Але ж ні, тут конфлікт принциповий, засадничий: Український культурний фонд, один із безперечних здобутків попередньої влади й остання надія багатьох представників вітчизняних креативних індустрій, практично припинив існування, принаймні в тому вигляді, в якому замислювався й існував три останні роки. Шкода до сліз.
Для когось, і таких більшість, УКФ — абстрактна вивіска, одна з незрозумілих установ, що не знати чим займається й за що відповідає. Для декого, і таких безумовна меншість — художників, режисерів, композиторів, кураторів — це мало не єдиний шанс реалізувати омріяний мистецький проєкт, що просуватиме вітчизняну культуру й, вибачайте за відвертість, годуватиме самих митців, оскільки хай які ринки, що були, завмерли, приватних інвесторів у креативні практики катма, а іноземних грантодавців на всіх не вистачить.
Читайте також: Юлія Федів: «Культурні події повинні мати два виміри — віртуальний і реальний»
Для перших доведеться пояснити від самісінького початку: УКФ — це така організація, що роздає з держбюджету грошові гранти на фільми, вистави, концерти, записи, теле- та інтернет-програми, навчальні розробки, книжки, виставки тощо, тощо, тощо…
Тобто на все те, що становить культурний продукт країни, але не має шансів бути реалізованим наявними державними або приватними театрами, студіями, видавництвами, галереями, музеями, концертними майданчиками, музичними групами через брак коштів унаслідок нерозвиненості ринкових механізмів, та й узагалі бідності нашої з вами країни. До того ж слід додати, що в жодній із розвинених держав художні практики не є самоокупними, за рідкісними винятками — якщо це не шоубізнес, їх так чи так підгодовує держава через низку схожих закладів або систему пільг для приватних донаторів. Три роки фонд виконував свою роботу, тобто розподіляв гроші… І це все? Ні, не все, бо конкурс на отримання грантів організовували таким чином, що підтримку отримували справді найкращі. Була така процедура, такі вимоги, такі експерти й такий контроль, що, за винятком окремих фриків, усі гравці галузі визнали авторитет цієї інституції, а Україна отримала гідний культурний продукт, якого доти не було ані такої якості, ані в такій кількості.
Через три роки настав час ротації керівництва фонду. Почалися непорозуміння й нерозуміння. Попередня виконавча директорка УКФ Юлія Федів відмовилася вовтузитися в скандалах і зняла свою кандидатуру з конкурсу на наступну каденцію. Наглядова рада, що нібито не мала втручатися в поточний менеджмент, почала скасовувати попередні рішення й відмовляти у фінансуванні переможцям із кричущими порушеннями регламенту. Невдовзі з’явилося раціональне пояснення: Міністерство культури та інформаційної політики, що патронує фонд, має потребу в додаткових коштах на святкування 30-річчя Незалежності, й перерозподіл фінансування з державної казни можливий тільки в ручному режимі. Ну, а прокомунікувати сумнівні рішення хоч трішечки переконливо відповідальні особи не спромоглися… ну не спромоглися й годі! Хай би хто тепер керував далі фондом, їм доведеться відвойовувати довіру спільноти й суспільства (якщо припустити, що суспільство загалом цим хоч трохи цікавиться) не з нуля, а з від’ємної позначки. Нагосподарювали.
Читайте також: Гризня в храмі духовності
Інституція — дуже модне зараз слово. Вважається, що ми маємо вибудувати ці самі державні та громадські інституції, а опісля все саме собою зміниться на краще, бо інституції забезпечують інерцію, алгоритми, сталість, порядок і в такий спосіб рятують від суб’єктивізму, помилок і зловживань окремих функціонерів чи політиків. Жоден популіст, жоден авантюрист, жоден Трамп або Берлусконі не зламає порядок речей, адже на заваді стануть процедури й бюрократія в найкращому, найсвітлішому сенсі цього лайливого слова. Ламати визнані процедури означає не просто руйнувати той чи інший орган. Ідеться про зазіхання на Довіру з великої літери — основну валюту будь-якого суспільства.
Те, що зараз робить держава руками МКІП, якраз і є переглядом правил із супутнім знищенням довіри. Жодні урочистості, жодне свято не вартують такої жертви. Я не є суворим парафіянином Церкви прозорих процедур. Подекуди ручне керування є ефективнішим і менш витратним. За єдиної умови: той, хто бере на себе таку відповідальність, має бути переконаний, що за досвідом, смаком, світоглядом і реакцією він переважає спільноту кваліфікованих носіїв експертного судження. Інакше… Ви ж не любите анекдоти про пральню?