На війні завжди всього не вистачає. Особливо зброї. Ніколи немає нічого в профіциті. Навіть якщо буде безліміт будь-якої зброї, цього безліміту все одно не вистачатиме.
«Єдине, чого нам вистачає, — це ковбаси», — жартують хлопці — штурмовики загону спеціального призначення «Дніпровські штурмгевери» УДА, з якими їду випробовувати якусь нову вибухівку для FPV-дронів.
Я навіть не встиг з ними нормально познайомитися. Ми лишень заїхали до них на базу — темрява, періщить скажений дощ, якісь люди курять на ґанку. Я сховався під дашок хати, щоб не намокнути, як відразу надходить пропозиція, від якої неможливо відмовитись, — «Поїдете з нами тестувати нову вибухівку?» Звичайно.
Поки їдемо хлопці діляться премудростями роботи. Кажуть, що вимушені використовувати саморобні вибухові пристрої та щоб їх робити правильно доводиться експериментувати. Оце якраз і буде експеримент з використання такого хендмейду. До цього дрони на війні застосовувалися переважно для розвідки й, відповідно, ніхто не робив боєприпаси саме під них. Згодом почали виготовляти під скиди для Мавіків, але сьогодні це не так актуально, як FPV.
«Скиди — це дуже ситуативна зброя, — каже Мавроді. — Добре, якщо вона є в тебе як опція, але повинно зійтися багато факторів, щоб вона була результативною».
«Попасти скидом з Мавіка реально хіба на дуже великому знижені, — додає Альберт, який сидить за кермом і є основним алхіміком у команді, — але під час зниження треба, щоб був гарний радіогоризонт».
«Під час позиційної війни працювати скидами вкрай складно, — пояснює Мавроді, — бо коли дрон виходить, про нього зразу всіх попереджають, вмикають пушки, усі його шукають і хочуть збити. Коли ж ідуть штурмові дії, то в солдатів є більш насущні клопоти, вони не відволікаються на дрон, і тоді можна знизитися на комфортну висоту та кидати, куди захочеш».
Але працювати скидом усе одно складніше, ніж камікадзе, підсумовують хлопці, а тієї ж ефективності можна досягти або кількістю скидів, або спільним застосуванням з артилерією. Наприклад, «Заганяти їх дронами в бліндажі, а тоді розбирати чимось важким. У найкращому разі там усі контужені, у найгіршому — поїдуть у ростовські морги».
Дрони, які використовують «Дніпровські штурмгевери», виготовляють за гроші благодійників і коштують вони приблизно $500 за одиницю. Натомість мінометна міна вартує $1000, а може й більше. До того ж FPV-дрон — це високоточна зброя, а міна — ні. Тому перевага більш ніж очевидна.
До речі, ефпівішки, як і мавіки, потрапили на війну із цілком мирного життя. Спочатку їх використовували в суто комерційних цілях і, наприклад, симулятор, на якому хлопці навчаються, зроблений елементарно як відеогра. Він вийшов у світ ще 2016-го. А сьогодні це використовується як повноцінна зброя. До того ж щонайбільш ефективною з погляду ціна — якість.
Читайте також: «Росіяни на межі технологічного прориву. Нам треба зібрати інженерну ставку»
А втім, будь-який дрон — це лише метод доставлення. Людина застосовує його, щоб скерувати боєприпас на ціль. І тут ми знову повертаємося до боєприпасів. Ефективність ураження пропорційно залежить від типу боєприпасу й можливостей (важкопіднімності) дрона. «Кацапи, он вже три ерпегешних постріли до дрона примотують…»
«На жаль, у росіян це вже поставлено на потік, — каже Фікус. — У них, так само як і в нас, усе починалося як волонтерська ініціатива, але держава дуже швидко підхопила її та тепер вони виробляють усе в промислових масштабах із ЧПУ-станками, із цехами, зі спеціалістами-інженерами. І це вже величезна проблема. Ми повинні робити все, щоб не відставати».
«Я гадаю, єдиний момент, коли ми випереджали Росію по дронах, — це початок літа 2023-го, — каже Мавроді, — і просто формально. У нас було трохи більше Мавіків, ніж у них. Також їхні крила кращі, але саме FPV у них ще більше. Той пробіл щодо Мавіків закривають завдяки гігантській кількості крил, які виконують задачу набагато краще, ніж ті самі Мавіки. Тобто в нас просто більше цивільних дронів, а в них декілька заводів з виробництва воєнних дронів. Ми відстаємо дуже сильно».
І все ж навіть безліміт нам був би недостатнім. Коли йде активна робота, дронів використовується чимало. Десяток у день — це щонайменше. Тому й доводиться застосовувати все, до чого можливо дотягнутися.
«Ну от зараз ми їдемо тестувати тип вибухової речовини, з яким раніше не працювали, — каже Фікус, — бо будь-яка технологічна зброя це про постійне оновлення. На початку повномасштабного вторгнення знімали багато відео, як розбирали “Орлан-10”. У них була дешева дзеркальна камера, бензобак з п’ятилітрової пляшки й простий пластиковий корпус. Із цього всі сміялися. А нині ці ж самі “Орлан-10” абсолютно інші. Вони їх оновлюють постійно, оновлюють софт, залізо. Так само як і ми в принципі. Це перегони».
«Я був на цьому напрямку рік тому, — каже Мавроді, — тоді про якісь там підсилення антени, чи виносні, а не звичайні Мавіки, хтось може щось і чув, але це було дуже далеко. Нині без підсиленої антени ти взагалі не можеш злетіти. Технології ідуть уперед. Вони їх починають використовувати, ми їх використовуємо. У нас дуже велика армія, у них дуже велика армія. Усі стають загально професійніші: що ми, що вони. Усі розумнішають.
Якщо робити ставку на те, що ворог просто дурний, не зможемо перемогти в цій війні. Ми маємо розвиватися й ставати кращими. У нас є єдина перевага — старлінк. Це, безумовно, перевага, бо без цього ми не змогли б у цій війні протидіяти їм взагалі ніяк».
«Перемогти Росію стінка на стінку ніяк не зможемо, це неможливо, — додає Фікус. — Це моя персональна думка. Єдине, що нам треба — ставати краще ніж вони як кількісно, так і якісно. Бо вони і кількісно, і якісно стають так само. Але ми можемо стати технологічнішими: або якщо винайдемо якийсь дуже дешевий і дуже ефективний метод, або якщо наші партнери будуть надавати нам щоразу новіші зразки озброєння й технологій. Своїми силами тягатися — надскладне завдання».
До полігону дорога виявилася неблизькою. Ніби всього десять кілометрів, що для півдня України дурниця, але ніч, злива й розбите асфальтне покриття добряче розтягнули подорож у часі. Коли нарешті приїхали на місце, дощ раптово припинився. Ніби на замовлення. Десь дуже близько було село, гавкали собаки, але темрява стояла така, що не видно було навіть, куди вискакуєш із машини.
Читайте також: «Брат би не загинув, якби на розвідку делегували не бійців, а дрони» – інструктор з керування дронами
Оглянувши оточення й вибравши потрібну локацію, Альберт ввічливо запросив усіх пройти в окоп та пригнутися, щоб, як вибухне, не знесло голову. Я, на всяк випадок, не тільки пригнувся, а ще й широко відкрив рота, щоб не порвало перетинки, та заплющив очі, щоб не присипало землею. Провівши ряд маніпуляцій з новоствореною вибухівкою в іншому кінці окопу, Альберт кинув її якомога далі, пригнувся й почав рахувати. Почулось чи то невеличке шипіння, чи навіть ляск, але вибуху не було.
Трохи почекавши, Альберт вискочив з окопу й пішов перевірити, що пішло не так. Я на всяк випадок усе ще сидів на дні ями й нікуди не рипався, бо хто його знає, чому воно не рвонуло. Мій особистий досвід спілкування з вибухонебезпечними речовинами підказує, що ця зараза може навмисне чекати, коли ти до неї наблизишся. Колись ми експериментували з карбідом і було саме так. Утім, цього разу я помилився. Так не сталося. Речовина якою начинили пакет чомусь не здетонувала взагалі. Зробивши ще кілька спроб її оживити, теж невдалих, хлопці врешті покинули цю ідею, сіли в машину, і ми поїхали назад.
«Часто таке буває, що експеримент не вдається?» — питаю.
«Один раз на 100 випадків, — каже Альберт. — Це нова речовина, я з нею ніколи не працював. От зараз вирішив протестувати. Не вдалося».
«Існує дуже багато таких вибухових речовин, — пояснює Мавроді, — усі вони працюють по-різному. Можливо, тут потрібна дуже велика температура для детонації. Ми як люди без фахової освіти просто беремо й пробуємо».
«Чому це без фахової, — обурюється жартома Альберт, — я електрик, правда, ніколи не працював за фахом». «А я вчився на дизайнера», — додає Фікус. Мавроді — командир підрозділу, має економічну освіту, складав випускні вже під час війни поміж виїздами на бойові. За професією також ніколи не працював, мандрував автостопом по світу й грав на гітарі в переходах.
Усі хлопці — добровольці. На війну вони пішли, бо так треба й без них тут ніяк не обійдеться.
«На війні багато чого цікавого, — каже Альберт. — Я не знаю місця, де може бути цікавіше, ніж на війні. От де можна зараз зібрати бомбу три кілограми піти в поле й підірвати? Звичайно ж ніде. А тут я можу 20 таких бомб зібрати».
«Ще й похвалять», — жартує Мавроді.
«Хто жаліється на війну, неправильно підходить до цього питання, — мовить далі Альберт. — Це великий дитячий садок для мужиків, у якому загалом не так уже й сумно, навпаки, весело».
Війна, попри всі мінуси, дуже творча робота, переконані хлопці. Звісно, є тут також абсолютно не творчі професії, але якщо говорити про виробництво зброї та боєприпасів, застосування їх, винахід нових тактик, то це така творчість, якої ніде немає. Військові технології якраз і стоять на вістрі прогресу.
«Навіть якщо ми працюємо з елементами, які вигадали 100 років тому, — каже Фікус, — усе одно комбінації можуть бути найновіші. FPV-дрони — це просто купка деталей китайського виробництва й радянські боєприпаси».
«То чому ж так багато людей відсиджується й утікає від служби?» — запитую. Бо серед більшості цивільних людей існує стереотип, що бути військовим — це сидіти 24/7 в окопі під обстрілами, постійно брудним, мокрим тощо. У тилу сьогодні багато втомлених від війни, бо люди в постійній напруженості. Але ця втома рано чи пізно пройде. У найгіршому випадку, коли почнуть ракети у вікно прилітати, а в найкращому — коли люди самі почнуть до нас долучатися й бити ворога разом з нами. Секрет успіху — це просто знайти себе у війську, кажуть хлопці.
«Я платив за білий білет, щоб не потрапити в армію 2018 року, бо дуже боявся, що мене одразу пошлють в АТО і там швидко помру, — зізнається Фікус. — На практиці виявилося, що коли обрати нормальний підрозділ, людей, яких турбує власне життя й ефективність роботи, то все буде добре».
Якщо людина хоче попасти в якесь нормальне місце, радять хлопці, то останнє, що вона повинна робити, — це чекати, коли їй видадуть повістку. Треба готуватися, обирати, знаходити знайомих і можливості мобілізуватися туди, де людей цінують і хочуть працювати ефективно. Бо якщо просто прийти до військкомату й сказати «відправте мене кудись», то шанс, що вас відправлять туди, де не захочете служити, на жаль, дуже високий.
Хлопці кажуть, що свого часу дуже правильно обрали підрозділ, тож не мають на що нарікати. «Наше керівництво дбає, щоб ми нормально працювали й нормально відпочивали. Це особливість УДА. У нас є постійні ротації, нормальне ставлення й немає так званої паперової армії».
А ще, коли попадаєш у стресову ситуацію, дуже багато залежить від того, ким ти себе сприймаєш — жертвою чи мисливцем. Люди, які ставлять себе в положення жертви, частіше дістають ПТСР, роздумують про самогубство й думають, що в них усе буде погано. А мисливці зіштовхуються із цим набагато рідше. Тому в контексті війни треба пристосуватися до мисливців — і все у вас буде добре.
