Америка і світовий безлад

Геополітичні аналітики так і не змогли дати визначення тій епосі, що настала після холодної війни. Одним реченням не охопити тих разючих змін у системі міжнародних відносин, свідками яких ми стали за останні два десятиліття, в логіці й подальшому векторі яких усе ще не можуть розібратися оглядачі й політики. Сполучені Штати, котрі були центральною дієвою особою цих історичних перетворень, поступово обмежують свою роль на світовій арені та помалу усуваються від вирішення глобальних проблем.

Зміна полюсності

Два десятки років тому світ був більш передбачуваним і структурованим, поділеним між двома найбільшими державними потугами. Якщо Сполучені Штати були оточені добровільними союзниками, то Радянський Союз мав цілий табір «добровільно-примусових» сателітів. Посередині між ними перебував пояс нейтральних або неприєднаних країн, які мало впливали на світове співвідношення сил. Жодна з цих двох великих держав не намагалася захопити «чужих» союзників, хоча боротьба за сфери впливу час від часу виливалася у конфлікти між їхніми сателітами в країнах третього світу.

Ця епоха передбачуваної двополярності завершилася з розпадом Радянського Союзу і звільненням країн європейського соціалістичного табору від комунізму. У подальші 20 років Америка була безпереч-ним лідером у світі, як здавалося, з необмеженими політичними і військовими можливостями. Цю фазу називають «однополюсний момент», вищою точкою якої став теракт 11 вересня 2001 року. Після цього Вашингтон розгорнув дві масштабні військові операції – в Іраці й Афганістані – і справляв враження абсолютно непереможного, виконуючи свої завдання у «війні проти тероризму».

Однак однополярність виявилася нетривалою інтерлюдією, і на зміну їй прийшла багатополярність. Причина крилася не в тім, що якась одна держава виступила проти США, а в тім, що Вашингтон не міг водночас продовжувати дві затяжні війни та підтримувати свою активну мілітарну присутність скрізь і всюди. Й незважаючи на те що в кількох регіонах з’явилися нові сильні економічні гравці, жодна держава не була готова посісти місце Америки на світовій арені.

Попри надії амбітних столиць на кшталт Москви і Пекіна, найближче майбутнє не бачиться мультиполярним. Адже як така мультиполярність передбачає поділ світу на окремі регіони, в межах яких домінують легітимні полюси сили. Значно вірогіднішою є затяжна боротьба за регіональні зони впливу між більшими державами поряд зі спротивом з боку менших, які боротимуться із зовнішнім втручанням.

США й надалі, вочевидь, залишатимуться єдиною найсильнішою державою у світі, але не зможуть завжди діяти в односторонньому порядку та в планетарному масштабі. Більше того, хоча глобальна біполярність нині неможлива, умови для неї чи навіть для триполярності проглядаються в різних регіонах. Наприклад, у Середній і Східній Азії Китай, Росія й Америка змагаються між собою за вплив, а всі інші задіяні держави мають при цьому балансувати так, щоб не втратити незалежності.

Поняття «полярність» має кілька застережень. Воно означає, що одна велика країна достатньо приваблива для того, щоб стати центром тяжіння для своїх сусідів. Як варіант – агресивніша держава може задобрити країни, що поруч, щоб ті хоч-не-хоч визнали її тимчасове верховенство, але це не забезпечить достатньої лояльності з їхнього боку в подальшому. Задуманий Путіним Євразійський союз є повчальним прикладом процесу поляризації під тиском. Поняття «полярність» применшує інтереси дрібних і середніх країн, підпорядковуючи їх амбіціям великих держав регіону. Воно може використовуватися як димова завіса для маскування неоімперського втручання, що обмежує незалежність численних підлеглих столиць. Яскравим свідченням цього явища можуть слугувати відносини між Росією та колишніми радянськими республіками.

Неполярність не означає автоматичного скочування до міжнародного хаосу, як заявляють теоретики багатополюсності. Ідея «хаосу» передбачає боротьбу не на життя, а на смерть між державами-супер­ни­цями. Хоча для деяких африканських і близькосхідних країн це визначення справедливе, в інших регіонах відсутність гегемонії може стимулювати держави до співпраці саме для уникнення хаосу або панування однієї країни над іншими.

Насправді самозвані «полярні» держави самі можуть стати джерелом конфліктів чи між собою, чи внаслідок проведення політики «поділяй і владарюй». Замість гарантії стабільності й безпеки боротьба за мультиполярність може якраз і породжувати сутички, особ-ливо там, де дві або більше держав борються за панування, а дрібніші країни чинять опір їхньому тиску чи навіть навмисно провокують конфлікти між ними.

Америка: занепад чи самоусунення?

У цій задачі з полюсами світовий вплив Америки послаблюється внаслідок дії трьох основних чинників: фінансового, політичного і стратегічного. Після глобальної фінансової кризи, коли державний борг США швидко зріс до небачених розмірів, асигнування на оборону скорочуються включно з видатками на «нештатні ситуації за кордоном». Наприклад, оборонний бюджет у 2012-му становить $702,8 млрд, що приблизно на $36 млрд менше прогнозованих на оборону витрат 2011 року, тобто скорочення сягнуло 5%. Прогнози на п’ять років свідчать про значнішу економію: оборонний бюджет 2016-го може бути на 13% меншим, ніж 2011-го.

Такі скорочення, найімовірніше, призведуть до зменшення структури збройних сил на 10% порівняно з нинішніми. Менша армія може означати неможливість адекватної реакції на кризи в кількох регіонах. Наприклад, Сполученим Штатам буде важко боротися з одночасними загрозами на Далекому Сході, в Південній Азії та на Близькому Сході.

У політичному сенсі під час цьогорічної президентської виборчої кампанії головна увага була прикута до реанімації застійної американської економіки, де рівень безробіття залишається високим, а зростання майже не відбувається. Пристрасті вирують також із приводу того, чи варто починати вживати якісь термінові заходи, спрямовані на зменшення бюджетного дефіциту і погашення 16-трильйонного державного боргу. Міжнародна політика була витиснута на маргінес виборчої кампанії, хоча президент Барак Обама здобув кілька серйозних успіхів. Зокрема, сюди слід зарахувати ліквідацію Усами бен Ладена і виведення американських військ із Іраку й Афганістану.

Тим часом Мітт Ромні критикував Білий дім за нехтування питаннями безпеки Ізраїлю, підтримку теплих відносин із агресивною Росією і недостатню увагу до європейських союзників США. Він стверджував, що міжнародна політика Обами послаблює вплив Америки у світі. Демократи заявляли, що Ромні не розуміє нюансів міжнародної політики і що він може стати другим Джорджем Бушем-молодшим. Його непохитну позицію щодо іранської програми ядерних озброєнь вважали доказом прагнення розв’язати ще одну війну на Близькому Сході. Тим не менше міжнародні справи були другорядними у президентській кампанії.

Після перемоги Обами з точки зору своєї стратегії Вашингтон вибірково підходитиме до своїх місій, а його пріоритети переноситимуться з Європи. Проголошена Пентагоном у червні «стратегія оборони» передбачає переорієнтацію Америки на Східну Азію та зменшення американського військового контингенту в Європі. Зараз Штати дедалі частіше називають себе тихоокеанською, а не атлантичною державою, а Пентагон виводить дві з чотирьох бригад, що базуються у Старому світі. Це збільшує час, необхідний для екстреного перебазування на континент сил у разі конфлікту. Тому звичайні оборонні заходи важчим тягарем ляжуть на плечі союзників – і це коли Європа сама скорочує власні збройні сили.

Криза в ЄС і переміщення сил США у майбутньому позначаться і на запобіганні сутичкам, і на гуманітарних операціях, в яких Вашингтон не обов’язково тепер відіграватиме головну роль. Оглядачі побоюються, що зі зменшенням участі Америки врегулювання місцевих збройних сутичок затягуватиметься, а жертв серед цивільного населення, ймовірно, ставатиме більше. Зважаючи на небажання ЄС включатися у будь-які воєнні дії, майбутній конфлікт десь на Балканах, у Північній Африці або Східній Європі може і не призвести до значного військового втручання Заходу.

Але, попри зменшення ролі США у світовому масштабі, зарано вести мову про неминучий занепад цієї держави. Деякі експерти припускають, що невдовзі Штати зійдуть зі світової арени, подібно до інших попередніх держав-гігантів та імперій, а на їхнє місце прийдуть інші. Цей підхід фокусує свою увагу на країнах БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай) як можливих наступників, що можуть посісти місце Америки, але така думка є явним спрощенням.

Бразилія не має значної стратегічної сфери впливу, а обмежується Південною Америкою. Росія опинилася перед загрозою масштабного соціально-політичного фіаско, особливо небезпечного з огляду на значне скорочення її власних енергоресурсів та антипутінські виступи середнього класу. Індія потерпає від внутрішніх етнічних, релігійних і регіональних протистоянь, які можуть розірвати країну на частини. А перед Китаєм стоять проблеми політичного характеру, насамперед наростання протестів проти диктатури комуністичної партії з боку середнього класу, посилені економічним уповільненням країни. Жодна з цих держав не зможе замінити США на світовій арені, хоча де в чому вони конкуруватимуть за вплив і підриватимуть можливості одна одної.

У деяких столицях до вибіркового самоусунення Вашингтона з окремих куточків світу ставляться прихильно, і тим часом тут намагаються створити «антигегемонський» і антиамериканський блоки. Проте навряд чи спільна антиштатівська стратегія призведе до тривалої співпраці між такими різними країнами, як Китай, Індія та Росія. Її не сприйматимуть і ті держави, які або самі хочуть стати частиною Заходу, або чекають від останнього захисту, або захоплюються ліберальною політичною моделлю. Протидію США переважно підтримують ті лідери, які бояться втратити владу і вплив на міжнародній арені, вбачаючи у внутрішній опозиції «руку Заходу». Проте наразі не створено такої універсальної ідеології, яка б об’єднала і мобілізувала дуже різні країни з конкурентними амбіціями і змаганнями за зони впливу.

Мультиполярність і мультилатералізм

Роль міжнародних інститутів залишається непевною в дедалі складнішому і непередбачуванішому глобальному безладі. Звичайно, ООН та ОБСЄ надалі відіграватимуть певну роль у підтримуванні безпеки у світі, хоча і надалі їх блокуватимуть члени з правом вето. Корисним параметром для оцінки інституційної надійності може бути ефективність трансатлантизму у залагодженні конфліктів.

За першої каденції президента Обами трансатлантичні відносини не виправдали початкових сподівань. Замість повного і всебічного відновлен­ня аме­ри­кансько-європейських відносин відбулося поглиблення фундаментальних суперечностей. Білий дім не вважає ЄС новою силою на глобальній арені, а чимало провідних європейських держав критикують США за неувагу до Старого світу і вузькість американських інтересів у міжнародній політиці. Вашингтон дратують нескінченні внутрішні проблеми ЄС, постійні незгоди і неспроможність сформулювати зв’язну зовнішньополітичну лінію, небажання розділити з Америкою тягар оборонних заходів і невдале застосування політики «м’якої сили».

Зрештою через обмежені, ресурси і перенесення інтересів за межі Європи Вашингтон не може докладати всіх зусиль, спрямованих на розбудову конструктивних відносин із ЄС. Він більше не домагається розширення Євросоюзу і НАТО. Цей підхід Білого дому чітко простежується на економічній арені, зокрема в тому, що Америка всю свою увагу приділяє формату групи Великої двадцятки, до якої входять нові економічні гіганти, а не значно вужчій Великій вісімці, тим самим зменшуючи міжнародну роль її європейських учасників.

Американські політики переконані, що лідерам ЄС бракує сили волі. Вони дедалі більше зосереджуються на внутрішніх питаннях і проявляють мало зовнішньополітичної ініціативи. У Вашингтоні роздратування і розчарування викликають ті європейські політики, які не бажають відігравати вагомішу роль у глобальному масштабі, надавати підтримку США й ефективно застосовувати свої значні ресурси. Найпоказовішим у цьому сенсі є приклад війни в Афганістані, де більшість держав ЄС відмовилися збільшувати свою участь, особливо в районах партизанських бойових дій.

Саміт НАТО, що відбувся в Чикаго у травні, чітко висвітлив нові проблеми, які постали перед Північноатлантичним альянсом. Після виведення військ з Афганістану наприкінці 2014 року НАТО загрожує значне послаблення. Найдовша в його історії війна так і не стала перемогою в битві за безпеку і демократію. Натомість її наслідки для політичного життя в цій країні залишаються дуже непевними, й оглядачі побоюються, що після виведення військ НАТО нестабільність пошириться на інші регіони Середньої і Південної Азії. Дуже малоймовірно, щоб сили Альянсу у подібній ролі будуть застосовуватися ще десь у майбутньому.

Світ стає дедалі непередбачуванішим через зростання транснаціональних загроз, політичні перевороти, поширення засобів масового знищення, збільшення кількості «неспроможних держав» (failing states), появу країн з регіональними амбіціями, активізацію міжнародних терористичних організацій. І кожен із цих елементів нестабільності з’явився тоді, коли сам Альянс переживає непрості часи, що, зокрема, відображається в масштабному урізанні бюджету, внутрішніх проблемах Європи та змінах пріоритетів Америки.

Економічні й бюджетні кризи по обидва боки Атлантики підірвали оборонний потенціал Альянсу. Але якщо США можуть дозволити собі раціоналізувати свої збройні сили і при цьому зберігати свою ефективну військову присутність у кількох ключових регіонах, оборона Європи є дедалі ненадійнішою, позаяк під тиском нагальних фінансових проблем насамперед скорочується її оборонний бюджет. Кілька європейських держав різко зменшать видатки на армію. Наприклад, Велика Британія планує десять років обходитися без авіаносців, Данія відмовилася від субмарин, а Нідерланди – від танкових частин.

Кризу керівництва ЄС відчули і на глобальному рівні. Військову місію в Лівії можна назвати успішною лише з натяжками, оскільки в ній брала участь лише жменька союзників, тоді як американські ресурси і розвідка стали основою бомбардувальних операцій. Перед загрозою можливого скорочення єврозони охоплена конфліктами між прихильниками бюджетної економії і переважання видатків над доходами Європа звертає більше уваги на внутрішні, а не зовнішні проблеми, тож оборона відходить на другий план. Через брак фінансування Альянсу буде важче протистояти будь-яким серйозним загрозам безпеці континенту.