18 квітня у Київській міській раді зареєстровано проєкт рішення про демонтаж в столиці шести десятків пам’ятників та меморіальних об’єктів, пов’язаних з Росією та її колоніальною спадщиною. Ініціаторками кампанії є депутатки Київради Ксенія Семенова та Аліна Михайлова. Сьогодні проєкт перебуває на розгляді постійною комісією з питань культури, туризму та суспільних комунікацій і має всі шанси бути ухваленим вже на найближчому засіданні Київради.
Тимчасом у Києві активізувались і противники такої ініціативи. Наприклад, на захист пам’ятників Пушкіну і Булгакову виступив ексцентричний столичний бізнесмен Гарік Корогодський. “Вы так хорошо защищаете нас, горожан, и Киев любимый. Ведь не для того защищаете, чтоб уничтожать решениями Киевсовета” – написав Корогодський на своїй сторінці у фейсбуці. Такж Корогодський натякнув, що Семенова і Михайлова, мовляв, родом не з Києва: “Нехорошо начитать со сноса памятников в городе, который стал вам родным, хоть вы родом и не из Киева”.
Зараз Аліна Михайлова служить у складі Першої окремої штурмової роти ДУК ПС. Однак, депутатка все ж знайшла час і поділилась з Тижнем, що думає з приводу такого трактування її ініціативи. Нижче наводимо її коментар:
“З 24 лютого в усіх людей мало б вже помінятися ставлення до всього імперського, російського та радянського. Зокрема у киян, які пережили бомбардування. А Гарік (Корогодський — Ред.) дуже комфортно себе почуває, сидячи на двох стільцях. Думає, що він герой, тому що відмовився від російського громадянства, але нічого не зробивши для розбудови самостійної та соборної України. Він прикривається сьогодні тим, що він меценат і волонтер, але це жодним чином не заважає йому популяризувати російські наративи й бути таким трошки малоросом. До 24 лютого він розказував, мовляв, «успокойтесь, Крым не наш», «украинский язык – да какая разница.» Про дружбу з росіянами він теж тоді дуже багато говорив. Тому я взагалі не бачу сенсу дискутувати з цією людиною.
Ну а з приводу Булгакова чи Пушкіна, чи з приводу Московської вулиці (яка для когось велика пам’ять) – це все є відголоски оцієї Росії, що приходить, і на яку ми можемо подивитися в окупованих містах. Там вони відновлюють пам’ятники леніну і це багато про що говорить. Це їхня історія, й це про них. Те саме й з Пушкіним. Він не має жодної ваги у світовій літературі. Це абсолютно російський наратив.
Читайте також: Як російська література служить імперії
Чому сьогодні ще хтось болісно рефлексує про це? Тому що в нас є досвід Радянського союзу. В моєму випадку, я хоч і не жила в СРСР, бо надто молода, але у мене в школі приділялася дуже велика увага до російської літератури. До Єсеніна, Пушкіна, того ж Булгакова і всіх інших російських класиків. Це досі болісно сприймається, бо ми пережили цей досвід. Але пройдуть роки і наші діти, мої діти, точно не будуть знати, хто це і що це. Тому, що це не про розвиток, про який говорить Гарік та всі інші. Є багато письменників масштабу всесвіту, яких потрібно читати. Але це точно не Пушкін з Булгаковим. Тому має пройти трошки часу. Коли хтось помре від старості й не буде далі передавати поколінням свою історичну пам’ять.
Сьогодні Україна відновлюється. Українці показали свої справжні цінності, хто їхні справжні герої та пам’ятники кому достойні стояти у центрі наших міст, кого ми маємо шанувати. Це точно не радянські, російські імперіалісти, які прославляли «святую Русь».
Російська культура: що в ній “рятувати”?
Коли було проголошено Незалежність України, ми, наприклад, з Польщею були на одному рівні свого розвитку. І на мою думку, вся ця спадщина, яка нам дісталася, яку максимально намагалися зберегти люди при владі, вона гальмувала нас — і економічно в тому числі. Подивіться, що з 2014 року й до сьогодні, попри війну, ми створили сильну армію, яка під час повномасштабного нападу вже третій місяць чинить шалений опір “другій армії світу”. Цього ми досягли в умовах війни. Але уявімо, якби війни не було. Як би ми розвивалися в умовах, коли люди усвідомили справжні цінності, зрозуміли важливість реформ, коли світ нарешті звернув на нас увагу, пішли фінанси з МВФ, підтримка ініціатив, демократичних інституцій тощо. Наскільки б ми були квітучою країною. А якби усі ці роки, від початку незалежності, в нас не було всієї цієї радянщини, ми б на сьогодні точно не мали проблем з такою штукою, як самоідентифікація себе як українців. Ми б не мали ніяких проблем з розумінням того, що націоналізм — це не погано, а нормально, що так має бути.
Бо коли нас лякають жахалками про “нацистів” і “фашистів”, переконують, що Захід — це погано, і роками русифікують, то це звісно залишає певний відбиток у свідомості людей, який вони далі несуть з собою по життю. Але я рада, що сьогодні ми змінюємося. Хоч і таким болісним шляхом. Дійсно болісним. Але насправді ми це заслужили, хай там як. Зараз ми розплачуємося за всі ті роки, коли нас намагались придушити і розчинити нашу ідентичність в ідентичності Росії. Тому це плата за свободу, яку ми вже здобули та будемо далі здобувати, щоб стати повноцінною, цілісною, незалежною країною, на яку ніхто далі не посміє зазіхати. І біля кордонів котрої ніхто не насмілиться брязкати зброєю, бо знатиме, що отримає по зубах".