Ми мало знаємо свою країну. Щойно випадає нагода, беремо квитки й рушаємо дивитися на чужі землі, купаємося там, засмагаємо, фотографуємо варті уваги пам’ятки. Потім пишемо путівники, ділимося досвідом, показуємо знімки. У довідниках для туристів часто попереджають: метрополія та центральні шляхи — це, звісно, добре, але якось аж надто нудно. Романтика — на узбіччі цивілізації! Їдьте в села, де смачніше, барвистіше й радісніше! Там живуть щирі, привітні люди без прагнення заробити на кожному гостеві!
Дуже корисна порада, до речі. Не лише щодо чужих країн, а й щодо своєї. Адже в Україні часто діє той самий принцип: найцікавіше не завжди в мегаполісах.
Про культуру районних центрів у столиці говорять мало. Явища на периферії автоматично визнають менш цінними та якісними. Інформаційна ієрархія часто спричиняє відповідний вектор аксіології: події та об’єкти, розкручені в медіа, мозок автоматично сприймає як репрезентативні, отже, добротні. Якщо про вас мовчать, ви не варті розмови? Не завжди. Ви просто не потрапили в культурний мейнстрим — плід медіа-ринку й мінливих смаків аудиторії. Їх треба виховувати, публіку теж, але не забуваймо: самим мейнстримом ситий не будеш.
Якщо скласти умовний рейтинг областей, орієнтуючись на частоту згадок у центральних медіа про їхні культурні рухи, у ньому теж будуть свої лідери й аутсайдери. «Туристично-фестивальні» регіони йтимуть попереду, а замикатимуть ряд, звісно, аграрно-видобувні краї, де люди переважно думають про річний цикл, а не про нову музику чи моду. Чернігівщина в тому рейтингу буде аж ніяк не перша. У народній свідомості це край лісів і картоплі, а не книжок та музики. Але час не стоїть на місці, й навіть у найнеочікуваніші місця приходить панівний рушій культури в сучасній Україні — волонтерський рух, ніким не спонсорований, стихійний, вибудуваний на ентузіазмі й бажанні щось змінити.
Читайте також: Docudays: Холодний душ для ведмедика
За 70 км на північний схід від Чернігова серед партизанських лісів стоїть містечко Корюківка. Засноване в XVII столітті, аграрне, мало кому за межами області відоме. 1943 року за два дні його спалили дощенту, знищивши близько 7 тис. мешканців. Про ту трагедію майже не знають, її довго замовчували, самі корюківці мають щодо неї власну, не дуже вигідну для шанувальників Радянського Союзу, думку (коли поліцаї та німці нищили містечко, поблизу зачаївся значно більший загін партизанів, але не втручався, бо очікуваний «народний гнів» після спалення був важливіший, ніж порятунок Корюківки). І, мабуть, тому тут радянських симпатиків точно менше, ніж у сусідньому Щорсі. Лєніна в райцентрі (знову-таки на відміну від Щорса) немає вже дуже давно: бронзового вождя вкрали чи то наприкінці 1980-х, чи то на початку 1990-х, і слід його загубився назавжди. На вулицях містечка можна побачити численні національні прапори, жителі через соцмережі збираються й підтримують солдатів та українських в’язнів у Росії, у бібліотеці є куточок, присвячений АТО, ентузіасти Володимир Онищук та Олександр Гаврюш уже п’ять років очолюють ГО «Альтернатива» (судячи з відгуків та фактів, це основний «агент змін» у містечку). До всього Олександр іще й продовжує родинну традицію, працюючи разом із батьком на сімейному підприємстві «Гаврюш і сини». Але про все по порядку.
У Сашка три вищі освіти. Перша — семінарська (він із родини баптистів), після якої отримав диплом, котрий не визнають в Україні. Друга — педагогічна. Третя — економічна, здобута, коли хлопець усвідомив, що хоче піти шляхом батька. Після «класичного» для вчителя в районному центрі розвитку сюжету, себто коли роботи молодому фахівцеві, крім епізодичних заробітків в інтернеті, не знайшлося, юнак пристав на татову пропозицію взятися за домашню кухню та випічку. Підприємство Гаврюші започаткували давніше, іще на початку 2000-х, але родинним, як каже Сашко, воно стало тільки тоді, коли він із дружиною осів у Корюківці й почав допомагати батькові в його маленькій справі. Крім Гаврюшів, у містечку випічкою не займавсь узагалі ніхто. Спершу в сімейних магазинах продавали різну кулінарію, а після появи в райцентрі перших супермаркетів стало зрозуміло: для конкуренції потрібна реорганізація. Родина підприємців узялася випікати хліб.
Крім родинного хліба в торговельному закладі підприємства «Гаврюш і сини» є ще один нестандартний момент: покій, стилізований під міське корюківське помешкання початку ХХ століття. Ідеш коридором, минаєш одну «магазинну» кімнату, другу, повертаєш — і потрапляєш у відповідний антураж. Старі родинні фото на стінах, телефон, друкарська машинка, столик, платівковий програвач. Скромно, але вишукано, без пихи, рюшів і надміру елементів — так, щоб нічого зайвого не впадало в око. На шинквасі книга відгуків і кавовий автомат. Фоліант наполовину списаний.
«Стиль цієї кімнатки — наслідок моїх уподобань у літературі, захоплення 1920-ми роками й, зокрема, Валер’яном Підмогильним, — каже Сашко. — Якоїсь миті я збагнув, що пересічна людина знає більше про українське село початку століття, ніж про українське місто. Країну переважно асоціюють із селянством. Закортіло змінити цей погляд. Хоч і непросто було. Рушники, вишиванки й веретена вже набридли. Хотілось артефактів міста, а їх катма. Удома знайшли радіолу, полагодили й тепер крутимо музику. Фотографії старого міста брали в музеї, але їх теж мало, бо через неоднозначну трагедію 1943 року Корюківка стала табуйованою в радянський час. Кілька людей принесло старі валізи й телефони. Не 20-ті, але бодай якась старовина… Робили з того, що мали. До всього я вирішив популяризувати дослідження свого роду й історії. На це надихнув роман Валерія Шевчука «Тіні зникомі». Ми знайшли старі фото батьків, дідів. Справу прадіда, якого свого часу репресували за віру, навіть вдалося роздобути в СБУ. У цій кімнаті змішалося місто 20-х із минувшиною роду Гаврюшів до четвертого покоління. Усі, хто тут бував, кажуть, що нічого подібного в околицях і взагалі в райцентрах не бачили. Свої, місцеві, загалом не дуже пишаються, та й традицій родинних походів у кав’ярню в нас поки що нема. Але я вірю: для тих, хто може чи хоче культурно розвиватися, треба насамперед створити умови. Це стосується й кімнатки, й кав’ярні, й ідеї маленької бібліотеки в ній, щоб читати за обідом».
Читайте також: Зозулине яйце: сталінський «дарунок» Варшаві
Сашкові Гаврюшу допомагає його однокурсник і давній друг Володимир Онищук, який, приїхавши до Корюківки на запрошення, лишився тут жити й розвивати культурні ініціативи. Після нетривалих спроб знайти себе в учителюванні й громадському харчуванні Володимир зрозумів, що його царина — суспільна діяльність. Створивши організацію «Альтернатива» у 2011-му, вже наступного року Онищук разом з іншими активістами взявся за перший проект — установлення дитячого майданчика. Влада й громада, як каже Володимир, чи не вперше об’єдналися для спільного результату.
«Звісно, у кабінетах не дуже вірили, що в нас, міської молодіжної організації, щось вийде. Ми придбали опломбовані скриньки для збору коштів, розставили їх і за два літні місяці зібрали близько 20 тис. грн. Майданчик було зроблено», — згадує Онищук.
Зараз, до речі, «Альтернатива» планує допомогти з облаштуванням у Корюківці скейтмайданчика, на який навіть знайшлися гроші. Після першої вдалої справи були відкриття відремонтованого приміщення для дитячих і молодіжних клубів, прибирання міських парків, закупівля дитячих книжок для бібліотек на кошти, які зібрав завдяки своїм виступам вертеп від «Альтернативи» (так, він там є — справжній, народний, незвичний для Полісся, але вже знаний і популярний у Корюківці).
«Вертеп був поза місцевими звичаями, але прийняли його на ура, — розповідає Володимир. — Для постановки ми обрали канонічний сценарій XVIII століття: прихід трьох царів до малятка Ісуса, спроби Ірода вивідати, де новий цар, убивство немовлят і покарання Смертю. Вертепна дія перемежовувалася дружньою колядою та щедрими віншуваннями. Ми виступили в районній бібліотеці, у редакції газети «Маяк», у лікарні, у сільських школах. У жовтні 2014 року в тій-таки бібліотеці відбулися зустріч активістів «Альтернативи» з акторами Чернігівського молодіжного театру та презентація проекту Спілки української молоді й Національного фонду на підтримку демократії NED — родинного театру «Під дахом». У наших драматургічних постановках грають і дорослі, і діти, кожен може спробувати себе в різних амплуа. Першу виставу ми показали на Різдво, на черзі Великдень. Разом із тим-таки фондом запроваджуємо наш найсвіжіший проект «Bookiторія»: перетворюємо читальну залу районної дитячої бібліотеки на арт-простір для хлопчиків та дівчаток, адже такі заклади, якщо вони не крокують у ногу з часом, нині просто занепадають і не виживають. Ми хочемо перетворити морально застарілу бібліотеку на лекторій, арт-майстерню чи маленьку глядацьку залу, поклеїти нові шпалери, зробити світло, оновити приміщення».
Читайте також: Дві хороші новини про літературу для підлітків
Володимира й Олександра в місті знають, і на події, які вони організовують, збирається чимало людей (автор цього матеріалу бачив на власні очі). Дорослі, скажімо, йдуть слухати гостей у бібліотеку, яка скоро стане «Bookiторією», а діти зручно вмощуються за новими комп’ютерами (і навіть не всі бавляться в ігри — деякі щось шукають або читають). Перевага ініціаторів у маленьких містах: про них одразу всі дізнаються, і не треба витрачатися на піар.