Ситуація карантинів і локдаунів, спричинених пандемією COVID-19, багатьох спонукає до аналогій із комуністичним часом та його залізною завісою й іншими обмеженнями. Чи справді, на ваш погляд, ці ситуації можна порівнювати? Якщо так, то в чому полягає схожість?
— Дві наведені ситуації важко порівняти між собою. Давайте не будемо перебільшувати. Бо за радянських часів ми з вами майже не могли б поговорити, а сьогодні маємо стільки комунікаційних технологій, що це не становить жодної проблеми. Сьогодні ми не ізольовані одне від одного. За останні два місяці мені довелося навчати студентів із такої неблизької країни, як Індонезія, і я зовсім не почуваюся закритим там, де нині перебуваю. Навіть попри те, що мою можливість пересуватись у фізичному просторі справді обмежено. Те, що маємо сьогодні, і те, що було в СРСР, — дві зовсім різні й непорівнювані ситуації.
Проблема, яку ми всі сьогодні переживаємо, полягає в тому, що більшість із нас обмежені у своїй мобільності у фізичному світі через низку заходів, запроваджених як протидія пандемії коронавірусної хвороби. Сьогодні ми протистоїмо не тільки пандемії COVID-19, а й двом іншим: пандемії страху й пандемії поганої політики. На жаль, політики намагаються використати наявну ситуацію задля власної вигоди й досягнення своїх цілей.
Шукаючи вихід із попередніх масштабних криз, людство зверталося до філософської спадщини. Чи сучасні філософські наративи надаються до пояснення ситуації, у якій ми всі опинилися?
— У теперішній ситуації пошук якогось дороговказу в тому, що написали філософи, може дати хоч якийсь стабільний ґрунт під ногами. Зокрема, йдеться про австрійського філософа хорватського походження Івана Ілліча, який 1975 року видав свою славетну працю «Немезіда медицини». У ній він доводив, що проблема сучасного суспільства полягає в тому, що ми живемо в медикалізованому суспільстві. Тобто люди сприймають як даність будь-що, оголошене в ім’я науки чи медицини. Ілліч проаналізував досвід попередніх пандемій, показав, як вони тривали й минали і як їм давали раду до появи професійної медицини. Натомість сучасний стан суспільства — це ситуація медикалізації, коли ми віримо всьому, що містить слово «наука» й «медицина». Ми не замислюємося над тим, що науковці самі часто не знають, як нам поводитися, особливо в ситуації, що склалася тепер, і яка стратегія справді може бути оптимальною. І та стратегія поведінки, яку впровадили у Швеції, і жорсткі локдауни в інших країнах — усі вони спираються на рекомендації науковців. У такій ситуації, як наша, допомагає лише здоровий глузд.
Читайте також: Сенсорна депривація
Здоровий глузд нині зазнав удару з боку різних дискурсів, які можна назвати пропагандою або подекуди й державною пропагандою. Наведу приклад. Кілька тижнів тому у Вільнюсі запроваджено припис одягати маску на вулиці. Зняти її, навіть коли йде дощ і вона швидко стає мокрою та втрачає захисні властивості, автоматично означає отримати штраф у розмірі €200. Учені не певні, що такий захід ефективний, проте держава все одно до нього змушує. Це наштовхує на ще одну ідею: ми живемо в суспільстві, керованому сцієнтистським етосом і ментальністю. Така ментальність має мало спільного з наукою — вона її лише копіює чи імітує, але не є наукою як такою.
Водночас це демонструє, що влада дуже впливає на суспільство. У цьому контексті треба згадати працю французького соціолога Жака Еллюля «Пропаганда» 1965 року. Він показує, що люди сприймають пропаганду навіть тоді, коли це зовсім не раціонально. Ми перебуваємо в дуже цікавій ситуації, я сказав би, у своєрідному полі експерименту, коли можемо відчути, як влада, тобто ті, хто нами керує, впливає на нашу свідомість. А також як певні стратегії, взяті на озброєння в ім’я науки, виявляються цілковито антинауковими. Нагадаю, ми живемо в дуже цікавий час. Критичний розум може збагнути, як працює тоталітарна система, накидаючи людям безліч різних речей. Навіть у демократичному суспільстві майже миттєво може бути запроваджено багато обмежень. Але цікаво таке: люди не вагаються щодо таких заходів, вони сприймають їх як належну даність.
Якщо повернутися до порівняння сьогодення з часом радянського панування, то тоді люди не довіряли владі взагалі, бо були впевнені, що та бреше, що вона нечесна. Натомість сьогодні вони добровільно підкоряються будь-яким наказам, нічого не запитують і не розмірковують. Це до питання про здоровий глузд: здається, це те, що нас потроху покидає.
Серед тем, які обговорювали на цьогорічній зустрічі центрально-європейських ПЕН-центрів, ішлося, зокрема, про явище культури скасування та новітніх медіа. Чи дійсно сьогодні йдеться про ймовірність постання нової форми цензури та її інструментів?
— Соціальні медіа поширюють фальшиву й недостовірну інформацію. Якщо глянути на ці медіа з історичної перспективи, то йдеться про дуже молоде явище, про яке ми знаємо вкрай небагато. Роль друкованих медіа, телебачення й інтернету досліджено значно краще. Якщо порівнювати з комуністичним часом чи тоталітарною добою, то сьогодні ми живемо в складнішій ситуації, бо наші суспільства вражені PR, що часом стають гіршими за пропаганду. PR можна використовувати в ім’я будь-чого: здорового глузду, держави, загального блага. Сьогодні дисидентів не кидають у тюрми, проте вони все одно стикаються з труднощами. Особу, позиція якої суперечить офіційному наративу, показують цілковитим невігласом. Загалом дисидентської культури, яка була важливою за радянського часу, більше не існує. Будь-кого, хто має сьогодні своєрідні дисидентські ідеї, можна примусово заглушити навіть в умовах демократії, бо в більшості геть інші погляди. Якщо хтось має скептичний погляд на сучасну політику під час пандемії, то такі погляди дуже легко можна інтерпретувати як віру в теорію змови.
Читайте також: Юлія Федів: «Культурні події повинні мати два виміри — віртуальний і реальний»
Сучасні технології масових комунікацій і промивання мізків значно складніші, ніж були тоді, коли Орвелл писав роман «1984». Не знаю нинішньої ситуації в Україні, але в Литві й низці інших країн офіційні державні органи мають велетенські підрозділи PR. Кожне міністерство витрачає значний відсоток свого бюджету на ці потреби, щоб означити й підкріпити власні погляди та позиції. Що сьогодні можуть зробити критики? Написати статтю до видання, яке мало хто знає? Критики також потребують медіа, своїх рупорів.
Популізм і постправда стали частиною нашої реальності. Як вони вплетені в архітектуру того, що всі ми переживаємо нині?
— Думаю, ідеться про складну тему, у яку ми маємо заглибитися більше, ніж лише обговорити особу Дональда Трампа, який став символом цих явищ. Постправду як явище асоціюють із особою згаданого американського президента, проте вона не була його винаходом, хоча стала патерном упродовж усього перебування на посаді. Принципи постправди прийняли багато лідерів сучасного світу — і це проблема. Немає проблеми з однією конкретною особою — проблема з тим, що такий підхід стає надто популярним. Ідеться про змивання меж між правдою і брехнею, що дуже зручно для політиків різного штибу задля досягнення їхньої мети. Бо ж так можна говорити одне, а робити зовсім протилежне. Це не лише американський прецедент: у Європі ви побачите багато успішних прикладів постправди.
Якщо глянути на стан речей із погляду філософії, я сказав би, що наші технологічні засоби розвиваються швидше, ніж наша здатність їх контролювати. Такою є позиція Торонтської школи комунікації, одним із найвідоміших фундаторів якої був Маршалл Маклуен.Він і його колеги кілька десятиліть тому говорили, що наші технології не нейтральні, бо вони формують нашу свідомість. Фактично, усе сучасне суспільство живе в медіарежимі. Також дозвольте нагадати, що сьогодні ми переживаємо потужну хвилю постмодернізму, або постмодерністського релятивізму, коли всі так звані великі наративи виявилися розвінчаними, і сталося це за кілька десятиліть. Маємо сьогодні ситуацію, коли ніхто не йде за будь-яким великим наративом, бо йому на зміну може прийти інший, і тоді вони стають суперечливими, а отже, їх можуть відкинути. Ми живемо сьогодні в суспільстві, яке можна назвати посттрадиційним. Це суспільство парадоксальне: воно не вірить у загальну чи універсальну істину, хоча прагне, щоб правда була, до того ж досяжна. У цій ситуації напівправда, подоба правди, симулякри правди постають до життя. Але повернуся до питання важливості медіа й технологій. Наші сучасники не уявляють того, як сильно їх сформували сучасні медіа й сучасні комунікаційні технології, які охоплюють і мейнстрим, і маргінеси. Сьогодні всі ми рівні, і наявні правди також рівні та взаємозамінні.
Читайте також: Відкритий світ і сингулярність ідентичності
Маю великі застереження щодо того, чи здатне сучасне суспільство дати раду тій ситуації, у якій воно сьогодні опинилося. Певний час триватиме те, про що йшлося вище: люди без особливого критичного ставлення й далі робитимуть те, про що їм кажуть згори, а наявні критичні голоси буде заглушено. Лише з плином років ми зможемо повернути собі певну частину здорового глузду, бо сьогодні він є недосяжним, маргіналізованим із боку медіа, PR і велетенської суспільної самовпевненості.
Одна з тем, яку ви досліджуєте, — це сучасний стан вищої освіти. Чи лишається сьогодні університет тим майданчиком, на якому навчають дискутувати і знаходити сенси, а не подають їх як готову страву? Чи мають університети що сказати в тій різновимірній кризі, у якій ми опинилися?
— Я опублікував дві книжки про освіту в Литві, а також збірку інтерв’ю про освіту й економіку у Великій Британії. Уже тривалий час намагаюся зрозуміти, чому і як сучасні університети змінюються. Зрештою доходжу висновку, що класичного університету більше немає. Його перемоделювали на фінансово-економічне підприємство. Так є навіть щодо символічних речей: сьогодні ті, хто вступають до університетів, уже не шукають правд чи істин, а хочуть здобути економічне благо, потрібне для їхнього подальшого професійного життя. Багато хто досі марно вірить, що університетський диплом гарантовано приносить економічні блага. Університетську освіту звели до надання певних сервісів. Це сталося внаслідок неоліберальних підходів, які сформували сучасні університети в усьому світі. Східна Європа й інші країни після комунізму, залежності чи колоніалізму наслідували те, що пропонувала західна університетська модель. Ми опинились у ситуації, коли університет перестав бути місцем для пошуку істин. Тепер це місце, де продають такий товар, як освіта чи професійна кваліфікація.
Байдуже, чи йдеться про державний заклад, чи про приватний, бо загальна сучасна модель університету робить його інституцією, що продає послуги. Університет у класичному розумінні сьогодні перестав існувати, але залишається ідеєю або однією з ідей. Тому я й далі вірю в потужність цієї ідеї, проте для неї залишається дедалі менше місця в нашому реальному житті, яке все більше комерціалізується. Водночас такою є відповідь на питання, чому ми не чуємо голосів когось з університетів, що торкалися б питання правди: ніхто сьогодні не сподівається, що університети стануть джерелом надання отих загальних істин. Найкращі університети наразі дають суперечливі наративи, які дуже легко підважити.
Чи є в ситуації множинних суперечливих наративів і дискурсів, що глушать одне одного, місце здоровій критиці і критикам того, що відбувається? Чи вдається хоч комусь зберегти здоровий глузд і прагматичний підхід до дійсності?
— Сьогодні ми живемо в культурі, яка позиціонує себе як толерантна, проте це не так. Наше суспільство радикально розділене, воно містить багато абсолютно протилежних картин світу, що часто конфліктують між собою. Водночас жодна з цих картин не може здобути собі статус істинної — хіба що тимчасову здатність домінувати й керувати. Також нині маємо багато цікавих суспільних рухів, бо багато хто незадоволений тією ситуацією, у якій ми всі перебуваємо, глобалізацією та капіталізмом, який пустився берега. Таких рухів багато на місцях у різних країнах. Не знаю, наскільки вони потужні й наскільки потужними можуть стати, проте вони є і їх цікавлять питання чинного статус-кво. Це дає хоча б невеличку надію.
Я не є грандіозним оптимістом, особливо коли відстежую розвиток того, що називається посткомунізмом. Пригадую сподівання людей після падіння комуністичного ладу й те, яких форм усе це набуло сьогодні. Очевидно, стан економіки зараз кращий, проте проблем стало більше, ніж навіть за комуністичної доби. Питання в тому, що після розвалу великих наративів ми не створили спільного поля, щоб тестувати ідеї. Якщо сьогодні хтось має інші погляди й ідеї щодо архітектури економіки, ніж наявні й панівні, то його не кинуть до в’язниці, як у радянську добу, проте він лишиться лише у своїй групі, так би мовити, у власній бульбашці. Маємо низку ідей та ідеологій, проте вони не доповнюють одна одну, а навпаки, роблять усе, щоб одна одну послабити.