Днями була оприлюднена Стратегія оборони США 2026 (National Defense Strategy, NDS 2026) — базовий стратегічний документ американської держави. Він визначає, як Сполучені Штати планують застосовувати військову силу, які інтереси вважають життєво важливими та від яких зобов’язань готові відмовлятися. У документі окреслено пріоритетні загрози, ключові театри воєнних дій і місії, що більше не розглядаються як виправдані. Фактично це внутрішня інструкція для всієї системи національної безпеки США, однак її значення виходить далеко за межі внутрішньої політики, що робить цей документ предметом окремого аналізу.
Формальним автором документу є міністерство оборони США. Однак реальне авторство значно ширше. Стратегія розроблялася цивільним керівництвом Пентагону у взаємодії з Об’єднаним комітетом начальників штабів, стратегічними підрозділами міноборони, аналітичними та розвідувальними структурами. Політичним замовником і носієм логіки документа є президент США. У тексті NDS неодноразово підкреслюється, що стратегія безпосередньо випливає з президентської National Security Strategy (NSS) і слугує інструментом реалізації саме цього курсу.
Час появи цієї стратегії принциповий. У самому документі прямо сказано, що США увійшли в одне з найнебезпечніших безпекових середовищ у своїй історії, де зростає ризик одночасних великих воєн у кількох регіонах світу.
Попередня оборонна стратегія США сформульована на початку 2020-х років, у зовсім іншому політичному й безпековому контексті. Її логіка виходила з припущення, що США здатні одночасно підтримувати глобальну військову присутність, бути ключовим гарантом безпеки для союзників у різних регіонах, стримувати кількох стратегічних суперників паралельно і при цьому зберігати внутрішню стабільність та технологічну перевагу.
Ця стратегія залишалася в руслі постхолодновоєнного мислення. Вона поєднувала конкуренцію великих держав із готовністю до обмежених інтервенцій, стабілізаційних місій і тривалої військової присутності «на периферії». Навіть коли визнавалися зростання Китаю чи агресивність Росії, базове припущення не змінювалося: США мають достатньо ресурсів, щоб бути глобальним гарантом порядку.
Саме це припущення й зламалося до середини 2020-х років. Війна Росії проти України зруйнувала уявлення про контрольовані регіональні конфлікти. Китай перестав бути лише «довгостроковим викликом» і перетворився на державу, здатну одночасно кидати військовий, технологічний і економічний виклик. Близький Схід залишився джерелом нестабільності, а ядерні та ракетні програми авторитарних режимів перестали бути гіпотетичною загрозою.
Автори відкрито визнають накопичений ефект постхолодновоєнних рішень. Ресурси десятиліттями розпорошувалися на «rudderless wars», оборонна промисловість деградувала, модернізація відкладалася, а стратегічні противники отримали час і простір для нарощування сили. Ключова зміна полягає в тому, що тепер усі ці фактори діють одночасно, а не послідовно, створюючи ефект накладання криз.
У попередній стратегічній моделі США могли дозволити собі переключення уваги: «спочатку тут, потім там». У середині 2020-х років така логіка перестала відповідати реальності. Паралельно оголилися внутрішні обмеження. Американська оборонна промисловість виявилася не готовою до тривалого високотемпового виробництва. Збройні сили зіткнулися з кризою рекрутингу. Політична система — з глибокими внутрішніми розколами. А саме американське суспільство — з відчуттям вразливості власної території: кордонів, повітряного простору, інфраструктури, кіберсередовища.
У сукупності це призвело до ключового висновку, який і ліг в основу NDS 2026. США більше не можуть дозволити собі стратегію, побудовану на припущенні про необмежені ресурси. США більше не можуть одночасно бути глобальним інтервенціоністом, гарантом усіх союзів і при цьому забезпечувати абсолютну безпеку власної території. Саме це усвідомлення і стало відправною точкою нового стратегічного зсуву.
Тож NDS 2026 є документом стратегічного самозвуження, який виходить із усвідомлення, що спроба залишатися глобальним «захисником» не підвищує, а підриває американську безпеку. Що довше США намагаються бути всюди й для всіх, то швидше вони втрачають здатність гарантувати захист власної території та ключових інтересів.
Тому стратегія переписує саму логіку вибору пріоритетів. Якщо раніше питання звучало як «де і як США мають діяти», то тепер воно сформульоване інакше: «Що США повинні захищати за будь-яких умов і від чого готові відмовитися?».
Отже, нова стратегія відходить від багаторічної політики глобального інтервенціонізму й ставить у центр внутрішню безпеку США та регіональне домінування, а не підтримання універсального світового порядку.
Розрив із інтервенціонізмом, або Поворот до America First як механізм виживання держави в умовах нової епохи великих конфліктів
Один із найжорсткіших елементів стратегії — її підхід до спадщини постхолодновоєнної епохи. Документ прямо критикує десятиліття воєн, спрямованих на зміну режимів, стабілізацію далеких регіонів і «побудову націй». Ці кампанії більше не описуються як необхідні чи морально виправдані. Навпаки, вони подаються як стратегічне відволікання, яке виснажило армію, відклало модернізацію та розмило пріоритети.
Це принципова зміна. Якщо раніше інтервенції виправдовувалися мовою цінностей, прав людини чи глобальної стабільності, то в NDS 2026 ці аргументи фактично зникають. Їм на зміну приходить прагматичне питання: чи робить це Америку безпечнішою? Відповідь, яку дає документ, однозначна: у більшості випадків — ні.
Читайте також: Cyber Force — як США готуються до війни майбутнього в кіберпросторі?
Починається інша логіка. Вона означає переосмислення того, для чого і заради кого застосовується ця сила «виправляти» світ. Саме тут відбувається перехід від критики старої моделі до формування старої/нової ідеї America First. У NDS 2026 воно вперше оформлюється як системна державна стратегія з чіткою внутрішньою логікою.
Перший і головний пріоритет Стратегії оборони США 2026 сформульований без двозначностей: defend the U.S. homeland. Документ прямо виходить із того, що жодні зовнішні зобов’язання не мають сенсу, якщо держава не здатна гарантувати безпеку власної території.
Важливо, що під «захистом дому» стратегія розуміє не лише ядерне стримування у класичному сенсі. Йдеться про комплексну архітектуру внутрішньої безпеки, яка охоплює кордони, повітряний і морський простір, кіберсферу, космос, критичну інфраструктуру та стійкість державних інституцій. У документі прямо зазначено, що кордони США є питанням національної безпеки, а не виключно міграційної чи правоохоронної політики. Загрози з боку транснаціональних кримінальних структур, нелегальних потоків і картелів більше не відокремлюються від воєнних ризиків. Вони розглядаються як елемент ширшого спектру асиметричних загроз, здатних підірвати державу зсередини.
Окремо в NDS 2026 наголошується на зміні характеру загроз. Стратегія виходить із того, що вразливість сучасної держави полягає не у відсутності військової потуги, а в надмірній відкритості та технологічній залежності. Саме тому в документі приділяється значна увага захисту повітряного простору й критичної інфраструктури.
Досвід сучасних воєн показав, що навіть країни з потужними арміями можуть бути паралізовані масовим застосуванням дешевих засобів ураження. Від безпілотників та ракет середньої дальності до кібератак на енергетику, транспорт і зв’язок. Ці загрози більше не вважаються другорядними чи «нестандартними», вони інтегровані в уявлення про повномасштабну війну.
Саме з цієї логіки випливає підвищена увага до протиракетної оборони, протидії дронам і захисту інфраструктури. У документі йдеться про необхідність багаторівневих систем, здатних реагувати не лише на високотехнологічні удари, а й на масовані, дешеві та виснажливі атаки, які можуть перевантажувати класичні системи оборони. Захист тилу, логістики й цивільних об’єктів у NDS 2026 фактично прирівнюється до бойових завдань.
Читайте також: Нові танкові війни: як США інтегрують «Абрамси» з безпілотниками та як це стосується України
Ядерне стримування в цій архітектурі також повертається в центр стратегічного мислення, але в принципово іншій ролі. Воно більше не подається як абстрактний символ статусу чи залишок холодної війни. У документі ядерна складова розглядається як практичний інструмент запобігання шантажу й ескалації, який має бути модернізований, надійний і переконливий. Водночас підкреслюється, що ядерне стримування не може компенсувати слабкість у звичайних і асиметричних сферах. Тому стратегія наполегливо говорить про захист повітряного простору, кіберсфери й внутрішньої стійкості.
У сукупності цей блок формує жорстке ядро логіки America First. Захист США розуміється не як вузьковійськове завдання, а як комплексна державна функція, що передує будь-яким зовнішнім місіям. Саме з цього пріоритету випливають усі наступні рішення — від регіонального мислення до переосмислення ролі союзників.
Регіональне мислення: простори життєвого інтересу США
Одна з принципових змін, зафіксованих у Стратегії оборони США — 2026, — це перехід від глобального, розпорошеного підходу до чітко визначеного регіонального мислення. Стратегія виходить з того, що Сполучені Штати не можуть і не повинні домінувати скрізь. Натомість вони мають гарантувати безумовну перевагу в обмеженій кількості просторів, які прямо впливають на їхню безпеку, економіку та здатність діяти як наддержава.
Перший і беззаперечний такий простір — це Західна півкуля. У документі фактично відроджується логіка доктрини Монро, але в адаптованому до XXI століття вигляді. Йдеться не про ідеологічне домінування чи пряме втручання, а про жорсткий контроль доступу до ключових територій, комунікацій та інфраструктури. Морські шляхи, Панамський канал, критичні порти, повітряні маршрути, космічна й підводна інфраструктура розглядаються як елементи єдиного оборонного простору США.
У NDS 2026 прямо зазначається, що будь-яка спроба ворожого військового, політичного чи технологічного закріплення в Західній півкулі розглядається як пряма загроза національній безпеці. Це стосується не лише державних акторів, а й транснаціональних структур, які можуть бути використані для підриву стабільності, тиску на кордони чи доступу до критичної інфраструктури. Західна півкуля в цій логіці — не «один із регіонів», а базовий тил американської сили, який має бути максимально захищеним і недоступним для конкурентів.
Другий ключовий простір — Індо-Тихоокеанський регіон. Саме тут, за оцінкою стратегії, вирішується питання глобального балансу сил XXI століття. Китай у NDS 2026 визначений як головний довгостроковий конкурент. Це єдина держава, яка здатна не лише кинути виклик США у військовій сфері, а й переписати правила міжнародної системи на власну користь. Ідеться про поєднання військової потуги, технологічного розвитку, економічного впливу та здатності формувати альтернативні інститути.
У цьому контексті Стратегія робить акцент на необхідності стримування через перевагу, а не через постійне втручання. США прагнуть не контролювати регіон безпосередньо, а створити таку конфігурацію сил, за якої жодна держава не зможе встановити домінування. Особливу увагу приділено морським комунікаціям, першому острівному ланцюгу, доступу до критичних акваторій і здатності швидко реагувати на спроби силового перегляду статус-кво.
Важливо, що NDS 2026 не подає війну як неминучість. У документі послідовно підкреслюється, що мета США — не конфронтація заради конфронтації, а запобігання домінуванню будь-якої держави в ключових регіонах. Це класичне геополітичне мислення, у якому стабільність досягається не через універсальні інститути або декларації, а через баланс сили, доступу й можливостей.
Союзники як змінна, або Що означає для світу нова міжнародна система без ілюзій?
Хто б що не казав, але Стратегія оборони США — 2026 — це не декларація нового американського ізоляціонізму. Це більше схоже на інструкцію з виживання для наддержави, яка усвідомила межі власних можливостей. Вона закріплює America First як державну логіку, де в основі — відмова від глобального інтервенціонізму і фокус на внутрішній безпеці та концентрації сили в ключових регіонах.
Читайте також: Реквієм за Європою? Чи час Європі стати суб’єктом серед хижаків
Чи є це зрадою союзників? Навряд чи. У попередні десятиліття американська стратегія будувалася навколо союзницької системи як базового елементу. У NDS 2026 цей підхід змінюється. І хоча союзники залишаються важливими, але більше не є фундаментом американської безпеки.
Концепція «burden-sharing» у документі подається не як моральна вимога і не як акт солідарності, а як інструмент зняття навантаження з США. Союзники мають брати на себе первинну відповідальність за регіональні загрози. Американська участь критична, але обмежена, умовна і вибіркова.
Це означає, що альянси більше не гарантують автоматичного залучення США. Підтримка залежить від того, наскільки дії партнерів збігаються з американськими інтересами та пріоритетами. І вперше це формулюється не завуальовано, а прямо.
Для світу це погані новини. Адже це означає кінець комфортної ілюзії, що хтось інший завжди гарантуватиме порядок. Тепер, по суті, кожен сам має дбати про свою безпеку. Але це не нова геополітична конструкція. Світ, який постає з цієї стратегії, вже колись був. Ми повертаємось у світ жорсткішої конкуренції, де сила знову стає основною мовою політики. Міжнародні інститути не зникають, але втрачають здатність стримувати конфлікти без реальної військової потуги за ними.
Для багатьох держав це означає зростання невизначеності. Гарантії стають умовними, зобов’язання — вибірковими, а стабільність — похідною від балансу сил. Це світ, у якому менше універсальних правил і більше регіональних ієрархій. Де новітні імперії ділять сфери впливу, залежні простори та рідкоземельні метали, прикриваючись ядерними щитами та обплутуючи одне одного цифровими путами. Вітаємо вас у світі, який за своєю логікою дедалі більше нагадує другу половину ХІХ століття.