Це основа основ для існування комфортного демократичного суспільства. Адже хоч якою зрадливою та нахабною була б влада, хоч скільки пройдисвітів у неї проривалося б та хоч як змінювався б вектор її руху, все це можна урівноважити й заблокувати через суд. Якщо, звісно, він є незалежною та самодостатньою інституцією, діяльність якої ґрунтується на дотриманні законів і Конституції та на яку неможливо вплинути ні за допомогою валіз із грошима, ні шантажем вулиці, ні телефонним дзвінком із Банкової.
Саме із цього варто було починати в 2014-му. Тоді не довелося б говорити про втрачені п’ять років, недореформи чи можливий реванш. Не було б підстав перейматися, чи загрожуватиме країні узурпація влади новим президентом. Якщо так станеться, це означатиме шлях до повної диктатури. А в українських реаліях ще й чергові революційні катаклізми. І хоч історія не знає умовного способу й гадати, «як могло бути, якби…» марна справа, певні висновки все ж таки варто зробити. І громадянам, і особливо тим, хто взявся ними керувати.
Читайте також: Правова реформа: слідами попередників
Бо країна, у якій підірвана довіра до всіх без винятку інститутів влади включно із судами, може втриматися на плаву лише дивом. Їй не світить ні зростання економіки, ні інвестиційний бум. Про будь-яку свободу — політичну, економічну, творчу, слова чи думки — можна буде забути. Громадяни втікатимуть із такої країни ще активніше, і навіть закриття кордонів нічого не дасть. Сьогодні Україні як ніколи потрібен нормальний, неупереджений суд. І кадри для його створення, до речі, є — багато професійних фахових юристів. Єдине, чого немає, то це, як модно казати
в таких випадках, високої політичної волі, носіям якої зазвичай комфортніше керувати країною з кишеньковим правосуддям.
Утім, стверджувати, що в Україні з часу старту судової реформи нічого не змінилося й не відбулося бодай якихось, хоч і повільних, переформатувань судової системи, було б нечесно. Певні кроки назустріч цивілізованому правосуддю зроблено. Система потроху самоочищається, корупційну вертикаль зруйновано, судді стали більш-менш незалежними. Інша річ, що довіра до суду в суспільстві лишається на доволі низькому рівні. Звичайний громадянин як остерігався зв’язуватися з вітчизняним правосуддям, щоб відстояти свої інтереси чи знайти там справедливість, так і остерігається. І як змусити його повірити, що насправді все не так погано, а може бути ще краще, питання без відповіді. Реальність така, що хоч би які рішення виносилися, тим більше в резонансних справах, провина за умовчанням лягає на суддів. Вони нечесні, продажні корумповані та підконтрольні, впевнені наші громадяни. І хоча, можливо, часто й не без цього, але перекладати провину лише на служителів Феміди не завжди правильно. Вони як мінімум не існують поза системою, поза суспільством і поза політикою. Часто одіозні судові рішення виносяться не лише на підставі чийогось дзвінка. Погано зібрані матеріали слідством, нікчемна доказова база, недопрацювання прокуратури, неправильна кваліфікація та застосування не тих статей теж можуть стати причиною винесення рішення, яке комусь не сподобається. І хоча жодної вини за суддею в таких випадках немає, винні ті, хто несумлінно чи навмисне клепав безперспективну справу, крайнім зазвичай буде призначено суддю і весь народний гнів буде спрямований на нього.
Читайте також: Судова система від реформи до реформи
Понад те, вплив суспільства (читай вулиці) на суд також неприпустимий. Іноді варіантів справді немає й громадськість змушена тиснути на суддів, щоб унеможливити ухвалення свідомо неправомірних рішень. Але це теж ненормальна практика, від якої варто поступово відходити. І не лише тому, що вона демотивує суддів. Будь-який тиск, чи то з боку влади, чи то громадян, знищує всі принципи незалежного правосуддя. Суд як демократичний інститут має діяти неупереджено та в інтересах суспільства не залежно від обставин.
У будь-якому разі альтернативи судам у демократичній країні не існує. Жити без них неможливо. Коли суди не працюють як треба, не виконують своєї функції, залежні від влади чи від вулиці, це завжди погано, бо породжує несправедливість, диктатуру чи беззаконня. Але якщо їх немає в принципі, починає діяти суд Лінча, і це ще гірше.