тиждень.ua: Наскільки відрізняється реальний Майдан від уявлення про нього закордоном?
– Я знаю, як приїду назад, мене будуть це ж питати. Ми дізнаємось багато інформації з інтернету, але не бачимо деталей. Ти не можеш знати, як працювати в кухні на Майдані, коли ти дивишся протест по телебаченню. Мої двоюрідні родичі на Майдані поставили намет та роздавали їжу, і я до них приєдналась. Ми разом варили кашу. Я справді взяла участь у Майдані, а не лише сфотографувалась.
Українці в діаспорі хочуть знати, чим можуть допомогти. Так я могла запитати в людей на Майдані і одразу написати на Facebook – потрібні ліхтарики, наприклад.
Мені шкода, що мої українські друзі з Нью-Йорка не могли бути тут зі мною. Я пообіцяла їм привезти стрічечки.
Роксі Топорович народилась у місті Парма, штат Огайо, США. Її батьки емігрували з України до США після Другої світової війни.
Роксі розповідає, що з 13 років почала фільмувати різні події життя на відеокамеру. Здобувши освіту в школі мистецтв Нью- Йоркського університету, працювала в телепроектах Saturday Night Live та "Закон і порядок", а також над фільмам "Закони привабливості", "Учень чародія", "Людина на межі", "Я, Алекс Кросс", "Таємниці минулого". Режисер останнього фільму Девід Духовний запропонував Роксі зіграти в одній з епізодичних ролей.
Також вона працював на низці кінофестивалів, серед них Sundance і Tribeca, який відбувається у Нью-Йорку.
У 2011 році Роксі Топорович дебютувала як кінорежисер, знявши повнометражний документальний фільм про українські народні танці «Фольк!». Стрічка демонструвалась у різних містах США, Канади, Європи та в Україні. Зараз кінематографістка працює над другим докфільмом «Подорож на схід», а також над комедійним веб-серіалом “2nd and 9th”, який розповідає про українців у Нью-Йорку.
Заснувала власну кінокомпанію KinoRox Productions, входить до Гільдії письменників Америки.